Хоча, Боже ж мій, якщо вдуматися, теж мені: Міра чоловічих членів.
«Ти знаєш, це якесь дуже незграбне приладдя. Таке незручне», — несподівано каже Міра. Вона не припиняє
мене мацати, вона не зупиняється, не відсмикує руки. В мене підібрався живіт, я стиснув зуби. А вона
безсоромна, ця Міра, не знаю, як би я поводився на її місці, але я стриманіший, мене взагалі виховували в
дусі суворого та чіткого дотримання моральних правил поведінки. Немає у неї міри, в цієї Міри. До того ж
вона балакуча, може, всі сліпі такі балакучі, може, балаканиною вони компенсують зір? «Чекай. Якщо воно
таке немале, то як і куди ти ховаєш його, коли вдягаєш джинси? Чи коли оце ти вдягав вузькі спідниці?
Воно отак весь час стирчить? Як сучок якийсь». А Міра невгамовна.
О, Старигане Хем, ти бачиш? Жінки, завжди ці жінки, які заганяють нас у глухий кут, які лякають нас своєю
відвертістю, які дратують нас своєю несміливістю, які можуть заплакати, коли смішно, а засміятися, коли
боляче. Неповторні створіння. Жінки. «Розумієш, еее... Міро. Воно не завжди ТАК стирчить», — ледве
мимрю я. Тому що усвідомлюю, от зараз я цілком усвідомлюю, хоча свідомість уже прощається зі мною, що
я не в змозі більше стриматися. Міра, як мені здається, теж відчуває, що я не в змозі більше стриматися, і не
хоче стримувати мене. Я торкаюся її плечей, вона довірливо пригорнулася до мене. Мені не треба більше
стримуватися. Гей, Старигане, мабуть, ти радий за мене, так? Звісно, радий, мій любий, мій розбещений
старий.
Я дивлюся на годинник, і мені відразу приходить на згадку героїня кінострічки «Закоханий за власним
бажанням», яку талановито зіграла Євгенія Глущенко, пам'ятаєте? Вона лежить у ліжку з Олегом
Янковським, між ними уже все відбулося, вона стримує своє дихання і дивиться на годинник, який наче
застиг, аж потім вона починає дихати, а годинник продовжує свій хід. Я так само зупиняю своє дихання і
дивлюся на Мірин настінний годинник, командую йому: «Стій, і раз, і два». Міра може не дивитися на
годинник, вона все одно його не побачить, але Міра здатна зупиняти час подумки. Я сподіваюся, що вона
зупинила час подумки, як це зараз зробив я, гіпнотизуючи її настінний годинник.
«У тебе ще є якісь таємниці?» — тихо питає Міра і ніжно цілує мої очі. Знову вона влучила куди треба.
Снайпер, а не жінка. У мене повно таємниць, але я вважаю, що на сьогодні їх досить. Я мовчу, наче думаю, наче намагаюся згадати, чи є в мене таємниці, чи не залишилося жодної. «Мовчиш? — Міра посміхається.
— Стривай. Отже, ти став чоловіком, і все, більше ніякої відвертості? Відтепер ми належимо до різних
таборів, так? Ми граємо у військову гру, і ти ніколи не розповіси мені, де штаб вашого чоловічого світу? То
ми більше не подруги? Бо справжні подруги так не поводяться». Міра висипає мені на голову жіноче
обурення. Веселе таке обурення, схоже на новорічне конфеті.
«В мене є одна таємниця, але я скажу її тобі, якщо ти потім скажеш мені». Все ж таки у мені багато чого
залишилося дитячого. От, наприклад, бачите, як я формулюю? Наче в дитячому садку, наче я кажу Лю:
«Лю, покажи мені своє, те, що під трусиками, а я потім покажу тобі своє». Але Міра радо погоджується.
«Розповідай», — каже вона і з задоволеним виглядом поправляє собі, а потім мені подушку. «В мене є одна
забаганка, дуже дурна забаганка. Я знаю, що цілком зможу її задовольнити, в будь-який час, самотужки, але
так само знаю, що нічим добрим це не закінчиться. Але мені час від часу дуже кортить це зробити». — «Що
це?» — нетерпляча Міра смикає мене за руку, зараз відірве.
«От ти чула, може, коли їдеш на ескалаторі в метрі, як сувора тітонька забороняє сидіти на сходах або бігти
по ескалатору, забороняє заступати за обмежувальні смуги, радить стежити за дітьми, каже, що вона не
радить засовувати руки, пальці (та що там ще в вас є) під рухомі частини ескалатора?» — «Звісно, я таке
чула, вони постійно таке повторюють». — «От мені з дитинства кортить встромити руку під рухому частину
ескалатора, аж пече десь усередині, наче напад виразки, так мені кортить узяти і засунути палець під
поручень, що рухається. Та я чудово розумію, що тоді настане капець моєму пальцеві, ескалатор ним чудово
поласує, і я стримуюсь. Але кожного наступного разу, коли я ступаю на ескалатор, мені так само кортить
підсунути палець під рухому частину і побачити, що воно буде, побачити, як саме ескалатор його
розчавить». Міра говорить, що поважає мене. «Нічого собі забаганка, не кожний на таке відважиться. У тебе
сильний характер». Звісно, що не кожний на таке відважиться, бо нема дурних. «Ну?» — вимогливо
дивлюся я на Міру. Вона не може бачити, як я на неї дивлюся, але розуміє, що треба зізнаватися. Вона
вовтузиться, мовчить, намагається зручніше влаштуватись у ліжку. «Якщо в тебе немає дурних забаганок, ти
можеш так і сказати. Не в усіх людей є дурні забаганки, воно й не потрібно їх мати». Може, їй нема про що
розповідати? «У мене є. У мене є одна забаганка, але вона дуже дурна. Мені кортить засунути в рот
електричну лампочку. Я бачила, що таке цілком можна зробити, можна навіть не порвати собі рота, якщо
поступово і обережно її туди засунути. Адже засунути лампочку не важко, важко її з рота витягти. Тобто
витягти її може лише лікар, людина нізащо не зможе сама собі витягти лампочку, і ніхто з друзів не зможе.
До лікаря треба доїхати із лампочкою в роті, рот починає боліти, сльози заливають обличчя. Але лампочка у
тебе в роті, тому ти пишаєшся собою, лампочка — річ радісна, і ти з нею, такою радісною, у роті теж чомусь
радий. Насамперед тому, що ти зміг це зробити! Адже це майже цирковий трюк, і не кожному він під силу».
Не знаю, що крутіше: засунути лампочку в рот чи засунути палець під рухому частину ескалатора, але ми з
Мірою варті одне одного. «Може, ми колись це зробимо, га? Я встромлю пальця, а ти засунеш лампочку в
рот. Тільки, щоб хтось був поруч, хтось допомагав, підтримував, фіксував результат, потрібні свідки цих
героїчних вчинків». Міра каже, що ні, краще ми будемо про це завжди мріяти, бо забаганки мають
залишатися забаганками, а не перетворюватися у каліцтва. «Забаганка куди приємніша за каліцтво». Саме
так мені сказала Міра, і в мене не було підстав їй не вірити.
«Цікаво, а що з цього приводу скаже Рудий?» — ми промовили цю фразу майже одночасно. Цього разу ми
не розсміялися, хоч завжди, коли ми з Мірою помічали ось такий збіг, то сміялися. Але зараз просто взяли
одне одного за руки і довго не відпускали (чи мені просто здалося, що ми не відпускали руки довго). Рудий, авжеж, той самий Рудий, але про нього потім. Не зараз. Згодом. Може. Колись.
Частина десята
Забавки
Міра та Ерік
Рудий
Мій шалений Руді, привіт! Сподіваюся, що ти стримався і не потрощив, перемагаючи свій темперамент та
гонор, усі мої банки з березовим соком, корисним навіть для твого здоров'я. Я трохи скучив за тобою, за
твоєю пикою, мушу визнати це, мій вогняний герою. Якщо я знайду в цій місцевості дику ружу, то зірву
квітку, засушу її, вкладу пелюстки поміж аркушів паперу, складу вірша на твою честь і надішлю тобі листа, мій хоробрий лицарю.
О, ледве не забув. У мене до тебе вималювалося одне запитання. Маленьке, нескладне запитаннячко. Вчора
мене непокоїв мій шлунок, я згинався навпіл, то хочу запитати тебе, мій друже, чи ти часом не поклав щось
важкеньке на мою фотокартку? Тільки відповіси мені відверто, як це ведеться серед чоловіків. Чорт, мене
відволікають, тому я мушу прощатися з тобою, мій любий. Цілую ніжно, твій пустунчик Ерік — Оксамитові
пальчики.