Ніч минула спокійно. Ми по черзі стояли на чатах і тривожно вслухалися в тишу. Але жодного підозрілого звуку не долинало. Хоч ворог був уже тут, зовсім поруч, готуючись до останньої атаки.
І ось, коли зійшло сонце… Не знаю, чому саме, коли зійшло сонце, вони кинулися в наступ, може, вирішили подарувати нам останній у нашому житті ранок? А може, стягали всю ніч свої сили, щоб уже без сумніву нас подолати і знищити?
Прокинувся я, почувши крик Костя, що саме відбував останню чату. Ми майже водночас метнулись до вікон і побачили, що він відбивається штахетою від чотирьох щуролюдів.
Полковник схопив автомат і, вискочивши з вагона, повалив пострілами двох напасників. Інші двоє встигли сховатися за вагон. Кость притискав до грудей прокушену руку і лаявся. Ми з полковником обійшли вагон з обох боків, але потвор більше не побачили. Мабуть, сховалися в кущах і знову чекають слушної нагоди.
— Все, мусимо рушати, — сказав полковник. — Виводьте божевільних. Та не забудьте прихопити й дрючки.
За кілька хвилин ми подалися на південний захід, чимдалі від цього жахливого міста. Але не зробили й двох десятків кроків, як знову на нас напали. Цього разу це були і щуролюди, і діти, і самі щури. Останніх, правда, було небагато, зате потвор я нарахував з десяток, а дітей зо дві сотні. Причому напали вони впереміш, так що полковник мусив стріляти поверх дитячих голів, щоб убити когось із щуролюдів. Однак ті хутко зметикували і попригиналися.
За кілька секунд зчинився такий шарварок, що й не опишеш. Ми, хто мав зброю, найбільше переймалися щуролюдами. Тим часом хлопчаки становили для нас не меншу небезпеку, а стріляти в них якось рука не піднімалася.
Щури шмигали у нас під ногами, та ми їх не помічали. З дрючками в руках ми пробивали собі шлях для відступу. На жаль, у такій ситуації ми вже не здатні були пильнувати божевільних, і нас відтіснили від них.
Діти, озброєні чим попало, насідали на нас дедалі завзятіше. Щуролюди тим часом накинулися на божевільних, валили їх на землю й перегризали горлянки. А ми не могли їм допомогти. Нарешті Кость із погрозливим ревом прорвався крізь дітей і почав гамселити дрючком потвор. Та голови у них, видно, були не гарбузові, бо жодного він так і не збив з ніг. Зате його збили і навалилися аж утрьох.
Це вже було понад мої нерви, я вихопив пістолета і двічі вистрілив перед себе. Діти заверещали, бризнула кров, але я не зважав уже ні на що і, орудуючи далі дрючком, пробився до Костя. Клубок тіл катулявся по землі. Кость уже був весь у крові. Я вловив момент і вистрілив котрійсь потворі у вухо. Це все, що я встиг для товариша зробити, бо наступної хвилі мене теж атакували щуролюди. Їх було двоє і кожен дістав від мене по кулі в живіт, але це їх не спинило. Я вистрілив ще раз в одного з них і на цьому набої в пістолеті скінчилися. Ще були патрони в кишені в пуделку, але часу, щоб перезарядити, забракло. Щуролюди, з животів яких текла кров, ішли на мене, розчепіривши руки, скалячи ікла. Бити їх дрючком було марно і я, повернувши його тонким боком, всадив вістрям потворі в живіт, просто в живу рану. Щуролюд задер голову в жахливому вереску й задеревів на місці. Я висмикнув дрючка й таким самим робом загнав його у живіт другому напаснику. Тепер і той задер голову, ревучи смертним ревом. Але, на мій подив і жах, жоден не впав на землю.
Проте кількох секунд вистачило мені, щоб перезарядити пістолета й вистрілити потворам просто у роззявлені пащеки.
То були, видно, саме ті кулі, яких їм бракувало, щоб упасти на землю й забитися у конвульсіях.
Я роззирнувся й побачив, що полковник і Віоля пострілами нарешті відігнали дітей від себе і тепер задкують до мене. Кость борюкався вже тільки з одною потворою. Одну застрелив я, другу він задушив. Знаючи тепер, як убивати щуролюдів, я знову приклав пістолет хижаку до вуха і забив його одним пострілом.
Кость підвівся весь закривавлений.
— Ну й сильні ці падлюки, — сплюнув. — Думав, що вже роздеруть мене.
— Добре, що ви живі. Маєте якесь серйозне поранення? — спитав я.
— Здається, ні.
Пролунала автоматна черга. Це полковник стрілив навздогін утікаючим потворам. Зосталося їх лише троє. Зі своїм завданням вони справилися — всі божевільні лежали на землі з роздертими горлянками.