— Ні-ні, ви мусите бігти. Я вас наздожену, обов'язково наздожену. Болото вже зовсім близько, он за тим гаєм. Ну… бувайте…
— Тату, візьми ще мій пістолет. Правда, без патронів. Марку, маєте ще патрони?
— Зараз, — я поліз у кишеню.
— Не треба, я теж маю, — сказав полковник, ховаючи пістолет. — Вам, можливо, теж знадобляться.
Він став на одне коліно і стрілив дітям під ноги, діти сипонули на землю і поповзли.
Незважаючи на Віолині протести, я висадив її собі на спину й поніс, обхопивши руками ноги. Чим мені подобаються худі дівчата, то це саме тим, що в тяжку хвилину бути лицарем щодо них не завдає великих труднощів.
Час до часу за нашою спиною чулося потріскування автомата. Та коли я дійшов до гайка і опустив дівчину на землю, щоб хвилю перепочити, то побачив, що дітям вдалося оточити полковника і тепер вони звужували коло.
— Чому він не стріляє? — нервувала Віоля.
Мовби зачувши її слова, полковник випустив чергу поверх голів і вирвався з оточення. Але діти знову розбіглися підковою і брали його в коло.
Якийсь хлопчак кинув лопатою, але полковник устиг ухилитися. Він біг, смикаючи автомат, однак, видно, вже скінчилися кулі. Тоді він швиргонув автомат у переслідувачів і попав комусь у голову. Це ще дужче розлютило хлопчаків, які тепер не бачили для себе небезпеки і вже шпурляли в нього чим попало.
— Боже мій! — скрикнула Віоля! — Допоможіть йому!
— Я допоможу, але ви мусите йти геть. Шкандибайте як можете, але постарайтеся зникнути у гайку. Ми вас наздоженемо.
— Чому ви мене проганяєте? Це мій батько!
— То й що? Невже ви не розумієте, що заважаєте? Ідіть у гай, а я біжу йому помагати.
Вона, однак, не рухалася з місця.
— Ну?! — сказав я. — Я теж не піду, доки ви не щезнете. Подумайте про батька!
Вона повернулась і пошкутильгала до гаю, а я побіг назустріч полковникові.
Він уже витяг пістолета й на ходу відстрілювався від хлопчаків. Якраз вчасно, бо ще трохи і коло знову зімкнулося б.
Діти продовжували жбурляти в нього каміннім і дрючками. Деколи поціляли й полковник кілька разів ледь не дав сторчака.
Ті рідкі постріли, які він собі дозволяв, здебільшого мали на меті відстрашити переслідувачів. Хлопчаки це хутко збагнули і насідали дедалі завзятіше.
Раптом полковник упав і покотився по землі Це хтось його перечепив кайлом. Хлопчаки враз налетіли з усіх боків, розмахуючи своєю зброєю. Пролунало ще два постріли, а тоді зблиснули на сонці лопати і кайла.
Я зупинився. Далі бігти не було сенсу. Звідси, де я стояв, кулі однаково не досягли б. Чим я міг йому помогти?
Я кинувся бігти назад. Коли озирнувся, побачив, що діти, зробивши своє, взялися тепер за мене.
Все це виглядало безмірно диким — оці загибелі кожного з нас по одному і неспроможність інших чим-небудь допомогти. Тепер я мусив рятувати себе й Віолю. Тільки двоє зосталося нас, хто знає про Щуроград і про страшну небезпеку, яку готують світові щури-мутанти. Ми не мали права загинути. Я біг і думав про те, як маю повідомити дівчину про смерть батька. Вирішив не казати нічого, доки не опинимось у безпеці, бо хтозна чи не впреться вона або й захоче вернутися.
Хлопчаки мене поволі наздоганяли, однак відстань була чималою, і стріляти я не наважувався, беріг кулі. Вже в гаю мене обігнала ватага щурів, вони не нападали, а лише метлялися під ногами. Видно, пильнували, щоб я не зник.
Віолю я наздогнав швидко. Вона шкутильгала стежкою, спираючись на дрючок.
— Ну, як нога? — спитав я.
— Вже легше, розходила. А де тато?
— Він пішов іншою дорогою. Зустрінемось на болоті.
— Якою дорогою? — спинилась вона і з тривогою подивилась на мене.
— Нема коли теревенити! — відрізав я і потяг її за руку.
— Я не можу так швидко! — зойкнула вона. — Не тягніть мене!
— Терпіть! Мусимо добратися до болота раніше, ніж нас доженуть.
— А тато? — не вгавала вона.
— Він уже, може, й там, — брехав я.
Позаду гучнішали голоси хлопців. Гай почав рідшати, ще трохи і ми вибігли на болото. Саме вчасно, бо Віоля вже геть знесиліла. Під ногами зачвиркала вода, починалися мочарі…
Я сказав Віолі, щоб вона далі йшла сама, а я буду задкувати і відганяти хлопчаків. Я витяг пістолет і гукнув їм:
— Спиніться! Я буду стріляти!
Але мої слова справили на них не більше враження, аніж цвірінькання горобця. У відповідь полетіли палиці й каменюки, що вони їх прихопили із собою. Кількоро попало мені в груди, я засичав від болю і більше не церемонився. Намагався стріляти у ноги, і хоч не всі постріли досягали цілі, четверо хлопчаків уже качалося по землі.