На щастя, дружина не покинула мене напризволяще, а приходила щоранку й приносила їжу. До хати заходити не наважувалась, подавала мені торбу у вікно, робила цьом ручкою і щезала. Віталися ми таким чином:
— Ти ще живий?
— Живий. І голодний як пес.
Вона дбала також і про харчі для обох моїх сіамських лицарів, котрі на ранок зносили свою нічну здобич на підвіконня, нахваляючись бойовими подвигами.
На восьмий день роботи, я нарешті поставив останню крапку. А тут і дружина зробила мені найкращий подарунок, який лише могла, — привезла невеличкий сейф. Невеличкий, але ми з водієм ледве його вкатуляли до хати. Тепер касети й папери були у безпеці.
Ще цілий тиждень жили ми у щурячій облозі, після чого число гризунів почало поступово маліти. Хоча зовсім вони не зникли. Хтось завше продовжував за мною стежити.
Я дістав собі металевого дипломата, поклав туди рукописа й заніс у редакцію. Разом з одним сіамським котом.
— Раджу, поки будете читати цю повість, тримати коло себе кота, — сказав я редакторові.
Він подивився па мене зі співчуттям і спитав:
— Ти, здається, трохи стомився. Відпочинь де-небудь.
— Атож. Тільки після того, як ви оце прочитаєте. І прошу весь час дипломат тримати на замку.
Редактор зітхнув і подав мені руку:
— Приходь завтра. Якби не цей кіт, я б запросив тебе через місяць. Але піклуватися цілий місяць твоїм котом мені зовсім не хочеться. Колись у дитинстві такий сіамець ледь не відгриз мені пальця. — Вже коло дверей додав: — Хитрість із котом тобі вдалася. Але благаю: не ділися досвідом з іншими літераторами. А то хтось із них обов'язково підкине мені пантеру.