С. СОФІЯ СЕНИК ВАСИЛІЯНКА
Під словом «латинізація» ми розуміємо впровадження латинських елементів у богослужебні обряди, церковне законодавство та в саму ментальність вірних, зокрема єрархії й духовенства, будь-якої Східної Церкви. У цьому знаменні термін «латинізація» має неґативний відтінок, бо означає засвоєння чогось чужого, супротивного духові Східної Церкви.
Ця розвідка про латинізацію обмежується періодом існування Київської Католицької митрополії, тобто від 1596 року до початків 19-го століття. У ній маю на меті прослідити процес латинізації на тлі історичного розвитку Української (точніше: Українсько-Білоруської) Католицької Церкви, проаналізувати причини та вияви того процесу й дати йому відповідну історичну оцінку.
Немало авторів представляють латинізаційний процес у Київскій митрополії приблизно так: єпископи, що приступили до з'єднання з Римом, зовсім піддалися впливові вороже наставлених до українського народу й його культури осіб, які намагалися відірвати Українську Церкву від її рідних традицій та якнайбільше наблизити її до польсько-латинської і, тим самим, ополячити її вірних. Вони твердять, що латинські практики вводилися від самого Берестейського собору, тобто від 1596 р.
Ще перед затвердженням З'єднання на подібні закиди мусів відповідати єпископ, а згодом митрополит, Іпатій Потій. У червні 1596 року зараз після собору, який вирішив з'єднати Українську Церкву з Римом, у листі до свого давнього приятеля, князя Костянтина Острозького, він писав:
«Люде тими часи непевне новини о нас всіх розсівали, яко бихмо вже до римської віри на всем пристать, мшу служить і опріснока їх заживати міли.» А далі: «не обрушайся гнівом, але с спокойним і умиленним умислом прочитай тиє артикули (мова про Артикули з'єднання з Римським престолом, виготовлені єрархією, які Потій переслав кн. Остозькому); обачишь, іж ничого зле з сторони віри нашоє ніт опріч только єдиного календара, і тот не єсть артикул віри але церемоня такая, которую без нарушенья сумнінья церков божая отмінити может»
Також і нам треба «с спокойним умислом» розглянути, котрий погляд правильніший – той, що приписує творцям Берестейського поєднання та їхнім наступникам латинізацію власного обряду, чи той, який твердить, що Берестя саме собою нічого не змінило.
Це питання складне, і воно в собі включає ряд інших питань, як наприклад: які наміри мали творці З'єднання (Унії), тобто єрархія, і як вони поводилися після її завершення? Подібно треба запитати й про їхніх наступників: в якому напрямі пішла Церква після З'єднання? З цими питаннями пов'язані ще й інші міркування. Вияви церковно-релігійного життя, як і всякого людського життя, постійно, хом може непомітно, міняються. Чи зміни в житті Українсько-Католицької Церкви були, в якійсь мірі, свідомим впровадженням латинських елементів? Тут виринає ще основніше питання. Щоб говорити про впливи однієї культури на іншу, треба перше добре знати, що та інша культура собою представляє. Далі, щоб могти закинути якійсь культурі запозичення від іншої, у нашому випадку запозичення латинських елементів, слід призадуматися над питанням, які можливості існували тоді для розвитку Української Церкви.
Отож, спершу треба змалювати, бодай загально, тло культури часів Берестейського З'єднання. Щоб не повторяти загальновідомих речей, нагадаю тільки те, що безпосередньо стосується моєї теми. Наприкінці 16-го сторіччя, після довгого занепаду, в Україні пробудилося культурне життя. У нас культурне відродження було стисло пов'язане з відродженням релігійного й церковного життя. Творці того відродження почали шукати за джерелами-основами того життя. А тому, що джерела були грецькі, то й перші школи, які засновувалися (братські чи магнатські), були слов'яно-грецькими. Тим самим шляхом пішли і єпископи перед і після з'єднання з Римом. Потій, ще як Берестейський каштелян, заснував у Бересті братство й школу, а ставши єпископом Берестя й Володимира, – також школу у Володимирі. Він хотів, щоб священики училися грецької мови. Під час свого перебування у Римі (1595-1596 р.), єп. Потій пізнав там ученого грецького священика – Петра Аркудія, якого він узяв з собою, як учителя грецької мови, бо єрархія планувала заснувати власну духовну семінарію.
Потій не сподівався, що доля школи в Бересті, яку він описав 1595 р., за неповний рік повториться і в заплянованій семінарії та в інших подібних школах. Він скаржився Острозькому, що в Бересті «школа разорила ся через самих же професоров школьних, коториє за лакомством удавши ся до Вильни на ситниє пироги отбігли (до латинників), а тут к большей ганьбі і жалю убогого хрестіянства, на уруганье противников наших все покинули без жадної слушної причини».