Однак латинники спричинилися до латинізації не тільки дорогою нападів і підозрінь, але навіть з доброї волі, якій товаришив брак розуміння особливостей Східної Церкви. Латинська шляхта не була завжди і всюди вороже наставлена до Руської Церкви. Можна знайти дуже багато прикладав фундацій парафіяльних церков та Васнліянських монастирів латинськими ктиторами. Вони будували храми та їх утримували з релігійних спонук. З таких же релігійних мотивів вони просили за себе й за свою родину молитов і богослужб. І часто саме тут криється зерно введення латинських практик. Так, наприклад, один шляхтич збудував нову церкву на своїх добрах (то значить, заснував нову парафію), досить щедро наділив її землею (як це видно з докладного опису) і навіть не застеріг собі права на т.зв. подавання. Він тільки просив, щоб раз на тиждень правити Службу Божу за його родину. Але, наприкінці запису, він додає зобов'язання, щоб дяк чи співаки, які будуть при церкві, після кожної Служби Божої в його намірі співали по-слов'янськи латинський заупокійний гімн: «Дієс іре».
Або можна взяти й інший приклад (з 1756 р.), також з фундаційиого документу парафіяльної церкви. У ньому латинський ктитор, між іншим, виразно зазначує, що він спорудив нову церкву, щоб його піддані уніяти, які не мали парафії у своєму селі, не мусіли ходити до різних віддалених церков і парафій. Вони часто залишалися без належної духовної науки, основ святої віри та без святих тайн, крім хрищения. Тут також ктитор надає землі, доручає священикові дбати про свїх вірних і визначує намірення Служб Божих за своїх рідних, а крім того доручає священикові допильновувати, щоб кожного дня, вполудне і ввечері, в церкві дзвонили на «Анлгел Господній».
Проте єпископи не перестають обороняти свою Східну Церкву. У довгій відповіді з 1753 року на польський памфлет, який на різні лади нападав на З'єднану Церкву, з'єднані єпископи запитують: «Хотіли б ми знати, хто в Польщі установляє вищість латинського обряду над грецьким?» Але спосіб мислення тих єпископів і сама оборона східних обрядів не була католицька (в ширшому значенні цього слова), але латинська.
Такий спосіб мислення ясно проявляється у постановах Замойського Собору з 1720 року, який, і це треба зазначити, не ввів латинських практик в Українську Церкву, а тільки затвердив кілька відхилень чи змін, які вже всюди практикувалися (напр., скасував теплоту). Навпаки, цей синод обороняв східні традиції, але та оборона доказує, що й для отців синоду латинський обряд був закономірний. Наприклад, про миропомазання вони кажуть: «Тайна миропомазання, установлена Господом Ісусом Христом, яку в Східній Церкві парохи, надзвичайним правом і делегованим уповноваженням від єпископа, з диспенси Апостольської Столиці, уділяють зараз після хрищення...» (Титул III, ч. 2).
Ще яскравіший вислів їхнього несвідомого переконання про вищість латинського обряду проявляється в постановах про тайну подружжя: «Тому, що обряд уділения цієї тайни в нашій церкві є майже той самий, що й в Латинській Церкві, він не потребує якихсь поправок чи змін» (Тит. III, ч. 8).
До такого мислення могла довести тільки справжня відсталість руської культури тих часів у порівнянні з польською. Знаємо, що майже неможливо не скоритись впливові більш високорозвиненої культури.
Таке було тло, на якому латинізація входила в ментальність і практику Української Католицької Церкви. Слід відмітити, що більшість латинських запозичень вводилася самовільно, одиницями. Урядових нововведень, апробованих єрархією, було мало. Очевидно, у практиці й не апробовані запозичення глибого вкоренилися.
Але повернімося тепер до вступного питання: чим, властиво, є латинізація? Чи нею є кожне запозичення зі Заходу? На це ми вже відповіли, що ним є кожне запозичення, яке є чуже духові Східної Церкви. Але слід додати, що кожне сторіччя це розуміє по-своєму.
Щоб правильно міркувати над латинізацією Української Церкви, насамперед треба собі усвідомити, що релігійно-обрядові питання нерозривні від цілости складного культурного життя. Україна, яка лежить між Сходом і Заходом, завжди сприймала впливи з обох сторін. Це стосується і впливів, які так чи інакше торкалися її духовної культури й релігійних практик. До того, більшість українських земель довший чи коротший час була під владою католицької Польщі. Впливів Заходу – латинізації, до деякої міри, у таких обставинах годі уникнути, хіба що ціною спорудження китайського муру чи встановлення залізної куртини, фізичної чи інтелектуальної.