Тут також потрібне розуміння іншої доби, тобто іншої історичної перспективи (того, що німці називають «Зіц ім Лібен»). Нововведення, які нам сьогодні видаються разючими прикладами латинізації, нашим предкам кілька сторіч тому такими не здавалися, бо вони їх уважали елементами загальної тодішньої культури, а не чимось чужим у східній церковній практиці. Ось приклад. Після повстання Хмельницького залишились латинські костели з органами. Архидиякон Павло з Алепу (Сирії), який переїжджав через Україну 1654 року, описує як православні співають з органами під час богослужень, і він цьому зовсім не дивується, ані не засуджує того очевидного латинського звичаю. Однак органи, які появляються у 18-му сторіччі по василіянських церквах, – на Львівщині вони були в Гошеві та по деяких невасиліянських церквах до кінця минулого сторіччя, – це вже очевидне наслідування латинників.
Яким складним культурним явищем є латинізація і як тяжко дати йому належну оцінку, найкраще видно на конкретному прикладі врочистої коронації чудотворної ікони в Почаєві, що відбулася на свято Різдва Богородиці, 8 вересня 1773 року.
Перший, хто піддав думку коронації вищезгаданої ікони, був великий добродій Почаївського монастиря, Микола Потоцький, сам латинник. І тут ще раз бачимо вплив багатих латинських ктиторів, які – і це слід ще раз зазначити – зовсім не мали на меті нищити чи спотворювати звичаїв Української Церкви. Їм навіть на думку не спадало, що побожні практики, які їх в Латинській Католицькій Церкві релігійно підносили на дусі, не годиться впроваджуваити в східнім обряді тієї ж самої Католицької Церкви.
Щодо самої коронації ікони, що є західною практикою, можна дискутувати, чи вона дійсно супротивна духові Східної Церкви. Інша справа, коли мова про сам обряд. З огляду на велике число священиків, присутніх на тому святі, поставлено близько тридцять бічних престолів, щоб кожний священик міг відслужити тиху-читану Службу Божу, не перешкоджуючи іншим. Таку деталь тяжко виправдати з погляду східних традицій. Але сам обряд коронування випав якнайкраще, зокрема коли дивитися на піднесення релігійної свідомости між людьми. Під час святкування зібралося понад сто тисяч людей з довколишніх містечок і сіл, і багато з них пробули там кілька днів. Вони мали нагоду брати участь у богослужіннях (Службі Божій, Вечірні, Утрені, Акафістах), слухати катехитичні проповіді та приступити до святих Тайн. З пасторального погляду, свято було надзвичайно успішним.
Уведення латинських практик, правдоподібно, найчастіше виникало з пасторальних потреб. Хоч як високо ми не ставили б консерватизм і традиційність Східної Церкви, то таки мусимо признати, що той консерватизм з бігом часу та у змінених обставинах є перешкодою для плекання релігійного духа між народом. (І тут можна подати різні приклади, навіть з нашої Служби Божої, на якій ми ще кажемо: «Двері, двері», а вірні вже цього не розуміють). Корисно воно поглянути, які засоби вживаються для цього на Заході. Один із найуспішніших запозичень у цьому напрямку також пов'язаний з Почаєвом. Маю на думці збірник релігійних пісень під заголовком Богогласник (перше видання 1790 р.). Нелітургійні побожні пісні до співу в церкві прийшли в Україну зі Заходу в 16- 17-му сторіччях. Перші були переклади з польської мови, а потому зачали їх укладати і свої (переважно ченці й дяки). Богогласник, що є збіркою таких пісень, удався понад усяке сподівання. Він поширився по всій Україні у трьох виданнях та в різних переробках.
Латинізація – це не всяке запозичення зі Заходу, але радше пасивне та нерозважне сприймання всього чужого, занедбуючи й забуваючи своє власне. В Українсько-Католицькій Церкві можна спостерегти обидва роди запозичень: і сліпе наслідування, і засвоєння корисного. Для прикладу першого можуть послужити деякі богослужбові практики, як виставлення найсв. Тайн при плащаниці, свято Співстрадання Богородиці тощо, а як приклад другого, тобто корисного, а то й конечного запозичення можна навести реформу чернечого життя, що її здійснив митр. Й. В. Рутський.
Коли мова про латинізацію в З'єднаній Церкві, а зокрема у Василіян, то слід мати на увазі, що та Церква складалася з двох народів – українського й білоруського. Приклади латинських введень, що їх часто наводять автори (напр., відсутність іконостасів по церквах), стосуються, переважно, якщо не виключно, до білоруських земель. Латинські практики чи то в Київській Католицькій митрополії, чи в Василіянському Чині, були далеко більше розповсюджені в Білорусії, ніж в Україні.