Три українські єпархії вповні приступили до З'єднання аж під кінець 17-го сторіччя. Ченці там жили, переважно, по маленьких монастирках і не мали жодної освіти, не згадуючи вже про латинську. У тих єпархіях ченці жили ще майже півстоліття своїм давнім життям і щойно 1743 року об'єдналися з білоруськими Василіянами.
Прийняття латинських звичаїв та загальне зближення обряду в Українсько-Білоруській Церкві до латинського, яке так часто в популярно-історичній літературі приписується українським Василіянам, треба в більшості випадків, віднести до білоруських. Там, в Білорусії, латинізаційний процес проявився скоро й пішов дуже далеко.
У документах 17 і 18 сторіччя знаходимо безліч прикладав латинізації між Василіянами в Білорусії. Наводжу лише кілька, які можуть дати бодай сяку-таку уяву, різнорідних видів того процесу. У 1660 році архимандрит Мінський і Мстиславський Варлаам Косинський у своєму заповіті, призначуючи до яких церков мають бути передані його ризи, книжки та посуд, згадує також і монстранцію. Якщо він мав монстранцію, то значить, що він – і не тільки він – перебрав також латинський чин виставлення Святих Тайн.
Але були й Василіяни сильно прив'язані до свого обряду й народу, які уболівали, коли бачили щораз то більшу латинізацію, а тим самим і польонізацію в Чині. Чернець Самійло Піліховський, ще наприкінці 17-го сторіччя, часто повторяв: «Вічная пам'ять Русі!» І саме його приклад повинен звернути увагу на факт, що його не помічують різні автори. Піліховський (1652-1693) походив з Уманьщини, а до василіянського монастиря він вступив у Холмі, де прожив понад 20 років (один рік був на студіях у Римі). 1687 року він виїхав в Білорусію, перше до Битеня, а відтак до Вільна. І саме там, у Вільні, йому доводилось бути свідком поступової втрати руської ідентичности між Василіянами.
По білоруських монастирях, крім впливу латинського оточення та латинської освіти, був ще й вплив тих латинників, які ставали членами Василіянського Чину. Такі особи, звичайно, дуже поверховио вивчали східний обряд (якщо його взагалі вивчали). Вони, звичайно, походили з давньоруських родин, які зовсім ополячилися. Це завважуємо у звітах з візитацій білоруських василіянських монастирів у половині 18-го сторіччя, де протоігумен при кожному ченцеві зазначував, чи він говорить по-руськи. Якщо навіть зареєстровано, що чернець говорить по-руськи «лише задовільно», то це означає, що те велике число ченців, при чиїх іменах не подано жодної завваги, говорили по-українськи дуже слабо, або й взагалі не говорили. Певно, питання мови не можна ототожнювати з церковними обрядами, але якийсь зв'язок напевно існував. Наприкінці 18-го сторіччя були між білоруськими Василіянами поляки й литовці, які після всіуплення до Чину залишалися в латинському обряді. Легко собі уявити, що велика кількість латинників мусіла не тільки довести до латинізації, але н до погорди східним обрядом.
Крім того, в Білорусії народ був багато менше свідомий своєї національної ідентичносте (і це до найновіших часів), ніж на Україні. Тут і пам'ять про княжий Київ, і присутність київських святинь, і недавня козацька слава не дозволяли завмерти національній свідомості так, як в Білорусії, де бракувало народної історії й давніх пам'яток.
Тож не дивно, що домагання латинських ктиторів, які несвідомо вводили латинські звичаї в практику Українсько-Білоруської Церкви, багато частіше трапляються в Білорусії, ніж на українських землях. Вищенаведені причини довели до загладження границь між латинським і східним обрядом до тієї міри, що настоятель василіянського монастиря в Мохиреві (Полоцька єпархія) просить відпусту на святкування зовсім латинського свята Пречистої Діви з Кармелю, і то з восьмиденним посвяттям. Однак, несправедливо було б з таких і їм подібних фактів робите висновок, що цілий Василіянський Чин, чи ціла З'єднана Церква, були златинізовані.
Та, правди ради, треба відзначити, що приклади, подібні до вищенаведених, можна знайти і на українських землях, де багато церковних ктиторів були латинниками. Ми бачимо, наприклад, приписи про трикратне щоденне дзвонення на «Ангел Господній». Єпископ Фелідіян Володковин увів таку практику в Київській єпархії 1758 р.
Усі Східні Церкви – католицькі й православні – уводили (і уводять) у практику деякі речі, що перше появилися у Західній (Латинській) Церкві. І це природно, бо обставини міняються і з'являються потреби, яких давніше не було. У латинській Церкві витворилися популярні набоженства, які скріплювали релігійний дух у народі. Що ж до Української Католицької Церкви, то в ній, – частково, щоб мати щось подібне і в себе, а частково, щоб запобігти участі своїх вірних у латинських богослуженнях, – витворилися власні. Молебень до Матері Божої – це приклад розумного й корисного введення популярної відправи, бо вповні в дусі Східної Церкви, зі східною структурою і змістом, хоч він був викликаний популярними набоженствами Заходу. Душпастирські потреби також викликали деякі зміни в Українсько-Католицькій Церкві (наприклад, служіння більше як однієї Служби Божої в міських церквах, зокрема в неділі).