V
Топчій про всяк випадок відступив на кілька кроків. Тюрин, високо задерши голову, роздивлявся вхід до Біологічної станції: жили на столичній шиї напнулися, а ніздрі ходили від гніву.
Над дверима білої одноповерхової будівлі красувався барельєф, де скрутився в декілька кілець і кусав себе за хвіст ліплений гад.
— І тут Змій. І в місті де не плюнь. Навіть дітлахи на стінах малюють. Зовсім страх забули. Що ж ви не сказали, шановний Парфентію Кіндратовичу, що ваш Гальванеску змієпоклонець?
Усередині світилося. Судячи з розміру, в будиночку було не більш як декілька кімнат. Над дахом височіла башточка. Цвіркун-здоровило приземлився на підвіконня і засюркотів.
— Та він же змієголовець. Вони всім видом у Змія вірують,— тільки й сказав Топчій, переступаючи поріг лабораторії.
З порогу в ніс ударив ядучий запах хімікатів. Стіни вкривали дерев’яні стелажі з безліччю різнокаліберних склянок. Крізь каламутну гидотну рідину витріщали очі найдивовижніші істоти. Кого тут тільки не було! Зародки водяників, напівперетворені вовкулаки, двоголові песиголовці, горгоняча голова у хмарі живого волосся і заспиртований на весь зріст злидень. Між ними — мензурки з пазурами, баньками, іклами, частинами тіл зовсім не відомих підполковнику створінь.
Посередині приміщення височів операційний стіл. Неймовірно худий і довготелесий Гальванеску якраз складав до контейнера шматки, що залишилися від піддослідного. Від’єднував дроти та трубки від сферичної металевої конструкції, у якій Тюрин самовдоволено впізнав динамо-машину з вироблення електрики. На гумовому фартуху, що затуляв груди доктора, виднілися бризки крові. Обличчя приховували великі, схожі на автомобільні окуляри й добре припасована респіраторна маска. На голові стирчала яскрава шапка, що повторювала контури зміїного гребеня. Тюрин ніколи не бачив змієголовців, але був готовий відсахнутися. Енциклопедичні описи змальовували серпентусів як потворних двоногих зі зміїною пащею, гострими зубами й лускатою шкірою. Але доктор і не збирався скидати обладунки. Мовчки витер руку об халат і простягнув для потиску. Холодна долоня торкнулася слідчого, а зап’ясток шкрябонув гострий пазур.
— Не чекайте, доктор не скине маски,— прошепотів околодочний.— Не хоче лякати потворною харею.
— Цікаво тут у вас,— сищик підійшов до машини і торкнувся блискучого металевого боку. Його очі підозріло засвітилися.— Займаєтесь оживленням трупів? Людей препаруєте чи тільки мерзоту?
На останньому слові доктор сіпнувся, немов його і справді вдарило струмом. Звичне у столиці «мерзота» у Києві допікало гірше за лайку. Тюрину набридла делікатність.
— Ш-шчо ви? — просичав Гальванеску.— 3-з-закон з-знаємос-с. Тільки с-свої, тільки людиноподібні. Екс-с-периментую зі впливом електрики на різні види. Поки-с-с без-з-з ос-с-обливих результатів. Луїджі Гальвані якос-сь вдалос-с-ся оживити куплений труп. Маю відомоссті про ус-с-спішні с-спроби нашого вітчиз-с-сняного профес-сора Крафта, але мені, на жаль, немає чим похвалитисся.
— Хлопчик Ющинський, мабуть, часто до вас приходив пороздивлятися? — Тюрина зачарували експонати Гальванеску. Почувався хлопчиком у кабінеті батька, з пересторогою торкнувся намиста з упирячих іклів. Топчій завмер біля посудини зі злиднем. На обличчі читалася відразлива недовіра: кому це спало на думку запхати під скло живу істоту, а головне — як, враховуючи дикий характер злиднів.
— Людині з водяниками непрос-с-сто. А йому поговорити хотілос-с-ся. Допитливий отрок.
Олександр Петрович слухав упіввуха. Його увагу захопив лампадний куток, де замість образів висіла лубочна картинка з сюжетом творення — іконою для тих, хто поклонявся Змію.
У центрі традиційно світила голизною перша людина. По праву руку від Адама прикривала наготу Єва, а по ліву безсоромно шкірила зуби рудокоса Ліліт. За її спиною чорніли поточені зорями крила нетопира. Вони ніби висіли у темному небі над Києвом. Між пагорбами синів Дніпро, блищали золотом бані Десятинної, дзвіниці Лаври, врізалася у пагорби семигранна зірка Київської фортеці, вражав правильним геометричним плануванням Поділ. Усе те покоїлося наче на небесному острові, якого обвивав величезний змій. Він кусав себе за хвіст і, здавалося, мирно спав.
— Хотіли хлопчика у свою віру навернути?
Тюрин зачаровано потягнувся до посудини, що стояла поруч з картиною. У каламутній рідині плавало законсервоване серце. Сищик торкнувся скла і несподівано зрозумів, що то — поточене червами яблуко. Ніби під дією погляду, яблуко-серце здригнулося, і маленький черв’як довірливо торкнувся долоні за склом. І хоча сищик був певен, що доти ніколи не бачив химерного предмета, щось відгукнулося у власному серці, ніби спогад, що давно шукав шлях назовні.
— А нам з-з-з водяниками ділити немає чого. Вони теж у 3-з-змія вірять. Тільки по-с-своєму. Через Джерело,— Гальванеску підбіг і з несподіваною люттю видер банку з рук Тюрина.
— Що це? — здивувався сищик.
— Мої вірування вас-с не обходять! С-с-свобода с-с-со-вісті, як-не-як,— напустився змієголовець, з особливою обережністю ставлячи яблуко-серце на місце.
— Ага, свобода,— проказав Тюрин, згадуючи перекинутий потяг.— У вас тут не острів, а первісний рай. Своя Ліліт предковічна — мадам Гінда, коло обраних. Ви ж у ніч убивства Ющинського у неї веселилися?
— 3-заходив по-с-сус-сідському,— знітився змієголовець.— Міс-сця тут безлюдні. Іноді приємно вечорами, піс-сля довгої роботи, відпочити в інтелігентній компанії. Це ж не з-з-заборонено!
— Нічогенькі інтелігенти з бісиць і продажних дівок,— Тюрин ще раз кинув оком на банку з серцем.— Що цікавого пригадуєте з того вечора? Хто був?
— А хіба мадам Гінда не с-с-сказала?..
Руки змієголовця дрібно затремтіли, а кігті стукотіли, як зуби у замерзлого. Він закрутив головою у пошуках правильної відповіді.
— Сказала, хочу почути вашу відповідь.
Зміеголовець нервово ковтнув і, на подив Тюрина, став чистіше говорити.
— Ну, як с-сказала, то... купець Тартаров, князь Басараб та й я.
— Ще когось бачили? — Олександр Петрович тицьнув пальцем у груди змієголовцю і зазирнув у самі скельця.
— А кого мав бачити? — мало не плакав Гальванеску.
— Наприклад, водяника? — тис далі Тюрин.
— Я не бачив! — нарешті прокричав доктор.
Тюрин підбадьорливо поплескав його по плечу. Подумки хвалив себе за те, що перехопив Гальванеску раніше за Гінду: «Такому боягузу простіше простого мізки вправити».
— А це, треба розуміти, належить князю? — Олександр Петрович показав кинджал. Зброя на змієголовця справила майже магічний вплив. Він відскочив, замахав руками і, здавалося, почав задихатися.
— Та не бійтеся, не будемо ми вас різати,— посміхнувся Тюрин І ще ближче присунув ножа.— Кинджал примітний. У Києві його, мабуть, кожний на Басарабі бачив?.
— Князя. При ньому був. Не чув, щоб губив,— схлипнув доктор і, здавалося, зовсім позбувся зміїного акценту.
— Я того упиря з-зовсім не з-знаю,— за мить узяв себе в руки доктор.— Він Гінди гіс-сть. Нещодавно об’явився.
— Її коханець? — майже лагідно перепитав Тюрин, у голові вже вибудовувалася струнка версія.
— Не з-знаю, не думаю. Вона ж з-з Тартаровим...
Тюрин ще раз поплескав його по плечу. З Гальванеску буде важко у суді, мадам Гінда, звівши брови, знову почне плутатися, але вмілий прокурор упорається. Та й це вже не його, Тюрина, проблеми. На нього чекає столиця і теплі обійми Тамари.
— Знаєте, що я думаю? — вже на зворотній дорозі проказав Тюрин. Був собою задоволений.
Топчій розвернувся. Вже кілька секунд тривожно вдивлявся у височінь. От-от мали спалахнути зірки. З заходу потягнулися важкі дощові хмари, й околодочний з полегшенням зітхнув.
— Думаєте, князь хлопчика порізав?
— Упир,— підкреслив Тюрин, незадоволений кволим ентузіазмом околодочного.— Ющинський, певно, у своїй манері стовбичив під вікнами мадам. Побачив її з князем, ті злякалися, що він розповість Тартарову. Упир погнався і не стримався. З десмодусами, особливо незрілими, таке буває — не здатні приборкати звірину натуру...— Олександр Петрович зупинився на півслові й раптом згадав, що йому муляло від першої згадки про упиря.