Выбрать главу

Вечірній Дніпро гудів від перевізників. Гуляки забиралися подалі на острови. Весела компанія на чолі з алконостом уже прямувала до Гінди. Рум’яні відьми-перекупки, що пливли їм назустріч, помахали руками. Поверталися з київського базару. Наймолодша під радісний регіт подруг кинула яблуко у човен. Тюрин підморгнув, схопив фрукт, потер об рукав і смачно відкусив.

— Але як князь Басараб примудрився на острові дачу будувати? Упирі ж не терплять плинну воду?

VI

— Яку такому гармидері накажете працювати? — крізь зуби процідив Тюрин.

Галас долинав звідусіль. Присутствені місця, де розташувалася міська поліція, нагадували мурашник. Тут тобі і пожежні з кіньми, і санітарна інспекція, і управа Межі, і Комісія з видів, і ще з десяток контор і конторок.

Тюрину, як столичному гостю, виділили просторий кабінет неподалік від Скалонне, але спека і духота не дозволяли зачинити вікна. Знадвору діймав майданний гамір. Якийсь божевільний, здавалося, під самим вікном у Тюрина провіщав прихід Змія.

— Слухайте і почуйте! Книга Одкровень свідчить — у 1914-му розпочнеться кінець віків! Уже летить над нами зірка війни, і хлопчика вбили недаремно!

День почався препогано. І комета Делавана, про яку на першій шпальті писала газета «Киянин», була ні до чого. Водяники влаштували страйк. Десятки суден не змогли зрушити з місця. Величезні пароплави двох товариств нудилися у доках. Аквуси вимагали звільнити Мокрого Лина. Скалонне вже поїхав до генерал-губернатора, мали полетіти чиїсь голови.

Тюрин перехопив київського поліцмейстера у приймальні, встиг озвучити свою версію, але Скалонне вона не сподобалася.

— Ви ж не хочете піти на поступки водяникам, дорогенький? — трусилися розкішні вуса поліцмейстера.— У нас є підозрюваний. Ви знайшли знаряддя вбивства. Нехай суд вирішить. Ми не можемо вести переговори з терористами. А водяники формено тероризують місто. Крім того, мадам Гінда і названі вами персони — поважні члени громади. Це серйозні звинувачення. Потрібні докази.

Скалонне був готовий погодитися з поясненням Гінди. Мовляв, кинджал украв у князя Басараба водяник, щоб убити Ющинського. Але Тюрин оглянув тіло, і сумнівів стало ще більше.

Рана виявилася не просто величезною, а й дуже дивною. Здавалося, хтось чітко розрізав хлопчика від сонячного сплетіння до пупка і навхрест під ребрами, обережно витяг органи (ніби їх ніколи і не було) й обробив краї. Принаймні вони мали вигляд таких, що встигли давно загоїтися.

Найбільше Тюрина здивувало відсутність укусів. Буває, що упир вбиває не заради крові. Але й тоді мусить відзначити перемогу над ворогом своїми іклами. Це один з найважливіших забобонів десмодусів.

«Вони не дурні. Могли навмисно так обставити. Але як упирю вдалося знехтувати своєю природою?» — міркував Тюрин, гортаючи «Зведення видів людиноподібних по Київській губернії» Д. Е. Беллінга. Така сама книжка завжди лежала у батька на столі. І якщо Олександр хотів розпитати про якийсь вид, то мусив спершу зазирнути до класифікації Беллінга, а потім діймати батька.

Басараб не тільки не покусав хлопчика. Він порушив загальновідоме правило, про яке Тюрин згадав учора: упирі ненавидять плинну воду. Щоб переплисти річку, можуть удатися до магічних заклять, але нечасто й у крайньому разі.

«Невже Басараб аж настільки закохався у Гінду?» — не вірив Тюрин. Усі упирі, які йому зустрічалися, були холодними машинами, що давно пережили почуття і пристрасті. Виняток — новонавернені, але цей стан тривав не більше кількох тижнів. Але, як виявилося, Басараб був щонайменше столітнім упирем. «Тамара би просто сказала, що я не розуміюся на коханні. Заради справжньої любові можна піти на все»,— думав Олександр Петрович.

Він знову взяв до рук кинджал. Князь Басараб був з усіх боків унікальним упирем.

Прибув до Києва кілька років тому і відразу полюбився місцевим матронам. Елегантний десмодус носив монокль і велику перлину в лівому вусі, а головне, вирізнявся незвичною, як на упиря, поведінкою. На відміну від аристократичних десмодусів Києва, що трималися своїх кіл, полюбляв людські салони. Запевняв, що пісник, і навіть давав гроші на клуб тверезості, який організували молоді десмодуси зі Спілки за відмову від людської крові.

Здавалося, Фабіана зовсім не лякали суворі обмеження, накладені на упирів після повстання 1863-го року, коли люди встановили державну монополію на продаж крові для упирів і заборонили несанкціоноване навернення. Тепер для створення нового упиря, окрім особливих підстав, як то шлюб чи призначення спадкоємця, вимагався спеціальний дозвіл Імперської колегії з життя десмодусів, а для законної купівлі людської крові — ліцензія.

Користуючись салонними зв’язками, Басараб першим з київських упирів отримав від міста кредит на відкриття станції з переливання та продажу крові.

Заклад так і не з’явився, натомість упир розпочав будівництво власної вілли на Трухановому. Останнім часом князь занадився до мадам Гінди, чим викликав ревниве занепокоєння у місцевих красунь. Але що ж поробиш, коли свій до свого тягнеться.

— Парфентію Кіндратовичу, чорт вас забирай, де офіцерські книги?! — не залишаючи крісла, прокричав у коридор Тюрин.

У дверях, важко відсапуючись, з’явився Топчій. Він ніс із десяток грубих томів у шкіряних шабатурках. Це була вже друга порція книг, у яких значилися всі офіцери, що брали участь у війні проти чеченських демонів з 1817 по 1864 роки. Тюрин знайшов усіх упирів, що воювали на Кавказі, а таких було небагато.

У 1863 році у Межі розпочалося повстання упирів, і всі, хто цінував свій рід, а таких була більшість, полишили Кавказ і повернулися в Межу, щоб пристати до боротьби.

— Петро Котляревський, генерал від інфантерії, помер у 1852-му у Криму, Іван Рильський, полковник, загинув у бою у 1860-му,— монотонно перераховував Тюрин офіцерів-десмодусів.— Рильський? Якийсь Рильський був у Києві, не цей?

— Ні,— Топчій стомлено позіхнув.— Той, що у Києві, зрікся свого роду. Вважав, що самі по собі десмодуси не переможуть, що всі людиноподібні мають об’єднатися. Помер у 1902-му. Як — не питайте, подейкують, Четвертий відділ розстарався.

— Дайте здогадаюся: мабуть, був змієпоклонцем. Змій прийде і звільнить нечисть від людей? — уїдливо запитав Тюрин. Околодочний потупився у книгу.— Басараба так і не знайшли?

Топчій сіпнувся, як від уколу шпильки.

— Його домашні кажуть, другий день удома не спить, а де — не знають.

Тюрин потер щоку і поглянув на стінний годинник.

— Здається мені, я знаю, хто нам зможе допомогти. Ви казали, Тартаров завжди обідає у Купецькому зібранні?

Околодочний кивнув, відсунув книги, наче то була купа гнилої капусти, і вибіг, щоб відчинити Тюрину двері.

*

За Тартаровим довелося побігати.

— Тільки-то був,— вибачався годованець у Купецькому зібранні,— сказав, що душно, і пішов відобідать до відкритого кафе.

Літній ресторан містився у Купецькому саду над мальовничим урвищем. З нього водночас можна було роздивитися млин Бродського на Подолі й поселення водяників на Трухановому острові. Туди вела крута звивиста доріжка, і поліціянти ледве дихали, заки залізли на гору. Але і там перелесника вже не було.

— Мусьйо Тартароф тільки-но занурилися у сади, з дівицею,— хитро посміхнувся чорт-метрдотель.

Тюрин з’ясував, що з ресторану можна спуститися лише одним шляхом, попросив розведеного живого соку і всівся за столик. «Подивимося, як він тут повз мене пройде»,— подумав сищик. Вирішив будь-що дочекатися невловимого перелесника.

Свіжий вітер охолодив обличчя, живий сік весело підморгнув з карафки. Перед очима в Олександра Петровича мимовільно сплив давно похований спогад: батько нишком від матері дістає зі старовинного буфета роботи галіційського чугайстра запітнілий штоф з темно-брунатною рідиною, наливає у чарку, сторожко озирається й одним духом перехиляє частування. Зморшки розгладжувалися на батьковому чолі, вуста рожевіли, очі звільнялися від таємної печалі.