Року 6400, попри давнє застереження свого учителя Стагирита, Змій погодився приїхати до Києва. Хотів власноруч отримати вірчі грамоти і дари від колись улюбленого учня. Перемоги засліпили очі, переконали у непохитності моці.
І наказав підступний Ольг зрити верхів’я Щекавиці, западину встелити волоссям цнотливих дів, шатро покрити плетеним повітрулями павутинням. Вулицями потекли кіптява від вогнищ, сморід м’яса, криваве вино. До Змія потяглася вервечка з підношень. Сотні найкращих дівиць з планами здіймали руки, очікуючи на зустріч з Великим Воїном. Даремно кликала сина мати Змія — Апі, дерла зубами землю і трусила гори. Обадія не чув. Солодкий мед і чарівні слова затьмарили розум, переситили душу. На третій день, коли, здавалося, закінчилися дива й розваги, перед очі Змія вийшли три чарівниці. Тіло однієї вкривало ніжне пір’я, а пісні наморочили краще за найп’янкіше вино. На чолі другої сяяла Північна зоря, і весь сум і мудрість світу покоїлися в кутиках променистих очей. Усередині третьої жив дивний вогонь без назви. І не було чоловіка, здатного його приборкати. Ще три дні розважали Змія красуні, аж доки не схилилися могутні голови у міцному сні.
І тоді зрадливий Ольг підняв загартованого у чарівному вогні меча і розітнув могутні груди. Почервонів від крові Дніпро, але навіть голодні круки не наважувалися пити заражену воду.
І ніч, довга як зима, спустилася на Київ. Король джерел від імені видів води вийняв з черева Змія священну рибину, а зерно життя повернулося видам лісів, полів і лук. Лише вид, що зберігає знання, подароване духами, чия стихія непостійність і хитрість, залишився у руїнах Змієвого тіла.
Сто підвід привезло землю, щоб засипати шатро Змія. Сто днів мовчав світ, і жоден володар не привітав Ольга з перемогою. Опускали очі на згадку про київського князя, а в далеких монастирях уже складали іншу, звитяжнішу історію перемоги над царем дітей ночі.
А на осінь, потому як червоні води щедро напоїли землю, люди і людиноподібні зібрали перший урожай життєдайного цукру.
6416 року на Віщого Ольга впало прокляття Змія. Люди пишуть, що Ольг помер від отрути послідовників Великого Воїна, кияни вірять, що від укусу гада, якими так повнилася того року земля, змієголовці передають з покоління у покоління, що перед смертю Ольг зійшов на Щекавицю. Там, поруч з Великим Воїном, його і поховали.
На землю прийшов мир. Людиноподібні ще вилизували кров Обадії зі своєї шерсті, а людські царі вже складали нові правила співжиття. Світ дістався дітям Адама. Поріддя Ліліт заховалося у тінь і стало вигнанцями.
— Стережися! — прокричав робітник. Тюрин затулив голову, пролунав вибух, і об спину вдарили грудки землі. Третій день вони вгризалися у породу на Щекавиці. Сьогодні мали почати копати вручну. Дивна тиша опанувала будівельний майданчик. Карл зовсім утратив самовладання. Вони ще й не бачили кісток, а він уже кричить, що чує думки Змія. Степан, навпаки, тільки сміється. Для нього це чергова операція зі знищення культу Змія; він підбадьорює людей, стежить, щоб на місце розкопок не лізла нечисть. У місті на нього чекає чергова пасія. Тюрин підозрює: Степан не вірить, що вони щось знайдуть.
Досі Тюрин і сам сумнівався. Але магія місця заворожує. Він починає розуміти Карла.
Тоді, у 1864-му, коли Тюрин уперше за дорученням Четвертого відділу зустрівся з таємною організацією змієпоклонців і людиноподібний Антонович розповів про серце Змія, він теж не повірив. Вирішив, що це казки. Але роки пошуків, ковтання пилу в таємних книгосховищах, гортання манускриптів наближали цей день.
Серце Змія — те, що дає владу над нечистю, існує. І воно тут — на Щекавиці, у могилі Змія.
Земля починає труситися. Тюрин чує злякані крики. Карл несподівано падає навколішки і підносить руки до неба. З глини проростають кістки Змія. Тюрин задирає голову, він не вірить своїм очам. Гора продовжує здригатися. Він ледь тримається на ногах. Падає і вдаряється щокою. Бачить кров на жовтій кістці, свою кров. У божевільному танці кістки утворюють склепіння. У центрі лежать два тіла. Це людські тіла. Одне вибухає сонячними метеликами і розчиняється у кістці, друге чорніє і розповзається гадами.
Тюрин кричить. Перед ним відкривається жахлива правда: серця немає, його вже хтось забрав. Степан намагається допомогти, лізе до нього, закликає тікати. Тюрин над силу підводиться і встигає помітити, як Степан нахиляється до місця, де було чорне тіло. Степан підіймає кістку, схожу на ніж чи людське ребро, а ще дерев’яну скриньку. Тюрин хоче закричати, застерегти цього не робити, але не встигає. Кістки Змія знову провалюються під землю, а очі заступає пелена...
V
Олександр Петрович заявився на службу лише по обіді. Був наче з похмілля, ледве прокинувся від дивного жахливого сну.
— Уявіть, Парфентію Кіндратовичу,— сказав він Топчію, вмощуючись у кріслі,— мені наснилося, що я — мій батько і беру участь у розкопках на Щекавиці. Навіть привиділося, що порізав обличчя об кістку Змія. А батько і справді мав шрам на лівій щоці,— Олександр Петрович почухав синю руку. На його подив, шкіра ледь порожевіла.
— Грушки Солохи? — запитав Топчій і махнув рудому, що спробував зайти до кабінету, але побачив Тюрина і поквапився зникнути. Олександр Петрович упізнав «свояка» з Думської.— З них і не таке побачиш. Першокласні.
Околодочний мав стурбований вигляд.
— Що за ґвалт? — Тюрин кивнув на коридор, з якого долинали голоси. Вирішив не питати про свояка. Достатньо того, що Топчій мав прорву родичів і мусив постійно вислуховувати їхні прохання.
— Та поки ви спали, тут таке сталося,— околодочний підсунув тарілку з сирим м’ясом. Цього разу Тюрин не відмовився. Після сухого варення і сну почувався страшенно голодним.
З кабінету Скалонне лунав ведмежий рик.
— Добринін зранку був, а тепер от Фальдберг репетує,— пояснив Топчій.— У Думі з’явилися нові «документики».
Олександр Петрович аж закашлявся від несподіванки. Цього не очікував. З дверей голови поліції пролунав нетерплячий бас:
— Пане Тюрин! Я чую, що ви на місці, зайдіть до мене.
Сищик витер кров з підборіддя і пішов до Скалонне.
— Це кінець! Мало того, що ви звинуватили чорта — людиноподібного, так тепер виявляється, що він ні до чого! — волав Фальдберг. Жорсткий комір врізався у порослу темним хутром шию, і здавалося, от-от лусне від голосових зусиль.— Містом ширяться чутки, збираються чорносотенці, погромники. Молодчики Голубєва вже влаштовували засідку під моїм будинком. Ви збираєтеся щось робити?
Скалонне розвернувся до відживленого. Від різкого руху, ніби шматки свіжого сала з Бессарабського ринку, підстрибнули великі рожеві щоки. В очах поліцмейстера застигло те саме питання. Куди й подівся запобігливий тон першої зустрічі. Тепер Скалонне вимагав дій від підлеглого.
— Ви кажете, з’явився новий документик. Можна на нього поглянути?
Поліцмейстер простягнув аркуш.
— Сьогодні зранку секретар Шкуро знайшов на столі Фріцика. Той самий дурнуватий текст про права написаного, але дата нова.
— Добринін не заспокоїться, поки не почнуться відверті сутички між людьми і нечистю,— Фальдберг потягнув за тугий комір.
— «Усе написане, видрукуване чи в інший спосіб...— пробурмотів Тюрин, ігноруючи ревіння берсерка.— Тут нове закінчення. „Якщо ви і далі ігноруватимете вимоги написаного, букви заберуть важливі документи. Історія зміниться. Всі дізнаються, як було насправді“».
— Маячня! — знову заревів берсерк.— Ці документи не мають ніякого сенсу.
— Фрідриху-Рудольфе Людвиговичу, ви ж знали Фріцика, які справи вас пов’язували? — запитав Тюрин.