Берсерк кілька секунд гучно сапав, здавалося, збирався на думці, а потім несподівано закричав:
— Та як ви смієте? Я — член управи, голова фракції нечисті, звісно, я заходив до секретаріату. Це мої обов’язки як депутата. Я знав Фріцика, як і інших працівників.
— Годі-годі, Олександр Петрович не хотів вас образити. Служба-с,— заспокійливо промимрив Скалонне і підсунув гласному срібну чашу з горішками.
— Якщо ви все не з’ясуєте, то заворушення будуть на вашому сумлінні,— тихіше сказав Фальдберг, грюкнув чашею і вийшов з кабінету.
— Фальдберг ще що, а от Добринін сьогодні зранку мені весь мозок ложкою з’їв, що той кощ. Каже, йому набридли безчинства у Думі,— проказав Скалонне, тільки-но зачинилися двері за берсерком.— Погрожує, що діятиме на свій розсуд. Ви розумієте, що це означає, дорогенький? Завтра люди Голубєва будуть не просто біля будинку Фальдберга вартувати — вони йому ноги переламають. А звинуватять кого? Правильно. Київську поліцію. Мені потрібен результат.
Щойно Тюрин опинився у себе в кабінеті, як кинувся до столу, витягнув перші рішення — і не повірив своїм очам. Замість фальшивого рішення про підряд, яке кілька днів тому йому передав Добринін, і першого рішення «про права написаного», він тримав у руках два однакові документи. Обидва закінчувалися так само, як третій, знайдений сьогодні на столі Фріцика. «Якщо ви і далі ігноруватимете вимоги написаного, букви заберуть важливі документи. Історія зміниться. Всі дізнаються, як було насправді»,— погрожував невідомий фальсифікатор.
Тюрин наказав опломбувати кабінети секретаріату Думи. Навіть забрав до відділку Глафірію Павлівну й Захара Шкура. Секретар був на межі нервового зриву. Дама кусала губи і розпускала дим дорогих когенівських цигарок. Єдине, що міг закинути їй сищик, це марку цигарок. Недопалки, які знайшли у квартирі Фріцика, відповідали куриву Глафірії.
Несподівано у відділок удруге заявився Добринін. Як і Фальдберг, захищав своїх. Сказав, що такі цигарки палить півміста і, зокрема, «милий їм Фальдберг». Тюрин був змушений відпустити затриманих.
— О, і Шкурові пощастило,— Топчій, вистромившись у вікно, коментував, як Добринін саджає працівників секретаріату у прольотку.— Добринін би його самого не забрав, а так з Глафірією Павлівною за компанією. Ефектна фіміна. Навіть дивно, що згодилася жити з таким опецьком. У Думі є й значно імпозантніші.
Олександр Петрович потер скроні. Дія сухого варення минулася, і шрами знову почали свербіти.
— З чого ви взяли, що вони живуть разом?
З того, як Добринін відбивав співробітників, як самовпевнено трималася Глафірія, Тюрин зрозумів, що між ними інтрижка. Гласний і друкарка — нічого дивного, але щоб жити разом?
— Щоб я з цього місця не зійшов,— поклявся Топчій.— Городовий з Думської казав, що це Добринін Глафірію в управу привів. Доти вона працювала секретаркою у якогось професора. Тепер Глафірія тримає гласного на короткій шворці. Кажуть, може, таки дотягне старого цапа до вінця. Хоч він і пручається. Добринін зроду жонатим не був.
Тюрин розклав на столі три однакові документи і тепер уважно вивчав аркуші. З голови досі не вивітрився жах від нічого сновидіння.
— Парфентію Кіндратовичу,— сищик роздратовано поглянув на околодочного і підвівся,— я не розумію, чому ви тут? Шукайте Ідзя!
Олександр Петрович згріб документи і зник за дверима.
Музей старожитностей і мистецтв містився на Олександрівській. Вхід прикрашало шість дорійських колон. Обабіч величних сходів лежали кам’яні леви, обвиті зміями. Тюрми уже бував тут у пошуках батька. Але тоді йому сказали, що після розкопок у 1874-му музей не співпрацював з Петром Тюриним, та й жодних експонатів після розкопок не додалося, бо «на Щекавиці нічого не знайшли».
Білетерка незадоволено блиснула пенсне, впізнала поліціянта і поринула у читання. Той, кого він шукав, працював у відділі рукописів, розташованому на нижньому, майже позбавленому природного світла поверсі.
Тюрину довелося поблукати запиленими лабіринтами, поки він знайшов невисокого літнього чоловіка над книгою. Тюрину здалося, що коли він зайшов до кабінету, у протилежні двері вислизнула жінка у густій вуалі.
Чоловік звів на Олександра Петровича маленькі, заховані у старечих зморшках очі — й ахнув. Уже за мить трусив його руку, ніби тільки й чекав на зустріч. Потім наче оговтався, розтиснув долоню і трошки відступив.
— Ми знайомі? — здивувався такому прийому Тюрин.
— Ні,— усміхнувся чоловік. Був схожий на старого єпархіального вчителя, що давно втратив віру у свій фах.— Але ж ви — наша місцева знаменитість. Рідкісний випадок відживлення.
— А ви — Степан Тимофійович Голубєв, професор Університету, видатний історик,— досі з легким сумнівом проказав Тюрин, зазираючи у маленькі очі. Йому пригадався погляд Вальдемара Голубєва у Думі. Обличчя зрадило думки.
— О, ви подумали про мого сина,— вгадав старий. Мав щонайменше сімдесят.— Ні-ні, я не поділяю його поглядів. Молодість, знаєте. Максималізм, бажання неодмінно знайти достойного супротивника. Я ставлюся до нечисті, як до рівних. Це вносить додаткову напругу в наші з Вальдемаром стосунки. Матері він так і не прийняв,— Голубєв печально посміхнувся.
— Вона, мабуть, була прегарна? — Тюрину здалося, що старий щиро сумує.
— Так. Дуже мила. Страшенно потерпала, що їй не передався дар. На жаль, не міг з нею побратися. Вже був, так би мовити, одружений. Помилки молодості,— зітхнув Голубєв.— Ах, жінки — дивовижні істоти. Мій син цього не розуміє. Але з ваших очей бачу, що й вас торкалася стріла амура. Скажіть,— старий нахилився, і Тюрину здалося, що від нього повіяло Тамариними парфумами,— а після відживлення ви вже... Ви розумієте, про що я?
— Степане Тимофійовичу,— зніяковів Тюрин.— Я, власне, у справі. Потребую вашої професійної консультації.
Голубєв зітхнув: жінки йому були цікавіші за професійні розмови, і показав на стілець.
— Чи траплялися вам випадки несподіваної появи чи зникнення документів? Особливо коли вони були дуже необхідні. Ви розумієте, про що я? — Тюрин уважно подивився на вченого.
Голубєв по-змовницькому посміхнувся, дістав з професорського костюма залізну флягу і простягнув Тюрину. Поліціянт зробив ковток і від задоволення прицмокнув. Це був розведений живий сік.
— Розповім вам одну легенду,— хитро примружився Голубєв і нахилився ближче,— кажуть, у найчорніші періоди історії, коли мир тріщав по швах, люди заручилися підтримкою одного з видів людиноподібних, які мали здатність допомагати у таких делікатних речах.
— Лист Офаніти Бека, що знайшовся у 1892-му, і «Договір про чесність співжиття нечисті з людьми» — справа рук цього виду? — здогадався Тюрин. Голубєв задоволено кивнув, ніби й очікував на здогадливість Тюрина.
— Ви хочете сказати, що знаєте, як було сфальсифіковано лист Офаніти? То, може, поясните і події у Думі? Впевнений, ви про них чули.
— Такий самий запал, як у батька,— осадив його Голубєв і самовпевнено додав: — А листа Офаніти не існує. У 1892-му чутки розпустили, щоб погамувати натовп і виправдати «Договір». Не більше. Хоча ваш батько вірив, що Змій отримав знання у подарунок від виду, «чия стихія непостійність і хитрість»...
Тюрин впізнав цитату з «Легенди про дарунки Змію» з книги Лазаруса. А за цим прийшов спогад про ранковий сон, де він очима Тюрина-старшого бачив розкопки на Щекавиці. Два обличчя — молодого Голубєва з ледь помітною сивиною і цього зовсім білого — злилися в одне. У сні Степан Голубєв витягнув із завалів його батька. Але хіба можна вірити снам?
— Ви брали участь у розкопках могили Змія? — тихо запитав Тюрин.— Що ви там знайшли?
Голубєв подивився в очі поліціянту. Кілька секунд мовчав, а потім безбарвним голосом відповів:
— Нічого. Про це написано десятки монографій і звітів спеціальних слухань. На них є підписи і вашого батька.
— Я... Я його майже не пам’ятаю,— раптом зізнався Тюрин.
— Ви схожі на нього, навіть у цій подобі,— Голубєв торкнувся плеча слідчого, знову дістав живий сік і приязно всміхнувся.— А ця справа у Думі... у вас уже є якісь зачіпки?