— Маємо підозрюваного, щоправда, мертвого.
Від чарівного напою стало легше. Не називаючи імен, Тюрин розповів, що один з працівників секретаріату Думи — чорт-душолов — був знайдений мертвим у себе в квартирі.
— Знаєте, мені от що спало на думку,— очі Голубєва весело блиснули,— мій учень нещодавно видав прецікаву монографію про класифікацію гаспидів нижчого порядку. Ви згадали про склад речей у квартирі чорта. Для душолова це не характерно. Може, в нього був знайомий чорт-лахмітник а чи який родич, що й переховував у нього майно? У чортів таке буває.
Тюрин зацікавився. Він теж звернув увагу на невідповідність, але не подумав про родича-лахмітника.
— І ще одна порада, ви ж заради цього приходили? — підморгнув Голубєв.— Я вам тут казок про Змія наговорив. Але в кожній казці, як-то кажуть, є частка правди. Раджу почитати про малі делікатні види. Взагалі види треба знати. Не тільки люди часом поводяться дивно. Людиноподібними теж можуть керувати пристрасті.
Тюрин не дослухав. Думками вже був у відділку і шукав спосіб дістати чорта-лахмітника.
VI
Тюрин переставив канцелярське приладдя, недбало скинув на стільця теки зі справами і розстелив на столі мапу Києва.
— Й отак просто покаже чорта-лахмітника? — без особливого натхнення запитав він.
— Ясно що. Механізм безвідмовний,— впевнено проказав вовкулака.— Я так глека знайшов, якого один подільський лайдак-лахмітник поцупив.
Олександр Петрович з недовірою глянув на Топчія. Потім зітхнув, збалансував маятник і голосно промовив:
— Чортику-чортику, погрався сам — віддай нам.
Веретено сіпнулося, трохи відхилилося на південь і повернулося у початкове положення. Топчій підбадьорливо хитнув головою. Ще тричі сищик повторив примовку. Нарешті масний палець Парфентія з жовтим півколом нігтя впевнено тицьнув у мапу.
— Осьдечки наш Ідзьо. Тепера не втече.
Маятник вказав на Бессарабський ринок. Адресний стіл видав, що там розташована крамниця Леона Вікентійовича Ідзиковського.
Вивіска ледь вгадувалася з дороги. У захаращеному дворі гуляли кури, колупав долівку чийсь безштанько.
Під гучним прізвищем Ідзиковський ховався сухенький біс-лахмітник нижчого порядку у зношеному, проте чистому костюмі. Пикою подібний на Фріцика, хоч і значно старший. Чорт підсліпувато мружився від запитань гостей, раз по раз протирав окуляри. Ніби це могло виправити тріщину в лівому скельці.
— Так, Фріцик. Мій брат у других,— Ідзьо злякано витріщився на формений кітель.— Не те щоб родичалися. Чорт чорту олію за шкуру заллє, так? Але й носа не вернули. А що, прошу панів, сталося?
Брудна крамничка тріщала від мотлоху. Дірявий посуд, биті глеки, сокира без держака, погризений мишами кошик, засушені лапи, купи одягу незрозумілого походження і призначення, кургани з різнокольорових камінців і скелець, афіша з минулорічного виступу кокотки-сукуба Бальдажі, кілька вже знайомих картин творення з Ліліт і ціла виставка розпарованих голодних черевиків. Але все це, як здалося Тюрину, попри загальний занепад і бруд, мало значно охайніший вигляд, ніж добро у квартирі Фріцика.
— Якщо пану треба, то в мене є чудесна паста,— зловив погляд слідчого крамар і витяг з-під поли бляшанку зі смердючою рідиною.— Раз помастите — і все затягнеться,— кивнув у бік плями на скроні,— як на живому. Прошу пана, як на неживому. Або хоча б не видно буде,— вкрай заплутався чортик.
Топчій, що вже заліз носом у коробочку, незадоволено фиркнув:
— Ич, порадник знайшовся!
— Коли Фріцика бачили востаннє? — проігнорував пропозицію Тюрин.
— Коли бачив востаннє? Та коли. Давно, прошу пана. Фріцик, дякувати Богу, знайшов службу. То де той час узяти? Та й я, самі бачите, не байдикую. А чого це пани питають? — раптом скрикнув Ідзьо.— Щось із Фріциком?
— А ти хіба не знав, бісова душонко,— втрутився вовкулака,— запечатали твого братуня. І чи не отакими ж печатями,— Топчій взяв з полиці й потрусив бляшанку з печатями вигнання й осудливо скривився. Тільки чорти могли торгувати засобами власного знищення.
Чорт затремтів, ніби на нього приснули святою водою. Очі, здавалося, зробилися більшими за скельця.
— То не я! — відчайдушно вереснув лахмітник. Чорти були полохливими видами і найбільше боялися людської тюрми. Для них вона була гіршою за повернення до пекла.
— Слухайте, Ідзю,— під синіми пальцями Тюрина зарипів прилавок.— Ми знаємо, що на прохання Фріцика ви дещо дістали. Ви ж чорт-лахмітник, такі прохання для вас копійчані. Треба тільки знати, що і звідки поцупити. Але через це «дещо» Фріцика вбили. Тому краще вам не запиратися.
Ідзьо злякано кивнув. Весь трясся, немов у пропасниці. Розбиті окуляри з’їхали на блискуче свиняче рило. Щоками потекли сльози.
— Це все жінка,— заломив руки чорт.— Він їй, дурна голова, похвалився, що має брата-лахмітника. А вона зажадала скриньку. Обіцяла натомість душу. А Фріцик вуха розвісив. Прибіг, у ноги падає, каже «вмру, якщо не дістанеш», став згадувати старі борги. Тримав я в нього дещо. То й я згодився. Але я не знав, пеклом клянуся...
— Що за скринька? — Тюрин затамував подих.
— Звичайна дерев’яна скринька. У міському музеї зберігалася, прошу пана, мов який непотріб. Гріх було не взяти.
Ідзьо судомно ковтнув, аж під шкірою, наче жаба, стрибнув гострий борлак.
Дивна переміна зробилася з Топчієм. На подив Тюрина, він підскочив до чорта, схопив його за барки і щосили потрусив.
— О, то це через тебе, бовдуре, мій свояк мало дошки не гризе? — напустився Парфентій.— Голубєв йому все хутро на маківці вискуб. Свояк мій у міському музеї за порядком стежить,— пояснив оторопілому слідчому.— А це все ти, чортеня проклятуще, бий тебе свята Мокрина і святий макогін. Сидить тут, свинячим рилом шморгає, а я кілька днів ту дурну скриньку шукаю.
Тюрин здивовано витріщився на Топчія.
— Ну ви... Потім з вами, Парфентію Кіндратович, договоримо. Кажи швидко, що було у скриньці, поки по-доброму питають? — перевів очі на крамаря.
— Їй-бо нічого,— благально скривився лахмітник.— Порожньо, хіба трохи чорного піску на дні.
Тюрин потер шрам на скроні.
— Фріцик розповідав, навіщо та скринька знадобилася жінці?
— А біс її зна. Торочив, що мамзеля мала принадити якогось пана. Підробити для нього документи абощо. Але скринька, кажу ж, барахло. Зараз і попелу немає...— лахмітник обірвав себе на півслові та спробував сховатися за прилавком. Топчій вивудив чорта, скрутив і наблизив до Тюрина.
— То скринька і зараз у тебе? Як? Її ж Фріцик забрав? — грізно запитав слідчий.
— Не знаю, нічого не знаю. Два дні тому прилетіла. Певно, він відіслав. Може, з мамзелею посварився і вирішив у мене переховати?
Олександр Петрович зловтішно посміхнувся, простяг велику синю долоню і проказав заповітні слова:
— Чортику-чортику, погрався сам — віддай нам.
Досі голосячи, як п’яна відьма з галицького базару, Ідзиковський подався углиб крамнички. Нога в ногу за ним тупцяв Топчій. Нарешті Ідзьо простягнув загорнуту в дрантя скриньку.
— Ось вона, проклятуща.
Тюрин обережно відгорнув край тканини, торкнувся дерев’яної поверхні та прочитав вирізане: «Нехай уся мудрість світу буде твоя». Ці слова супроводжували подарунок Змію від видів, чия стихія — непостійність і хитрість.
«Скринька існує, отже, сон правдивий»,— промайнуло в голові.
— Ти знаєш ту мамзелю? Чому Фріцик називав її «плямка-поцілунок»? — голос прозвучав глухо.
Запитання справило дивне враження на Ідзя. Чорт вирячив очі, раптом почервонів, упав на прилавок і почав битися головою. Тюрин уже подумав, що це чари.
— Плямка-поцілунок. Він же казав про ту плямку. А вона приходила. Печаті купила. А я й продав. То вона ними. Фріцика. А я й продав.
— До вас приходила ця «плямка-поцілунок»? Зможете впізнати? — майже кричав Тюрин.