— З народом букв? — здивувався Скалонне.
Тюрин подивився на Голубєва так, ніби тільки зараз згадав про його присутність.
— Коли почули про чарівні документи у Думі, ви відразу здогадалися про Глафірію? Так, Степане Тимофійовичу? Це її я бачив у музеї перед нашою розмовою?
— Вона розповіла, що Фріцик їй погрожував, забрав скриньку,— відказав Голубєв.— Їй довелося його вбити. Але скриньку вона не знайшли. Підозрюю, душолов устиг відіслати її брату-лахмітнику, який її і викрав.
— Йому пощастило, що ви не знали його імені. Чому ви не звернулися до поліції, коли дізналися про зникнення скриньки? Чому не пішли до Добриніна, зрештою, до сина? — у повній тиші допитувався Тюрин.
Голубєв лише посміхнувся.
— Не хотів скандалу. Жінки — моя слабкість. Мучився, ночей не спав, а тут ви прийшли. Таке щастя. Я лише підштовхнув, а ви самі здогадалися про народ букв.
— Ви скажете мені нарешті, що то за народ букв? — не витримав Скалонне.
Тюрин важко підвівся за допомогою Топчія, знайшов на столі липові папери, відчинив скриньку і підняв над нею перший документ.
— Шановні, вам час додому! — подув на сторінку і злегка потрусив. І несподівано чорні друковані літери відірвалися від своїх місць і рівними рядами посунули до краю аркуша, щоб одна по одній заскочити до скриньки. За кілька секунд Тюрин тримав цнотливий бланк міської управи, на якому сиротливо чорнів лише підпис міського голови. «Таки мають порожні бланки з підписами»,— зловтішно подумав сищик.
А ще за мить повітря в кабінеті заворушилося, тонкими цівками звідусіль до скриньки потягнувся чорний пісок.
Коли народ букв заспокоївся, здивований Скалонне зазирнути до скриньки. Слідчий навів лінзу. Добринін лише ошелешено пригладив чуба. Обличчя Голубєва не змінилося. Навіть Глафірія припинила шморгати носом.
На дерев’яній поверхні кипіло життя. Маленькі порошинки кружляли у танку і, здавалося, надзвичайно раділи поверненню додому.
— Загублений вид Рюміна, або ж codex populus — народ букв,— сказав Тюрин.— А ще їх вважають подарунком Змію від духів повітря, демонів і чортів. Нібито народ букв жив у його голові. А по смерті Змія дістався людям,— Тюрин подивився на Голубєва, пригадуючи, як у дивному сні Голубєв знайшов у кістках Змія дерев’яну скриньку.
— Казки, милий мій. Але вид і справді корисний, хоч і вельми некерований поза межами вмістилища,— Голубєв підняв зі столу скриньку, обережно зачинив і притулив до себе.
— Ви ж не думаєте, що після всього ви зможете забрати скриньку? — Тюрин обурено спостерігав за діями професора.— Це живий вид. Вони мають вимоги!
Обидва розвернулися до Скалонне, ніби до судді на засіданні. Поліцмейстер замислився. Глянув спершу на синьопикого підлеглого, потім на професора і нарешті промовив.
— Годі-годі, Олександре Петровичу. З липовими документиками у Думі ми з’ясували. Сподіваюся, це не повториться. Люди припинять звинувачувати нечисть,— Скалонне розвернувся до Добриніна. Той енергійно закивав.— У місті запанує спокій. А скринька повернеться туди, звідки зникла — у музей старожитностей.
Тюрин аж присвиснув від образи.
— Тобто вдамо, що нічого не було? А Фріцика просто не існувало?
— Вам треба подбати про око, Олександре Петровичу,— з притиском сказав Скалонне, кивнув Голубєву і жестом запросив Добриніна з Глафірією на вихід.
Тюрин, спираючись на плече Топчія, так і залишився стояти посередині кімнати реєстраторів. Навіть не сумнівався, що про чарівну скриньку завтра ніхто не згадає.
Перед очима, випереджаючи одна одну, поставали картинки зі сну: Степан Голубєв знаходить скриньку на могилі Змія, дістає з чорного тіла ніж, рятує батька.
У мозку раптом вибухнула чужа думка: «Серце Змія — те, що дає владу над нечистю, існує». Думка належала батькові. Ось що він шукав і навіщо поїхав у Київ.
Справа третя
Монстр
I
Квартиру на Катерининській ґвалтували не першу годину. В кутку вітальні голосно ревіла покоївка. Суворі чоловіки безсоромно топтали хідники і гасили недопалки у вазоні крислатої пальми. Олександр Петрович Тюрин покосився на брудні калоші помічника поліцмейстера Рапойто-Дубяга. Той перешіптувався з судовим лікарем і демонстративно не обертав голови у бік людиноподібних. Топчій тулився за спиною: на чужій території краще не вистромлюватися. Липки переважно заселяли люди. Притому заможні, які робили все, щоб їх не турбували огидні пики нечисті.
«І чого ми тут? — думав Тюрин. Так, справа гучна, але по всьому — суто людська». Скинути її на їхній відділ він не дасть: і так справ по горло. Середина вересня — ллє як з відра. З дня на день затопить Поділ, а там чекай на розгул водяників. Минулого разу за такої негоди десять дворів обчистили. Ще й банди вовкулак затіяли черговий переділ території.
— А, пане Тюрин, вельми радий бачити,— Рапойто-Дубяго скривив кислу подобу посмішки і владно простягнув руку. Вони були в одному чині, але про жодну рівність не йшлося. На половині людей командували слідчі з людського відділу. «Дякуйте, що вас допустили»,— говорили цікаві очі поліціянтів.
— Ви, мабуть, уже чули про нашого маніяка? — помічник поліцмейстера наголосив на останньому слові — Це третя. Мадам Петроцька Жозефіна Марківна. Удова Петроцького Натана Федоровича. Служив в управлінні артилерії Київської воєнної округи. Жінка загинула сьогодні в ніч. Причина смерті — отруєння купоросною олією.
Рапойто-Дубяго штовхнув двері до спальні й різко зупинився на порозі. Тюрин відчув, як об його спину стукнувся Топчій.
Посеред напівтемної кімнати біліло розібране подружнє ложе. Пахло ладаном і вологими простирадлами. Портьєри щільно завішані. На тумбі — Біблія і портрет вусаня, перетягнутий траурною стрічкою. На ліжку з неприродно закинутою головою лежала гола молода жінка. Її бліду воскову шкіру густо вкривали криваві рубці. Ніби хтось скористався тілом, щоб залишити довге божевільне послання.
— Покоївка, як завжди, допомогла пані роздягтися і пішла до себе. Слідів злому чи наруги немає. Треба ще зачекати, що скаже пан лікар, але, швидше за все, як й інші, вона напилася купоросної олії. Смертельний опік внутрішніх органів. А потім цей божевільний розмалював її кислотою, як ярмаркову ляльку.
Тюрин і далі стовбичив у проході, очі сторожко вивчали обстановку. Він чув, як Топчій гучно втягує повітря. Запах людської крові. Як вовкулака, балакучий Парфентій міг до хвилини визначити, коли вона пролилася.
— Що скажете, шановний Олександре Петровичу? — ліва брова Рапойто-Дубяга вигнулася у глузливу дугу.
— Скажу, що бачу мертву людину і поліціянтів з відділу людських злочинів, і — навіщось — нас із Топчієм — огидних людиноподібних у царстві людей. Тож скажу, що ви нам не все розповідаєте.
Рапойто-Дубяго незадоволено хмикнув, зайшов досередини і трохи розсунув штори. До кімнати пробилося сіре світло. Дощило. Важкі краплі продовжували барабанити по склу. Під ногами щось хруснуло. Тюрин побачив, як заблищали скалки. Туалетне дзеркало виявилося вщент розбитим.
— Бачите? — Рапойто-Дубяго показав на постіль.— Цього разу жодних слідів сірчаної кислоти. Білизна, паркет, меблі — жодної краплини. У жінки обпечені тільки губи. Ніби вона сама випила отруту. А потім він її розмалював.
Жінка лежала на животі. Тюрин нахилився до обличчя і машинально відсахнувся. Очі були випалені купоросною олією, тобто сірчаною кислотою, шкіра на підборідді злізла, на простирадлі залишилася криваво-жовта плямка — трохи пекучої рідини вилилося з рота в останню мить.
— І що? — холодно запитав Тюрин.— Або тип дуже обережний, що властиво таким психам, або це не місце злочину. До чого тут людиноподібні?
— Я от теж гадав, що ні до чого,— скривився Рапойто-Дубяго. Вже думав, що справа його, а тепер доводиться передавати.— Хоча, як не кажи, що це упередження, жодне страшне вбивство не обходиться без вашого брата.