— Так. Чоловік мадам Петроцької... Тобто наш маніяк у цих жінках бачив власну матір? — не міг повірити Олександр Петрович.
— Якоюсь мірою. Бажання задовольняти еротичну жагу в його природі. За це він і карає жінок. Можливо, як колись карала його мати. Тому я впевнена, що будуть і нові жертви.
— Але як його знайти?
— О, тут я вам не помічник. Це ваш хліб,— Айвс на мить замислилася.— І ще одне. Думаю, наш перелесник вважає себе людиною.
— Теорія Бера? — серйозно запитав Тюрин. Василина здивовано глянула.
— Так, на думку Бера, всі не-люди почуваються обділеними і підсвідомо прагнуть стати людьми. Я б назвала це хворобою часу. Людиноподібні обмежені у правах, тож не дивно, що хочуть приєднатися до панівної людської раси. Але тут інше — глибока особиста травма. Тільки уявіть — надзвичайно гарна істота, яка може закохати у себе будь-яку жінку,— чимало б людей віддало за таку здатність усе до останнього. А він саме себе за це і ненавидить!
Від емоційної промови і постійного ходіння високі вилиці Айвс розквітли рум’янцем, груди нервово здіймалися, а пишна спідниця з кожним поворотом спокусливо обвивала стегна. Тюрин ніколи в житті не бачив чарівнішого видовища. Він пообіцяв тримати її в курсі, записав настанови і вискочив під дощ, щоб хоч якось охолодити голову.
IV
— Що ви собі думали, шановний? Що можна нацьковувати на поважну родину вовкулаку,— Скалонне кивнув на Топчія,— і сподіватися, що все минеться?
Парфентій зайшов за спину київському поліцмейстеру і відчайдушно жестикулював Тюрину. Скалонне метав блискавки. Погані новини заскочили його у найневдаліший момент. На буфетному столику тільки-но розклали підношення з ресторану Роотса. На срібній тарілці парували фірмові крамовські пиріжки з рябчиками, раки а-ля борделез, бурштиновим оком підморгував херес, випаровувала алкоголь цукрова купецька паленка з краплями найгустішого живого соку.
— Ви хоч знаєте, хто син генеральші Хом’якової? — лискуче, як помащений смальцем млинець, обличчя Скалонне вкрилося намистинами поту.— Штабс-капітан Вася Хом’яков — права рука Вальдемара Голубєва. Заступник голови «Двоголового орла». Ви хоч питайте, перш ніж устромляти свій ніс по самі плечі.— Паленка лоскотала ніздрі, аж навіть Топчій почав тягнути носом.
— З її справи зникло кілька сторінок,— зауважив Тюрин.
— Так було чого! — знову напустився поліцмейстер.— Удова генерала — і така пікантна ситуація. Розуміти треба. Запам’ятайте раз і назавжди, мій дорогенький, почесні члени нашої громади мають право на особисті таємниці. Вони за це платять. І ви тут для того, щоб шукати вбивцю, а не копирсатися у чужій білизні.
Справа Хом’якової вибивалася з ряду. Інші жертви були молоді й доступні. Петроцькій — не більш як тридцять, Мніх — зовсім дитя. Натомість генеральша — підстаркувата відлюдниця, що, мабуть, уже і забула, який вигляд мав її чоловік,— міркував Тюрин, знов і знов гортаючи папери.
— За моє жито мене ж і бито,— зітхнув Топчій.
— Скалонне правий, Парфентію Кіндратовичу, відвідини перелесника — це з розряду особистих таємниць. І Басили на має рацію, ці вбивства почалися не сьогодні. Щось ми проґавили. Треба прочесати архіви. Переглянути, може, таки хто звертався зі скаргами на ґвалт від перелесників. Можливо, знайдемо схожі смерті.
— Архів? — обличчям вовкулаки пробігли брижі нудьги.
— Має бути якийсь зв’язок між усіма вбитими. Може, купували товари в одній лавці, мали спільну прислугу? Чому саме вони? Ну ж бо, Парфентію Кіндратовичу, ворушіть крижами, у нас багато роботи.
Тюрин подумав: що раніше отримає результат, то швидше побачить Василину. Повний завзяття, спустився в архів — і мало не охнув від розчарування. Списані папери лежали у дерев’яних ящиках з-під шато-лафіта, мадери чи інших улюблених напоїв міського поліцмейстера.
Залишки речових доказів, які не становили матеріальної цінності, а тому не були розтягнуті доблесними служителями порядку, наче запаси лахмітника, громадилися у продуктових коробах з ресторану Роотса, «Семадені» чи «Франсуа». Якась добра душа проставила на ящиках римські цифри. Вони позначали частини й околодки. Роки залишилися оригінальними — від років випуску продуктів чи вина. І це ще був лад. Тюрин зрозумів, що просидить тут не один день.
Справи під грифом «Нечисть потворна» сміттєвою купою валялися у кутку. Спокушені солодкими ароматами, бридко пищали миші, ніби знущалися з марних пошуків поліціянта.
Злочинів з використанням купоросної олії виявилося як у бідного вошви. Пуд 92-відсоткового розчину можна було купити за десять копійок у кожній лавці. І кияни щедро використовували небезпечну отруту. Сірчану кислоту ставили між рамами на зиму. І щовесни газети писали про випадки недбалості, коли діти чи навіть дорослі отримували жахливі опіки. Але найбільшу славу купоросна олія здобула серед палких коханців. Тільки у 1894-му було зареєстровано двадцять випадків, у тому числі один смертельний, з використанням кислоти.
Галасу наробила історія кокотки-сукуба Бальдажі, що якийсь час виступала в «Ермітажі» на Трухановому острові. Рокова красуня задурила голову не одному багатію. Останньою жертвою став біс-скарбник Аарон Рейхер. Він настільки захопився кокоткою, що заборонив їй співати і наполягав на повному утриманні. Але Бальдажі відмовилася і вже готувалася до наступних гастролей, коли Рейхер вихлюпнув їй в лице склянку сірчаної кислоти.
Здебільшого калічили обличчя, бо головною метою ревнивих коханців залишалося зіпсувати, а не забрати назовсім життя невірного.
Що ж до незапланованих зустрічей з перелесниками, то й тут на Тюрина чекало розчарування. Окрім гучної справи Банди Кравець, яку звинувачували у вбивстві чоловіка, жодних згадок про такі випадки не трапилося. Та й виправдання Банди, що вона запідозрила у чоловікові перелесника, а тому і кинулася з ножем, не мали великого успіху. У справі сплив коханець, і жінку засудили на десять років каторжних робіт.
Олександр Петрович знайшов лише одну згадку про опік кислотою, що призвів до втрати очей. Десять років тому в маєтку на Виноградній заявили про смерть мавки-покоївки через необережність. Справу закрили через відсутність злого умислу. «Аякже, кожен собака у місті знає про замріяність мавок»,— подумав поліціянт, пнув ногою ящик і дістав зі внутрішньої кишені візитівку Василини Айвс.
Легкий аромат жасмину торкнувся ніздрів, приємно залоскотало під ложечкою. За останні чотири місяці вона була єдина, хто не помітив, чи не захотів помітити, його синю спотворену плоть, не наморщив носика, підійшовши ближче. Вона говорила з ним, як з рівним. «Ні, не варто так часто про неї думати. Така жінка точно не зацікавиться людиноподібним. Хіба з професійного боку»,— вирішив Тюрин.
— Зна-айшов! — у підвал влетів захеканий Топчій.— Шефе, знайшов! Інкуб то, бісова душа! З похоронної контори «Бубенчик і син», так його за ногу!
Поки вони вибиралися з архіву, Парфентій устиг розповісти історію пошуків. Він перевіряв зв’язки між загиблими, і виявилося, що «Бубенчик і син» свого часу організовували похорон генерала Хом’якова. Їхніми ж послугами скористалася удова Петроцького.
— Ясно, що я занюхав неладне! — околодочний переможно підняв вказівний палець.— І виявилося, що і Мніх у них бував. Якогось ляда хотів Бубенчикам «Зінгер» продати. Мабуть, і бовкнув, що від’їжджає, а жінка сама лишається. А небіжчиків там прикрашає якраз інкуб. І лютий такий. Десь із Кавказу.
Тюрин дістав з полиці у кабінеті «Compendium Male-ficarum» і звірився з написаним: «Інкуб здатен прибирати і чоловічу, жіночу, іноді навіть тваринну подобу для плотських утіх з жінками. Лише відьма здатна розпізнати його справжнє обличчя». Тюрин з прикрістю гупнув книгою.
За офіційними звітами в Києві інкубів не було, тому Тюрин про них не згадав. Тепер з досадою потер скроню і наказав готуватися до арешту.
Топчій і Тюрин зловили канькача, в останню мить до них заскочив Рапойто-Дубяго. Пішов поголос, що вони їдуть арештовувати «купоросного маніяка», і людополіціянти зголосилися допомогти з арештом. В арештантській кареті поїхали городові.