Контора «Бубенчик і син» містилася неподалік Байкового цвинтаря. Біля входу до акуратної приземкуватої кам’яниці вже чекав кругленький чоловік, більше схожий на кондитера, ніж на власника ритуальної контори. Лискучі, майже дитячі щоки Бубенчика вкрилися рум’янцем, очі тривожно бігали.
— Там, у дальній кімнаті. Тільки обережніше, норов дикий,— прошепотів він.
Тюрин поглянув на групу захоплення. Всі мали чудернацький вигляд. Обрали зброю згідно з рекомендаціями «Compendium Maleficarum». Рапойто-Дубяго тримав у руці аметистовий ніж. Городові обвішалися лататтям і молочаєм, у кишені напхали дикого часнику. Ці трави гидкі для інкуба. Топчій стояв осторонь. Людополіціянти любили покепкувати з недолугості вовкулак. Парфентій Кіндратович не дуже довіряв написаному і взяв наган зі срібними кулями. Один Тюрин був голіруч. Як показав випадок у Думі, йому мало що може зашкодити.
У передпокої стояли труни, стіни підпирали хрести і могильні плити. Тюрин відразу відчув недобре. У кімнаті, на яку вказав Бубенчик, нікого не виявилося. В центрі в пишній труні лежав розмальований покійник. Срібні рублі затуляли очі. Вже посинілі руки складені на грудях. Топчій сторожко роззирався. Рапойто-Дубяго підійшов до труни і нахилився до покійника. Той не ворушився. І раптом, не встиг Тюрин зреагувати, труна підскочила і разом з покійником обрушилася на людополіціянта. Топчій почав нашпиговувати мертве тіло кулями. Городові зашпорталися у рослинності й не зразу зрозуміли, кого слід рятувати, а кого наздоганяти.
Тюрин устиг роздивитися високого чорнявого чоловіка, що перекинув труну. Користуючись сум’яттям, інкуб вирвався з комірчини і побіг надвір.
— Брешеш! Не візьмеш! — заволав чоловік і за мить був би вже надворі. Але Тюрин встиг стрибнути йому на спину і збити з ніг.
— Шивадзе Лев Ревазович, інкуб, демобілізований. Служив демоном вищого порядку на боці Імперії під час третьої війни з чеченськими демонами,— вголос прочитав Тюрин довідку з військового міністерства. Очі інкуба гнівно блиснули. Він ані на мить не припиняв звиватися у путах.— Вийшов у відставку. Отримав припис постійно проживати у Межі. Півроку тому переїхав до Києва і найнявся до Бубенчиків... Чому ви не подали паспорт до поліції як новоприбулий людиноподібний? Як наказує закон?
Інкуб вишкірив красиві рівні зуби і плюнув у бік слідчого.
— Любите мати справу з нерухомими тілами? Для того ви обпоювали жінок купоросною олією?
Тюрин знав цей тип демонів. Про них розповідав ще батько. Горді й незламні. Імперія часто кидала їх у найзапекліші бійні, змушувала вбивати своїх, а потім знищувала без докорів сумління. Але цьому дозволили жити. Животіти, якщо бути точним. Чи дивно, що він зійшов на слизьку доріжку. «Але, хоч убий, не віриться, що цьому статному горцю знадобилася чужа подоба для зваблення удовиць»,— думав Тюрин, зазираючи у темно-оливкові очі.
— Навіщо ви тікали? Ви ж розумієте, що таким чином ви тільки погіршили ситуацію?
— Не обпоював я ніяких жінок купоросною олією! — з помітним кавказьким акцентом прохрипів інкуб.— Цей Бубенчик — брудний ішак Ун-нани! Нехай його роздере Елда! Жирний скот, гроші мені винен. От і оббрехав! Це він мав у поліцію про мене повідомити, але того не зробив. Хай забере його шайтан!
Але, звісно, всі повірили словам людокупця. Бубенчик розповів, що давно підозрював інкуба. Мовляв, любив зачинятися з мертвими жінками. «А ще поклав око на мою дружину,— додав Бубенчик.— Аби не ви, і мене б убив».
І хоча не знайшлося у Шивадзе жодних слідів купоросної олії, як і свідків, щоб бачили його поблизу будинків жертв, горця запроторили до в’язниці.
Скалонне привітав з успіхом. Пронози з міських газет обсіли коридори. «Розслідування року! Поліціянт з нечисті викрив серійного вбивцю людей. Ним виявився інкуб!» — голосили хлопчаки на мостових. Топчій блищав як нова копійка і з радістю ділився з газетярами подробицями справи. Олександр Петрович був схожий на снігову хмару — свинцеву і похмуру.
За успішну операцію їх нагородили кількома запійними днями.
V
Запій — давня традиція робочої людини і єдиний спосіб скоротати вихідний день. У столиці Імперії пили люто і самозречено. У Києві, що перший час надзвичайно дивувало Олександра Петровича, запій не прижився. Людиноподібні мали вдосталь дивних способів розважитися. Наприклад, куренівські злидні влаштовували побоїща у глинищах цегляних заводів. На бійки маленьких сухеньких чоловічків сходилося дивитися все місто. Навіть власники заводів були задоволені. Під кістлявими ніжками фірмова київська глина набувала особливо лискучої консистенції.
Кілька разів на рік влаштовували гарцювання. Найкращі канькачі, вазіли, характерники показували своє мистецтво у приборкуванні коней. Татарські духи виводили чарівних крилатих тулпарів, і в ці дні на іподром заїжджалося все місто.
Що лютого Поділ перетворювався на суцільний ярмарок, де біси-шатуни правили першу партію. Коли після вдалих торгів хотіли отримати столик у розкішних ресторанах, відвідати публічні заклади на Ямській, пропити статки у «Шато-де-Флер», а на ранок опинитися у своєму ліжку, кликали славетного шатуна Арнольда Арнольдовича Пуха.
Купайло чи коляда давали повну індульгенцію нечисті, й тоді місто гуляло за їхніми законами. Весело, затято і дико. На кожне зимове свято на смерть замерзало кілька русалок, які замість спати на дні, брали участь у колядній риболовлі.
Тюрин важко звикав до життя у Києві. А тому свій запій, за давньою звичкою, відзначав пекучим напоєм з Подільського пивзаводу. Його власник, купець Хряков, стверджував, що володіє рецептурою «самого напівбога Хмеля». На пляшках з темно-бурою рідиною так і значилося: «Звалить і нечисть». «Помиї, а не пиво»,— зітхнув Олександр Петрович, роздивляючись етикетку. Але після п’ятої у голові потеплішало, а на серці стало легше.
Останнім часом Тюрин намагався утримуватися від живого соку, а надто від сухого варення. Чарівне зілля викликало дивні видіння. Вже кілька разів він бачив сон про розкопки на Щекавиці. Знову і знову батько Тюрина шукав серце Змія. Він був одержимий могутнім артефактом. Уві сні Олександр Петрович відчував батькову жагу і гіркоту розчарування, коли той не знаходив бажане серед кісток на Щекавиці.
Реальний Тюрин-старший не мав нічого спільного з дитячими спогадами. Вишиєвський у подяку за агентурні послуги (Тюрин приватно відвідав засідання Партії об’єднаної нечисті й переконав котолупа Донцова, що цікавиться боротьбою за права людиноподібних) показав Тюрину деякі документи.
Ще під час служби на Кавказі й участі у приборкуванні повстання упирів у 1863-му, батько почав вивчати історію і вірування нечисті. Був амбітний і допитливий, вважав, що для успішної боротьби з ворогом його треба знати. Але шлях від ненависті через розуміння до захоплення — дуже короткий. Батько захопився ідеями змієпоклонців. Тоді вони збиралися відносно вільно. Читав статті Драгоманова про необхідність автономії для людиноподібних, листувався з людоведмедем Антоновичем.
Бурхлива натура привела батька до таємного гуртка революціонерів. Він досить швидко в них розчарувався. Переконався, що, руйнуючи старе, терористи гадки не мали, чим його замінити. На його думку, їхні ідеалістичні уявлення про «відродження країни нечисті» були смішні.
Але у 1868-му в Києві вбили товариша прокурора окружного суду Котлова, і Тюрин-старший, хоч і не брав участі у замаху, потрапив до Четвертого відділу. Майже без вагань погодився співпрацювати з таємними органами і за наступні роки зробив неабияку кар’єру.
Тюрин-старший продовжив цікавитися історією нечисті. Тепер і з політичною метою. Кілька років він контролював зміст шкільних підручників, за якими навчалися у Межі.
У 1874-му в складі Археологічної комісії взяв участь у розкопках на Щекавиці. Тюрин-молодший знайшов тогочасні газети. У всіх був надрукований однаковий звіт: «Археологи не знайшли кісток величезного Змія, рівно як і могили легендарного змієборця Ольга». Але вже у наступних номерах повідомлялося про скупчення киян навколо Щекавиці. Мешканці міста не повірили газетам. Для охорони порядку викликали козаків, а на місці розкопок нашвидкуруч розбили кладовище.