Олександру Петровичу довелося вдатися до останнього аргументу. Він попросив про скликання Комісії з визначення виду. Якщо ж Комісія підтвердить, що Тумс — людина, пообіцяв передати справу Рапойто-Дубягові. Для Тюрина це б означало добровільно посипати голову попелом. Дати зубоскалам привід позловтішатися про не придатні для розшукової діяльності мізки людиноподібних. Можливо, погодитися на закриття відділу.
У Тюрина тріщала голова. Він розгорнув книгу Лазаруса і спробував розвіятися читанням.
Змій зростав у вкритому лускою череві, і що міцнішим ставав плід, то палкіше Апі прагнула самотності. І через те пішла під землю, розширюючи прадавні ходи, аж поки не заховалася у дивній печері, де стіни вкривали барвисті й жахливі малюнки.
Вся історія людиноподібних, від зради Ліліт до народження Великого Воїна, промовляла до Апі, напоювала її тіло міццю. Й ось уже перший упир наповнив для неї ритуальну купіль, а перший перевертень розстелив власну шкуру. Апі готувалася до таємниці народження.
Чутки про велике очікування дійшли до Константинополя. І хай би як імператор тужив за злототілою царівною, мусив зібрати армію. В день, коли люди підпалили місто над Дніпром, здригнулася Гора, рик вирвався з черева, а світ побачив Змій Обадія-бек.
З усіх дір полізли смертоносні гади. Мирні води Дніпра стали кольору люті. Ноги Апі розлилися струмками, перетворилися на могутніх змій, руки почорніли, і під обвугленою шкірою запалала лава, з рота полилася отруйна піна. Підземна цариця готувалася захищати дитя.
І вдруге пожалів її імператор Візантії. Взяв до рук новонародженого і не зміг кинути у вогонь. Імператор розрізав руку і на власній крові присягнув берегти життя сина в обмін на покору Апі й обіцянку не полишати підземелля.
А потім наказав знищити Київ, завалити входи до Апі, насипати земляні вали — тисячолітні печаті ув’язнення — і назавжди стерти пам’ять про останню володарку людиноподібних.
Імператор вирішив, що Змій зможе стати людиною.
— Парфентію Кіндратовичу,— напередодні приїзду Комісії Олександр Петрович здавався ще синішим, ніж зазвичай. Шрам над лівим оком набряк.— Знаєте, що мене непокоїть?
— Ясно що,— стенув плечима Топчій. Він не мав сумнівів, що завтра їх розженуть з великою ганьбою, а якщо й залишать, то тільки щоб глумитися. Прощавайте пенсія і роки спокійної служби.
— Його квартира. Ви ж були там зі мною? Хіба не здалася підозрілою?
Парфентій подивився на шефа, як на хвору дитину в гарячці.
— Занадто безлика. Ми ж там навіть особистих речей не бачили. Я вже не кажу про дзеркала,— провадив Тюрин.
Околодочний не міг уторопати, до чого веде шеф. Кімнати як кімнати. Трохи необжиті, але ж хлопчина он скільки гарус. А коли сам як головешка, то вже не до панянок.
— Але ж клятий Бер, хай йому грець, стверджує, що перелесники — страшні лахмітники. Зберігають докази своїх перемог!
Рука Парфентія так і застигла на півдорозі до рота. Це провал, навіть якщо шеф сумнівається в тому, що Тумс перелесник, про що тут говорити. Треба сушити сухарі.
— Ви теє-то, Олександре Петровичу, ви так душу-то не рвіть,— обережно торкнувся рукава відживленого.— Mo’ воно й на краще. Mo’ вбивця-то і не з нашого брата? Не все ж нашим віддуватися? Mo’ то людина, тоді хай Рапойто-Дубяго і шукає?
Погляд Тюрина блукав, і Парфентій зважився на останній найризикованіший аргумент.
— А може, вам того — з панною Айвс замиритися? Вона ого-го башковита.
Про всяк випадок вовкулака відсахнувся і затулив голову рукою.
— Василина! Точно. Вона ж про це казала. Перелесник, який вважає себе людиною! Розумієте, Парфентію Кіндратовичу? Нечисть і людина водночас. Мас бути друге місце, де він нечисть,— Олександр Петрович хляснув себе по лобі й вибіг з кабінету, а Топчій провів його ошелешеним поглядом.
IX
На порозі у Василини Айвс стояв змоклий і нещасний Тюрин. Звісно, вона вже чула про останні події у відділку і від того не змогла просто грюкнути дверима перед його носом. Жінка стягла зі збентеженого поліціянта шинель і всадовила на канапу. Поки вона вовтузилася з самоваром, Олександр Петрович апатично витріщився в підлогу.
— Відпустили-таки? — Василина поставила перед чоловіком тацю з чаєм.
— Уявіть! Комісія визнала, що він, без сумніву, homo sapiens. Як не відпустити?
— А ви були певні, що він перелесник? — Василина дивилася спідлоба. З одного боку, чекала на вибачення, з іншого — похнюплений вигляд поліціянта підтоплював кригу.
— Але ж ви — ні? Ви ж побачили людину?
На мить Айвс здалося, що Тюрин благально випрошує відповідь.
— А от і ні! — вона рвучко підвелася і гордовито вперла руки в боки.— Я довго думала над цією історією. І тепер упевнена, що Комісія помилилася!
Тюрин з полегшенням відкинувся на канапі.
— Хочете почути мою версію? — Василині сподобалося, як на поліціянта подіяли її слова.— Я думаю, цей бідолаха міг цілком бути перелесником. Уявіть, у яких муках він ріс. Прийомна мати все життя переконувала, що потрібно бути людиною. І він повірив, що тільки так заслужить її любов. І настільки цим пройнявся, що майже зміг стати людиною. Тобто досяг максимального перетворення. Так, що навіть комісія визнала його homo sapiens.
Тюрин не зронив ані звуку, а на його обличчі заграла дивна півусмішка. Ніби йому доводилося вислуховувати щось цікаве і водночас прикре.
— О, я не здивуюся, що він сам заліз у чан з кислотою, щоб змусити матір жаліти і щоб зіпсувати свою привабливість перелесника. Після цього випадку він якимось чином ввібрав у своє тіло купоросну олію. І так потім убивав жінок. Уявляєте, кислота, як метафора тої отрути, якою замість любові все життя напувала його мати... З вами все гаразд?
Олександр Петрович голосно закашлявся, мабуть, ухопивши гарячого чаю.
— І при цьому він її любив,— продовжила Айвс, кілька разів стукнувши Тюрина по спині.— Цю страшну жорстоку жінку. Рятуючись від самотності, у перший день народження після її смерті він пішов до Хом’якової. Мабуть, вона найбільше нагадувала йому прийомну матір. Пішов як перелесник — у подобі її покійного чоловіка. А коли усвідомив, що жінка бачить у ньому лише маску, не стримався й убив. Бо насправді завжди хотів, щоб мати любила його таким, яким він є. Ну як, я права? — Айвс самовдоволено сіла навпроти.
— Більш ніж,— просипів Тюрин, і Василина вперше зауважила, що з-під його картуза, якого він так чомусь і не зняв, видніються кволі пасма рудого волосся.— Це вона змусила випалити мавці очі.
Поліціянт незвично перегнувся через столик і простягнув до жінки довгі скручені пальці. На пучках набубнявіли жовтувато-масляні бульки. Одна луснула, і важка крапля з сичанням впала на сукню Айвс.
Жінка спробувала ухилитися, з жахом спостерігаючи, як змінюється обличчя поліціянта.
— Тумс! — ахнула Василина. Крісло під нею захиталося, і коли перелесник замахнувся, щоб учепитися їй у шию, з гуркотом завалилося набік.
— І я сам заліз у чан! Сам! Але не щоб вона жаліла! Я хотів бути людиною. Мати одне лице. Своє, бодай зіпсуте. Я хотів позбутися вміння перетворюватися,— сипів перелесник.
Він ухопив жінку за спідницю і знову підбирався до обличчя. Василина щосили відбивалася ногами. Перелесник продовжував свій незворотний рух, залишаючи на сукні глибокі хімічні виразки.
— Але вам цього не вдалося! Ви залишилися тим, ким народилися,— задихаючись, прохрипіла Айвс.
Важке тіло з силою притисло її до підлоги. Василина відчула, що більше не може чинити опір. На неї насувалося сумне і водночас прегарне лице Ярослава Тумса. Великі чарівні очі наказували зупинитися, віддатися пристрасті, розчинитися у любові і з’єднатися з теплими ніжними вустами.