— Я — людина,— шепотів Тумс, широко роззявляючи рота, щоб випустити вбивчий струмінь сірчаної кислоти. Айвс заплющила очі й потягнулася обличчям уперед. Але замість поцілувати перелесник різко відсахнувся. Надлюдська сила здійняла його у повітря. Ніби крізь сон, Василина бачила боротьбу двох чоловіків. Обидва мали обличчя Олександра Тюрина.
— Ти — монстр! — рипів один, осідлавши другого.
— Ні, це ти — монстр,— брав гору другий.
— Я знайшов його схованку. Схованку перелесника,— прокричав один з них,— у сараї біля редакції. Як і писав Бер. У місці ініціації, мабуть, там, де стояв роковий чан, де він бахнувся у кислоту. А у лігвищі — всілякі дрібнички з будинків убитих.
— Не вір йому, Василино, він шинель мою вкрав, убивця! — прохрипів другий, зацідивши важким кулаком під ребра супротивнику.
Айвс забилася в куток і з жахом спостерігала за вовтузінням поліціянтів. Один душив другого, обіперши об стіну. Раптом третя фігура з револьвером у руках з’явилася у дверях, на мить зупинилася і почухала потилицю. Чоловік заскочено похитав головою, підвів руку і натиснув на гашетку. Постріл гримнув упритул, і куля прошила обох чоловіків.
— Побий його лиха година! — бубонів Топчій, розтягуючи чоловіків по кутках.— Ох і влетить мені. Бариня, ви як? — нарешті вовкулака нахилився над Айвс. Вона застогнала і важко, тримаючись за руку Парфентія, підвелася.
Біля секретера горілиць лежав Тумс. З пробитих грудей разом з кров’ю виходила сірчана кислота. Шинель і килим зло сичали від доторку ядучої купоросної олії. Василина затулила носа, тіло Тумса більше не могло опиратися кислоті й теж почало розкладатися під її натиском. Ніби відчувши її погляд, Тумс розліпив очі.
— Я думав, ти єдина мене впізнаєш... під чужим лицем. Як тоді, в саду...— останні слова поглинула кислота, що криваво-димними патьоками витекла з рота, щоб довершити справу і назавжди спотворити обличчя Тумса.— Я не монстр,— досі стояло у вухах Айвс.
— Баришня, мила,— скавучав вовкулака, перевертаючи справжнього Тюрина. Василина врешті отямилася і підбігла до пораненого поліціянта. Околодочний поцілив йому у спину, коли Олександр Петрович уже перемагав Тумса.
— Баришня, мила, дзвоніть Гальванеску.
У коридорі почулася метушня. Двері відчинилися, і до кабінету влетіли люди Рапойто-Дубяга. Останнім зайшов людополіціянт, роззирнувся і наказав городовим вийти. Зрозумів, що небезпека минула. Рапойто-Дубяго вклонився Айвс, зазирнув до Тюрина і зупинився біля Тумса, кілька секунд мовчки стояв, а потім спокійно, ніби розставляючи всі крапки над «і», сказав:
— Він повсякчас був у маєтку Пузріної. Вона його ховала. Ні півслова. І прислуга мовчала. Жорстока баба. Ще не відомо, хто більший монстр. То це через неї він таким став? — Рапойто-Дубяго розвернувся до Айвс. Вона оглядала рану Тюрина.
— Несповідимі шляхи материнської любові,— озвався відживлений.
На якусь мить усі змовкли і подивилися на Тумса. Від обличчя вже нічого не залишилося. Тіло продовжувала роз’їдати кислота. «От же ж монстр»,— співчутливо прошепотів Топчій. Рапойто-Дубяго зробив крок, щоб покликати городових. Треба було якось винести загиблого. І раптом Тюрин голосно видихнув:
— От же ж дідько! Мати! Хто ж іще? Серце Змія забрала Апі,— пояснив Олександр Петрович, ніби хтось був здатен зрозуміти його слова.
Василина занепокоєно подивилася на Тюрина, перезирнулася з Топчієм, вовкулака підскочив, щоб підставити шефу плече, лише Рапойто-Дубяго звернув увагу на фразу відживленого. «Значить, Апі» — собі під ніс проказав людополіціянт і якось по-новому подивився на Тюрина.
У загальній метушні цей погляд залишився непоміченим.
Справа четверта
Втеча нетлінних мощів
I
— Тра-ах! — щось боляче вдарило Тюрина по голові. Він потер забите місце і незадоволено роззирнувся. Двір Лаври вражав осінньою тишею. Покрова минула, і навала паломників спала, як весняний розлив Дніпра.
— Гуп! — знову озвався невидимий кривдник. З-під ніг слідчого викотився репнутий каштан і вишкірився лискучим боком. Щоосені одна і та сама історія. Кияни нарікали на бомбардування кінських каштанів. Думські гласні закликали вирубати шкідливі дерева і планували додаткові витрати з бюджету. Але тільки-но навесні на гілках з’являлися запашні пірамідки, містяни згадували, що без каштанів Київ не місто. Що вже казати про Лавру.
— Тьху! — з серцем сплюнув Тюрин і почимчикував подалі від ворожого дерева, загрібаючи ногами у довгій чернечій рясі. Ранок не заладився. Замість отримати черговий курс гальванізації, мусив іти на таємну нараду до настоятеля Лаври. «До Самого»,— побожно видихнув Скалонне, не перериваючи снідання. Вустриця пискнула під дворогою виделкою і потонула у величезній пащі поліцмейстера. «Рука руку миє»,— подумав Тюрин.
У Лаврі вкрай потребували втручання відділу людиноподібних. Хай як приховували, чутки проповзли назовні. Вперше за кілька століть у давніх стінах людина повстала з мертвих.
— Справа вкрай делікатна, тому доведеться обрядитися у ченця,— попередив поліцмейстер.
«Монастирські думають, що то людиноподібні. Але, видно, мають сумніви. Ось і попросили про неофіційне слідство»,— подумки переклав Тюрин.
У Києві вже добре знали, що у міській поліції працює синьопикий людиноподібний. Але Лавра існувала за своїми законами. Була державою у державі. Деякі ченці за все життя жодного разу не виходили з-за мурів до міста, тож цілком могли не знати про існування відживленого. Тому його і попросили попрацювати «під прикриттям» — у рясі ченця.
Таємна нарада Лаврського собору відбувалася у старому митрополичому будинку. Тюрин поглянув на товсті стіни, на старовинні віконниці з вузькими прорізами і подумав, що це місце радше пасує для казематів, ніж для зустрічі ієрархів. Розкішний стіл намісника тільки підсилював враження. У маленькій приземкуватій кімнаті видавався грубою рум’яною попівною у селянській хаті.
Члени собору шелестіли рясами, стукотіли патерицями і перебивали один одного, користуючись нагодою показатися новому настоятелю.
— Раб Божий Теофіл випустив дух акурат на Іоанна Богослова. Як годиться, був покладений у Дальніх печерах,— кліпав підсліпуватими очима благочинний, намагаючись не дивуватися синій шкірі гостя.
— Жоден тлін, яко же і жоден хробак, не торкнувся тіла покійного, а братія відчула дивний солодкий аромат,— перебив еклезіарх і мало не вдарився головою об низьку стелю. Був сухий і довгий, як жердина.— Велика благодать зійшла на нашу обитель.
— Вперше за кілька століть,— побожно прошепотів червонощокий келар, з глибин ряси дістав яблуко, сумно на нього подивився і знову заховав.
— Але не встигли члени духовного собору вирішити, чи визнавати мощі Теофіла нетлінними, як сталася друга напасть,— наввипередки проказав економ. Його пенсне зловило вогник лампадки і зловісно блиснуло.— На святого апостола Фоми брат Теофіл ожив!
Очі духовних отців спалахнули обуренням. Тюрин злегка усміхнувся. І вже приготувався сказати, що найпростіше пояснити «диво» (якщо отці так прагнуть раціонального пояснення) — це припустити, що померлий став нечистю. З опису ієрархів найбільше схоже на перетворення на упиря. Це злочин ризикований і складний, але цілком реальний.
Деякий час мертвим тілом можна керувати. Способів чимало — від магії до підселення душі. Ефект тимчасовий, але, може, хтось прагнув саме такого ефекту.
— Теофіл був людиною. До смерті й після неї,— ніби прочитав думки сищика архімандрит Амвросій, у миру Булгаков. Зовсім нещодавно прибув до Києво-Печерської з Почаївської лаври — оплоту чорносотенних настроїв — і тепер прагнув насадити такі самі порядки у новій обителі.— Жодного наглого оживлення, рівно як і відродження в його тілі іншої істоти, не було,— поставив жирну крапку намісник.
Тепер уже Тюрин скривився. Була людина і вмерла, труп зник, а комусь ще й здалося, що між тим устиг походити й інших полякати, але до чого тут поліціянт відділу з питань людиноподібних?