— В історії церкви бували випадки воскресіння,— на зчеплених пальцях архімандрита неприємно заскреготіли персні.— Повстав з мертвих Лазар, на честь якого тепер звуть істот, подібних до вас,— з вуст намісника це прозвучало як комплімент, бо всі знали, яку неприязнь він відчував до людиноподібних.— Апостоли у своїх діяннях повертали людей до життя. Юліан Кеноманійський оживлював дітей, Ірина Македонська — свого батька, затоптаного конем. Мали таку силу Варсофоній Великий, Яків Нізибійський, Симеон-стовпник та інші святі. Здатність на кілька годин підняти з могили, щоб попросити вкластися якнайзручніше, мав і наш Марко Печерський. Усе то за Божим велінням. Іншої, протилежної природи — оживлення мертвої плоті, що принесла нечисть. Але не будемо про гріховну природу мерзоти...— єлейні напівзаплющені очі архімандрита нервово сіпнулися.
Тюрина пересмикнуло. Зловив себе на тому, що відвик од відвертого використання образливого слова на адресу нечисті. У відділку поліції панувала відносна толерантність. Принаймні при ньому образ не вживали.
А от члени собору не забарилися продемонструвати своє ставлення до людиноподібних. На фразі про «гріховну природу мерзоти» благочинний закотив очі та притулив надушену хустинку до носа, еклезіарх зайшовся тріскучим сухотним кашлем, келар з огидою стис повні губи, секретар демонстративно струснув кадилом перед обличчям Тюрина, ніби це могло полегшити перебування архієреїв у одній кімнаті з відживленим. Здавалося, тільки його чин підполковника поліції утримував архієреїв од відвертих образ.
У загальному пожвавленні Олександр Петрович устиг зловити рух тіні у прочиненій кімнатці за спиною намісника Лаври. Майнув формений кашкет двоголовців і суворий профіль з тарганячими вусиками. «Мабуть, і правду кажуть, що Голубєв тут частий гість»,— подумав сищик.
— Хай там як, своїми ногами пішов з могили а чи злою волею іншого, хочемо знати, що сталося з тілом брата нашого! — голос намісника потоншав: він побачив, куди дивиться Тюрин, і демонстративно причинив двері.
— З того, що ви запросили мене,— Тюрин обвів святих отців важким поглядом і зробив єдино можливе припущення,— виходить, що вже маєте на прикметі підозрюваних. І це хтось із людиноподібних? Але, наскільки мені відомо, жити у Лаврських монастирях дозволяється лише людям, чи не так?
У кімнаті запанувало мовчання. Благочинний утупився у стіну, келар знову дістав яблуко, еклезіарх засовався на стільці, економ розвернувся до настоятеля, готуючись ловити кожне слово.
— Не так,— просипів архімандрит, у два слова вклавши все своє ставлення до цього обурливого факту.— Теофіл був ченцем у Дальньому монастирі.
Кожен у келії вибухнув власним незадоволеним зойком, ніби перед ними вивалили віз гнилої капусти.
— Ми не любимо про це говорити, але це єдиний монастир у Лаврі,— здушеним голосом уточнив еклезіарх,— де дозволено жити нечисті.
II
Не дивно, що Тюрин про нього не чув. Дальній монастир був більмом на оці у церковного керівництва. Заснований тисячу років тому, ще до Великої війни Змія, продовжував існувати попри всі намагання його зачинити.
Вже кілька десятиліть за обитель боровся її настоятель. «Теж з мерзоти»,— печально зітхнув келар. І цього разу скривився лише намісник. Інші святі отці поквапилися сховати очі. «Мабуть, добрий священик,— подумав відживлений.— Але так чи так, зникнення мощів — чудовий шанс для нового настоятеля нарешті розібратися з Дальнім. Можливо, і зачинити від гріха подалі».
— Раді вітати тебе, брате...?
Тюрин уже кілька хвилин очікував біля каштана на центральній алеї і не зразу зрозумів, звідки лунає голос. Навкруги нікого не було. Нарешті здогадався й опустив голову. Перед ним стояв опецькуватий гмур з темним, немов дуже засмаглим, обличчям.
— Палладій, настоятель Дальнього,— назвався чернець.
Сищик здивовано кліпнув. У «Класифікації видів» Беллінг писав, що гмури люто боронять прадавню віру в темних підземних богів. Досі Тюрин не чув про випадки їхнього переходу в іншу віру.
— Олександр,— у відповідь назвався Тюрин.
Палладій поважно кивнув і жестом наказав прямувати за ним.
Поява людиноподібних у рясах на центральній алеї Лаври викликала зацікавлення. Послушники завмирали з роззявленими ротами. Статечні ченці, що насолоджувалися останніми погідними днями у палісадниках, супили брови. Заїжджий селянин з в’язанкою дров сторожко перехрестився.
— Кілька десятиліть до нашого монастиря не приходили нові з нечисті,— ніби не помічав загальної уваги отець-настоятель Паладій.— Тим сильніша радість сердець наших від твоєї появи. Хоч і скрутний час ти обрав.
Тюрину довелося зігнутися і стишити кроки, щоб чути слова гмура. Довга ряса чіпляла розкидані по долівці каштани, а потилицю пекли злякані погляди.
— Наша обитель бере початок від п’ятого Константинопольського собору. Від першого миру між людьми і нечистю. Святі отці дозволили людиноподібним навертатися, яко тим, хто має душі й хоче їх врятувати. Так-бо прийшов у цю землю Лаврентій-затвірник і почав споруджувати перші келії.
— Лаврентій-затвірник? — не зрозумів Тюрин.
— Дух-скарбник Лаврентій-затвірник знайшов у печерах великі варязькі скарби і віддав їх на Лавру,— вже з більшою цікавістю поглянув на відживленого гмур.— Лаврентій-затвірник і Мартирій-диякон, що бісів усмиряв, стали першими братами нашої обителі. Першими людиноподібними у Лаврі. Відтоді в Дальньому монастирі мали жити як люди, так і нечисть. Але нових ченців, з людиноподібних, у нас давно не було,— знову наголосив Палладій.
«А зараз і тим більше не буде»,— подумав Тюрин, згадуючи намісника Лаври, а вголос обережно запитав про того, чиє зникнення мав розслідувати:
— А Теофіл?
— Останнім до нас прийшов. Але ж людиною був,— блиснувши очима, собі під ніс проказав гмур.— І по смерті нею лишався, тож не бійся, брате Олександре, сміливо займай його келію, не думаю, що повернеться.
— Але ж тіло його зникло. Як таке могло статися?
— Диво,— впевнено мовив Палладій і ще з більшою підозрою поглянув на відживленого. За стільки років настоятелем навчився бачити підступи лаврського керівництва. І тепер не дуже поспішав вірити новому брату, хоч і з нечисті.
Тюрин вирішив більше не розпитувати. Нарешті вийшли до воріт Дальнього, і сищик завмер від подиву — так відрізнявся занедбаний монастир нечисті від пишної обителі людей. На центральній площі похилилася набік церковця, її оточували брудні келії-мазанки, деякі давно розвалилися і, наче обгризені кістяки, світили непотинькованими дошками. Ще вище Тюрин розгледів вхід до печер, за ним осінньою вогкою землею чорніли монастирські городи.
— Ось ми і вдома,— незворушно проказав Палладій, ніби, на відміну від Тюрина, бачив не зубожілу обитель, а розкішні палати.
— І давно ви тут, отче? — запитав заскочений сищик.
— Тридцять літ, яко один день,— посміхнувся гмур.— Останнім з нечисті прийшов, якщо тебе не рахувати. Інші брати вже кількасот років служать. У нас тут тихо. Немає кращого місця для нечисті, що спокою шукає.
— Або тікає від людей...— уголос подумав Тюрин.
— Не віриш, що людиноподібні здатні щиро вірити у спільного Бога? — Палладій задер підборіддя, щоб краще роздивитися відживленого, а сищику здалося, що в питанні настоятель висловив свої приховані сумніви.
— Просто не очікував зустріти тут гмура,— стенув плечима Олександр Петрович.— Про відданість вашого виду Підземному богу ходять легенди.
— Перед Великою війною нечисті з людьми всі старі боги присягли на вірність Змію,— поволі, ніби продовжуючи власний внутрішній діалог, проказав Палладій.— Змій пішов, а всіх нас об’єднав спільний Бог людей і нечисті, тож у тому немає нічого дивного, брате.
— «Пішов»? — здивувався Тюрин.— Ти не віриш, що Змій помер від ножа Віщого Ольга?
— Мій народ переконаний, що Змій спить у підземних палатах. Є нечисть, що вірить у смерть Змія і його нове пришестя. Є люди, що вважають Змія казкою. А є єдиний Бог, який однаково любить усіх, про кого я згадав.
Палладій молитовно склав руки і схилив голову, потім звів очі на Тюрина і показав на найближчі двері. Вони були дерев’яні, пофарбовані насиньо, як у сільській хаті.