— Тут твоя келія,— гмур натиснув на клямку. В носа вдарив запах сирості й мишей.— Ми до розкошів не звиклі, але тут є дещо, що може стати тобі у пригоді,— скоромовкою проказав ігумен. Тюрин подумав, що попереднє питання відбило у гмура бажання продовжувати розмову.
— Льодовник,— Палладій делікатно скосив очі на плече Тюрина. При цьому його ніздрі сіпнулися. «Я й сам знаю, що від мене смердить»,— про себе вилаявся сищик. Очищення синьої крові вирішувало проблему гнилизни тіла, але ненадовго. Потрібно було регулярно лягати під машину Гальванеску. Краще діяло сухе варення — на кілька годин Тюрин ставав майже людиною, хіба колір шкіри лишався синім. Але й до «солодкої крові Змія» Олександр Петрович волів вдаватися якомога рідше. Окрім оновлення тіла, магічне зілля викликало жахливі сни й видіння, після яких він ще кілька днів ходив, як у тумані. Найдивніше, така реакція на варення з’явилася лише після відживлення. Кілька разів за життя, людиною, пробував магічне зілля — і нічого такого не помічав.
— Брат Теофіл любив свіжину, коли це було дозволено,— гмур нахилився до ляди у підлозі й потягнув за кільце. Від різкого руху з коміра випав великий золотий медальйон, який Палладій злякано накрив рукою. З льоху потягло холодом і гнилизною.
— Здається, льоду ще повно. Вечірня о шостій,— не прибираючи долоні, проказав Палладій і прожогом вибіг з келії.
«У Бога єдиного вірує, а дукач змієпоклонця носить»,— йому в спину прошепотів Тюрин.
Одного погляду на медальйон було достатньо, щоб упізнати зображення: з одного боку — людський святий, з другого — зображення матері Змія — змієногої Апі. Так звані «змійовики» носили ті, хто визнавав Змія.
Але сищик вирішив подумати про Палладія пізніше. Перш за все мав закінчити з оглядом келії.
У давно не топленому приміщенні, як парфуми на немитому тілі, вітав запах свіжого тиньку. Можна було б подумати, що келію готували до нового мешканця, якби не така недбала робота. Хтось швидко розмазав вапно біля ліжка, коло столу і, ніби для годиться, пройшовся навколо образів.
Сищик нахилився до постелі, де переставився Теофіл, і кілька разів рвучко втягнув повітря. Попри перетворення, нюх залишався на диво гострим. Ніби настільки звик до власного запаху, що міг чіткіше відфільтровувати інші. Як і сподівався, ніздрів торкнувся ледь уловимий аромат. Тюрин стягнув матрац і знайшов на трухлявій рамі кілька бурштинових сліз застиглої смоли. Вони ніяк не могли належати старій зчорнілій деревині. Розтер дрібку між пальцями і підніс до носа. Так і є. Повіяло квітами. «Братія відчула дивний солодкий аромат»,— згадав слова еклезіарха. Зі слів благочинного, Теофіла поклали до печер відразу по смерті. «Отже, його тіло почало змінюватися ще в келії. І дуже швидко»,— зробив висновок Тюрин.
Йдучи за свіжими плямами тиньку, переключився на стіл. Торкнувся томів на поличці — всі були присвячені історії Лаври. Тюрин розгорнув «Тератургиму» Кальнофойського[3] і зауважив, що монастирські мапи густо покреслені хімічним олівцем. Теофіл щось вираховував, шукав певне місце. Сищик відгорнув позначену сторінку і здивовано звів брови. Стаття, що зацікавила померлого ченця, розповідала про Василя-пісника, який був одним з чотирьох рясофорних людиноподібних і єдиним упирем у монастирі над Дальніми печерами. Належав до рідкісного виду земляних десмодусів, що важко переносили навіть сутінки і яскраве штучно світло.
Печерський упир уславився тим, що не вживав людської крові й лише двічі на тиждень пив щурячу. Кілька століть тому звався графом Василем Дуніним-Борковським. Був козацьким діячем і страшним багатієм. Мав землі як від Речі Посполитої, так і від Першого царя. Ходили чутки, що йому торгували гетьманську булаву. Але Дунін-Борковський пошкодував грошей. Завелику пристрасть до них мав.
У «Пам’ятній книзі Чернігівської губернії» Іларіона Жихаря, яку теж читав Теофіл, йшлося про посмертне життя Дуніна-Борковського.
Потому як графа поховали, як годиться ховати генерального обозного Війська Запорозького, почав він вставати з домовини і чинити усілякі напасті селянам. Разом з присмерковими гайдуками влаштовував дикі полювання й гучні застілля, викрадав і невинних дівчат, і молодиць з ліжок чоловіків. Навіть почав створювати власний рід. Серед його «синів» називали знаменитого упиря Танського, що під час повстання десмодусів перейшов на бік людей.
Нарешті один із заможних сусідів Дуніна-Борковського не витерпів (якраз проти шлюбної ночі зникла його дружина) і запросив архієпископа Іоанна Максимовича. Архієпископ знав чари, зустрівся з дебоширом і переконав його покинути лихі справи. Дунін-Борковський, усупереч звичаям упирського роду, віддав гроші й майно монастирю, а сам одяг рясу.
У «Житіях печерських старців» наводиться легенда, яку теж підкреслив Теофіл, що упир власноруч зарив у печерах скриню з золотом. Її можна відчинити лише у найскрутніший для монастиря час. Хай як просили наступні намісники, хай як шукали завзятці, але Василь не відкрив таємниці скарбу. «Так і лежить скриня, повна золота, десь у лаврських печерах»,— завершив житіє невідомий автор.
Сищик поклав книгу і придивився до тиньку. Хтось старанно забілив стіну. Керуючись миттєвим інстинктом, Тюрин потер пальці олівцем і провів по поверхні. Чорні сліди увиразнили малюнок. Відживлений міг би заприсягнутися, що Теофіл і тут шкрябав мапу лаврських печер.
— Не інакше як скарб упиря шукав! — охнув Тюрин і аж підскочив від неочікуваного рипіння.
— Шефе? — у дверях показався ніс-картопля Парфентія Кіндратовича Топчія.
— Заходьте вже! — крикнув сищик, лише на мить глянувши на вовкулаку.— Але ще раз назвете мене в цих стінах шефом, нарікайте на себе. Для вас — брате Олександре.
— Ясно, чого ж мені не ясно, ше...— закліпав рудими віями вовкулака.— Брате Олександре.
Топчій зачудовано оглядав келію, автоматично струшуючи лушпиння з темної монастирської куртки. Слідом за шефом мусив вирядитися у церковне.
— А що це за людська кров у вас тута під ногами? — Парфентій незворушно тицьнув у ледь помітну темно-буру пляму біля ляди.— І льох відчинений. Обережніше, ше... брате Олександре. Мій кум на тому тижні отак-о з дурної голови не опустив ляду на місце, а потім гепнувся. І до вечора гавкав, як той пес на шворці, поки кума з базару не прийшла. Так ще й отримав за потовчену квашенину і горілку. Ну випив, як не випити? — розійшовся околодочний.— Як-то кажуть, у лихий час п’ю і квас, а побачу пиво — не пройду мимо. А що було цілий день робити?
— Що? Яка кров? — Тюрин різко обернувся, недовірливо глянув на помічника, підійшов і нахилився до підлоги.— Впевнені, що людська? — суворо перепитав вовкулаку, хоча чудово знав, що Парфентій у цьому ніколи не помиляється.
— Людська,— ще раз понюхав вовкулака,— але давня, тижнів зо три як розлита. Мабуть, і всередині була,— ніздрі Топчія нервово сіпалися.
— Треба подивитися, що у льосі,— сищик запалив гасницю і став на сходи.— Посвітіть! — передав лампу околодочному і почав спускатися до ями.
Топчій почекав, поки Олександр Петрович спуститься, припав до підлоги і передав шефу ліхтар. Льох виявився чималим. Стіни ховала темрява. Було видно лише Тюрина у колі світла.
— Точно кажуть: лаврські як кроти, не дивно, що тут гмур оселився,— сказав відживлений, освітлюючи приміщення.— Що ви дізналися про ченців з людей? Розговорили когось зі служок?
— Химерний тута монастир,— відказав вовкулака.— З Теофілом було троє homo sapiens. Крім нього, брати Протасій і Назарій. Останній — дитя зовсім, ще б жити і жити. Ну, як брати — побратими,— сам себе виправив вовкулака.— Смішна історія. Мені Клим Уткін з Подільської дільниці... Знаєте Клима? На одну ногу шкутильгає?
З льоху долинув роздратований рик. Тюрин знав, що як не зупинити, Топчій розповість про всю родину до третього коліна.
— Добре-добре,— схопився вовкулака.— Отже, про що я? А, так! Протасій до чернецтва був злодюжкою, жив на Подолі з чаклункою, що заробляла приворотним зіллям, у неї ж ховав награбоване. Якось несподівано повернувся зі справи і застукав коханку з товаришем. Той, ясна річ, почав заливати. Мовляв, то все зілля, я б ніколи. Але Протасій не повірив. Одним махом їх і порішив, як курку на Великдень. Нє, його не скрутили, бо ніхто не вмер. Товариш його встиг нову довбешку відростити, яко багатоголовий змій, а відьма виставила замість себе цукрову бабу. Це у нас таке з макухи від червоного цукру, що на сухе варення йде, ліплять. Отак-о відьми зроблять фігуру, рівно як голема з глини, прокажуть закляття — і на тобі: хош яка подоба. І чоловіків ліплять. Особливо якщо тихцем треба від жінки втекти, то сам бог велів цукровика замість себе лишити. Правда, діє недовго. Їх ще тому снігурками називають,— зареготав околодочний, але лише на мить. Зрозумів, що бовкнув зайвого.— Але з тої пригоди Протасій засумував і аж постригся. А Назарій, кажуть, був банщиком у Каплера на Ярославській. Ото у лазнях і роззнайомилися, так Назарій за Протасієм і підв’язався як названий брат.
3
«Тератургима, або ж Дива нового часу» Афанасія Кальнофойського — збірка 67 див, що трапилися від мощів святих Печерських угодників, надрукована у 1638 році. У книзі містяться одні з перших мап Києво-Печерської лаври.