З-під землі долинув дзенькіт скла і лайка відживленого.
— Знайшли щось? — нетерпляче запитав Топчій, коли з льоху показалося перемащене у павутиння і бруд синє обличчя Тюрина.
— Він тут кров зберігав. Людську,— відказав Олександр Петрович.— Куплену в аптеці за ліцензією упиря.
— Це ви все за плямами визначили? — здивовано гикнув помічник.
— Ні, з оцього,— Олександр Петрович підняв затиснутий у руці скляний штоф зі слідами засохлої крові й етикеткою з адресою банку крові.— Дізнайтеся, як це людина могла купити кров? Заразом попитайте, що той Теофіл був за один. Може, мав родину за стіною, друзів?..
Не встиг Парфентій перейняти пляшку, як у дверях показався черговий гість.
— А що ви тут такс робите? — молодий чернець густо почервонів і швидко закліпав великими, наче у теляти, очима.
— Ви, мабуть, брат Назарій? — оцінив вік ченця Тюрин і завів за спину знахідку.— Служка мій має пристрасть до гріховного напою,— сищик кинув повний щирого гніву погляд у бік Топчія. Той мав охороняти двері.— Так от — наказав вилити отруту і простояти сім діб навколішках з покаянною молитвою.
Тюрин демонстративно віддав пляшку і виштовхав помічника у плечі.
— Суворий ти, брате Олександре,— гарне обличчя юнака випромінювало цікавість.— А я прийшов на вечірню тебе провести, запитати, чи маєш які треби. Теофіл просто людиною був, а ти...— в очах Назарія промайнуло добре знайоме сищику замішання.— І що ж то з нашим братом Теофілом стало, упокій його душу...— знову запнувся молодик.
— Подейкують, зійшла на нього велика благодать?
— О так! Благословенна наша обитель.
— А ти, брате, те диво бачив? — обережно запитав відживлений, спостерігаючи, як очі юнака бігають келією у пошуках цікавинок. «З тих, хто зазирає до чужих баняків на плиті»,— Тюрин поглядом оцінив молодого ченця.
— Увесь монастир уздрів! — Назарій діловито пройшовся кімнатою, заглянув до льоху.— Першими брати-людиноподібні Василь-пісник із Захарієм-травником зауважили, а потім уже і решту прикликали.— Ми з Протасієм, звісно, не барилися,— на згадку про друга блаженна посмішка розлилася по обличчю юнака.— І раптом встав Теофіл перед нами! — чернець мальовничо змахнув руками і навіть підстрибнув на місці.— Мене Паладій відіслав собор сповістити. А коли я повернувся, браття вже Теофіла по печерах шукали. З того дня яко крізь землю провалився. І не знаю, чи правильно, що ти оце його келію переймаєш. А як повернеться?
— Може, вирішив монастир лишити — вийшов іншим ходом та й по ньому? — безневинно запитав Тюрин.
— Немає з печер іншого виходу. Це ти казок наслухався,— насварився пальцем Назарій,— ніби ходи аж до Новгорода йдуть. Але то все байки. Марко Проклятий точно знає. Та й Теофіл чимало часу під землею провів. Любо то йому було.
— Під землею сидіти?
— Ні,— поглянув на Тюрина Назарій, як на сільського дурника, і з придихом додав,— досліджувати. Історію Лаври любив, печери, ходи вивчав.
— Мабуть, сильний розум мав брат наш Теофіл? — Тюрин покірно схилив голову і кивнув на книжки.— Така похвальна пристрасть до історії.
Молодший брат потиснув плечима, для годиться підійшов до столу, ліниво торкнувся палітурок, підсліпувато втупив очі у відбиток п’ятірні на стіні, що лишив Тюрин, досліджуючи тиньк, хмикнув, ніби це було не менше диво, ніж воскресіння Теофіла, і повільно відповів.
— Міцний тілом був. Як оце ти, брате,— Назарій облизав м’яким поглядом відживленого, аж Тюрину стало не по собі.— Міг Іллю-стовпника на плече підняти. Але потаємний. Часто у місто випрошувався.
— І що ж шукав у місті брат наш Теофіл?
— Не знаю,— розчаровано знизав плечима чернець.— Але дивно, що тебе то так цікавить,— гарні очі хитро блиснули.
— Я ж його місце переймаю,— добродушно проказав Тюрин.
Назарій подивився на відживленого, наче роздумував, чи вартий той уваги, і з милою посмішкою зауважив:
— Хіба Василь-пісник знає. Багато часу за розмовами провели.
— Упир-схимник? — спохмурнів Олександр Петрович. Згадав позначену сторінку в Житіях.
— Тільки ти не виказуй мене, але у них спільний гріх був,— Назарій довірливо нахилився до Тюрина і майже одразу відсахнувся, по-дівочому прикривши носа рукою.— Теофіл розкоші любив,— чернець кивнув у бік льодовника,— а Василь у нас знаний багатій. Хоч і грошей своїх нікому не показує.
III
Дерев’яна церковця порипувала, як стара, в якої не лишилося жодної дужої кістки. Бані, здавалося, гойдалися від вітру. Підлога зойкала від доторку ніг. Пахло ладаном і порохном. Рівний голос гмура, що правив вечірню, заколисував, змушував уявити себе на загубленому в безчассі кораблі.
Тюрин згадав, що востаннє відвідував службу ще за життя матері. Після втечі з маєтку і переїзду до столиці мати стала дуже набожною. Щонеділі ходила до церкви, ставала навколішки і ревно молилася. А коли підлітком Олександр запитав, які ж гріхи вона вчинила, що так палко вимолює прощення, мати сказала, що це не для себе, а для нього і для батька.
— Я ще не встиг нагрішити,— заперечив Олександр.
— У гріх тебе вмочив батько! — відказала мати.
Тюрин шкодував, що так і не розпитав, що вона мала на увазі.
Остання зустріч, за день до смерті матері, досі тривожила пам’ять. А одна фраза віднедавна почала приходити особливо часто.
— Він проміняв тебе на нечисть! Зустрів її і відмовився від нас,— істерично прокричала мати, кидаючи у нього лист батька, в якому було лише холодне прощання.
«Зустрів її»,— знову і знову прокручував у голові Тюрин. Раніше він думав, що йшлося про коханку з нечисті. Тепер почав сумніватися.
Справи змієпоклонців у архівах Четвертого відділу були мовчазними свідками пошуків батька. Потому як Тюрин-старший дізнався, що серце Змія забрала Апі, він зосередився на її пошуках. За його сприяння були виловлені десятки змієпоклонців. На допиті кожного він був присутній особисто. Тюрина-старшого цікавило одне — як викликати Апі.
Слова матері могли значити, що батькові це вдалося — він знайшов Апі. Але як і коли, Тюрин-молодший поки що не знав.
— Смертію смерть подолав! — особливо голосно вивів молитву гмур. Тюрин здригнувся. З думок про батька знову повернувся до рипучої дерев’яної церковці й мусив зосередитися на ченцях.
У сільських храмах Межі зазвичай людиноподібні тіснилися біля входу. У соборах Києва все залежало від характеру панотця, складу громади, але тут, у церкві Дальнього монастиря, люди і нечисть стояли впереміш.
Назарій тулився до приземкуватого смаглявого чоловіка, що міг бути тільки Протасієм. Старший з братів мляво шепотів молитви, раз по раз давлячись позіханням.
У центрі горою грубої сили височів Марко Проклятий — один з п’ятьох людиноподібних у Дальньому. Сиві пасма падали на очі. Стирчав лише зламаний, ніби вбитий в обличчя, ніс. Кремезні руки сягали нижче колін. Лівою обіймав іншого з нечисті — Іллю-стовпника, що до середини тулуба вріс у дерев’яну колоду. Щоразу як Марко замахувався, щоб покласти хрест, стовпник хитався, як від ударів сокири. Очі Іллі були міцно заплющені, а на голові тулилося пташине гніздо.