Ще один людиноподібний лежав розпластаний на підлозі. По темних, наче старе коріння, пальцях, що міцно трималися за чавунні плити, сищик визначив Захарія-травника. На мить здалося, що у мерехтливих тінях біля кануну з розп’яттям розгледів Василя-пісника. Темрява здригнулася, і місце виявилося порожнім.
Попри все, що сталося у Дальньому монастирі, ченці здавалися заглибленими у молитву. Гріх цікавості не торкнувся їхніх суворих облич. Хіба молодий Назарій вряди-годи розвертав голову в бік Тюрина, а потім винувато зиркав на Протасія.
— Відаю, що думаєш, отроче,— за плечем Тюрина почувся шепіт, ніби змія проповзла над вухом,— чи була душа брата Теофіла уж тако відкрита небесам, щоб сподобитися воскресіння?
Серце сищика на мить зупинилося, хоча боятися не було чого. В жилах давно пульсувала не цікава упирю синя рідина доктора Гальванеску.
З-під клобука схимника на Олександра Петровича подивилися жовті, як у кота, очі Василя-пісника. Страшно червоніли вуста. «Повнокровні,— промайнуло в голові у Тюрина,— занадто, як на того, хто харчується самими пацюками».
— І чи понєже за заслуги оцінений, яко агнець Божий? А чи покараний посмертним життям, яко першоспокусник-змій за гріхи тяжкі й підступні? — голос шелестів, наче прив’яла трава, і Тюрин відчув, як холод розливається по шкірі, і з подивом відзначив, що напівживе тіло досі може лякатися.
— Вам видніше, брате Василю. Кажуть, чимало з Теофілом спілкувалися?
— Я обітницею мовчання вуста не запечатував, а розваг у нас небагато. Теофіл історії давні любив. Час на дотик мацав,— жовті очі гіпнотизували, зазирали в саму душу.— Здається мені, синьопикий, і ти шукаєш правди у минулому?
— Іноді минуле може пояснити теперішнє, а то і майбутнє,— подивився Тюрин на Василя-упиря і подумав, скількох той встиг обернути за довге упирське буття. Близько трьохсот років існування давали силу і досвід, щоб створити чималий рід. Мало хто з сучасних «батьків» упирських родів міг похвалитися таким довголіттям. Упирські повстання і протистояння з людьми призвели до винищення найкращих. А пісник сховався за стінами, і час для нього ніби зупинився.
Грінівецький, від якого Тюрин порятував велику княжну, мав трохи більше ста років. Його обернув один з декабристів — Олександр Поджіо. Від «батька» Грінівецькому дісталася ненависть до монархії та імперії, а ще чималі сили для продовження революційної справи.
Дивлячись на біле й роздуте, наче у потопельника, обличчя Василя-пісника, Тюрин згадав, як убив Грінівецького. Йому пощастило. Упир-заколотник одним порухом пальця міг зламати людині кістки. Начальник царської охорони полковник Розенов пожертвував собою, щоб Тюрин зміг прошити груди Грінівецького священним кілком. Олександр Петрович досі пам’ятає вираз обличчя упиря: подив смерті і прикрість, що не зміг закінчити почате. Проти нього Василь-пісник здавався сільським дідуганом, якому до всього є діло, але немає сили більш ніж на теревені.
— А я тебе як книгу читаю, немертвий,— проказав упир-схимник,— ким був, ким є, ким станеш...
Відживленому здавалося, що пісник постійно змінює положення, кружляє, як муха над головою, водночас усюди і ніде.
— І ким я є? — розсердився Тюрин.— Думаєш, я не знаю?
— Думаю, не знаєш,— хитро посміхнувся упир.— Гадаєш, що сам свою долю куєш, але ні. За тебе все вирішено. Але мені немає діла до старих чи нових богів. У Василя-пісника свої турботи, свої бажання.
— І чого ж може бажати трьохсотлітній упир? Яких таких розваг, крім крові? Ти Теофілу золотом за кров платив? — просипів Олександр Петрович. На них почали озиратися інші брати.
— Годі, брате,— проказав упир, здавалося, не розтуляючи губ,— хіба не бачиш? Схимник я і пісник. І золота давно не маю. Все на обитель віддав. Теофіл, дитя, теж розпитував. Але і йому казав, і тобі скажу: не маю скарбів. То все легенди.
— То що ж тоді Теофіл у печерах шукав?
— Щось шукав, але мені то не відомо. Хто людині заборонить, коли їй нетерплячка? Цікавий був, як от ти, синьопикий,— сищику здалося, що упир змовницьки кліпнув лівим оком.— Але ти краще Марка Проклятого розпитай. Теофіл з ним шляхи печерні топтав.
Гмур показово замовк і суворо глянув на порушників спокою, а упир зник так само несподівано, як і об’явився, тільки тінь біля кануну знову загусла. Тюрин подивився на кремезного Марка Проклятого і насупився. Хай який небезпечний трьохсотлітній упир, а «навіки проклятий» ще небезпечніший.
IV
Топчій запізнювався, і сищик вирішив пройтися нічним монастирем. Після вечірньої причащали справжнім живим соком, і в тілі досі відчувалася легкість скинутих років. Попри жовтневу вогкість, хотілося зняти монастирську куртку і вдихнути на повні груди.
Тонкий серпик молодого місяця ледь освітлював сонну обитель. Лише де-не-де, як з іншого світу, долинали вереск тварин чи голоси. На півночі Дальній межував лише з дніпровськими кручами. А рідко який рибалка ризикував упритул підходити до оповитих легендою берегів. Містяни вірили, що Київ перерізаний підземними ходами, в яких навіки-вічні замкнені потвори з почту Змія, а може, і сам цар людиноподібних. У деяких місцях, як тут, у лаврських печерах, межа між світами тоншала.
Ніч у Дальньому монастирі видалася неспокійною.
Тюрин помітив рух біля входу до печер. Величезні лапища відчинили двері, й досередини протиснувся зігнутий у три погибелі Марко Проклятий. Горбом височів заплічний мішок. Тюрину вчулося, що з нього лунають невдоволені жіночі голоси.
Ходило чимало чуток про страшного людиноподібного. Чернігівський слідчий і аматор-дослідник нечисті Олекса Стороженко написав розвідку про Марка Проклятого, де на основі зібраних фактів доводив, що Марко був покараний «вічним неспокоєм» за вбивство рідної матері й сестри. Про схожий випадок написав поет-людиноподібний — Іван Франко у «Смерті Каїна».
У книзі Ебрсо Морпурга названі й інші «прокляті», покарані вічністю за страшний гріх: Каїн, Агасфср, Еспера-Діос, Бутадеос, Картафіл, Летючий голландець, Тангейзере, Ян Родуїн. Описуючи «проклятих», Морпурго відзначає їхній лютий характер, ненависть до всього живого і потяг до мандрів. Прикметно, що Марко Проклятий вже кілька десятиліть живе на одному місці. І він чи не єдиний «проклятий» у Межі.
Двері за Марком Проклятим з ляскотом зачинилися, а Тюрин звернув увагу на вогник у келії травника. Сищик обережно наблизився до вікна і встиг побачити, як Назарій щось прийняв з рук Захарія, сунув згорток за пазуху і швидко перебіг до сусідньої «квартири». Його обличчя ясніло від радості. Але до дверей не кинувся. З сумом глянув у темне вікно і ніжно, самими пучками провів по стіні, ніби пестячи того, хто спав з іншого боку. Мука викривила гарне лице. Назарій покрутив головою, пересвідчився, що його ніхто не бачить, і всівся під вікном.
тихенько завів чернець.
Тюрин з подивом усвідомив, що Назарій вмостився біля келії Протасія, а пісня у його вустах набула зовсім іншого змісту. Відживлений посміхнувся і згадав Василину, і враз болюча зморшка перерізала чоло.
Почасти через панну Айвс він зараз у Лаврі. Після справи маніяка-перелесника Тюрин шукав будь-якої нагоди, щоб звернутися до Василини по консультацію. Планував маршрути так, щоб проїхати Великою Підвальною. Вже з Володимирської починав виглядати Замок барона з вічною хмарою над дахом.
Щоб мати кращий вигляд, Тюрин ковтав перед візитами до Айвс сухе варення і якось обмовився, що від «солодкої крові Змія» має жахливі видіння. Тоді Василина торкнулася його руки і попросила «більше так не робити». Тюрин міг заприсягтися, що вона здогадалася, навіщо він їв зілля. Йому стало соромно, а ще страшно від того, що думка жінки стала для нього настільки важливою. Це суперечило обіцянкам самому собі ні з ким не зближуватися.