— А чому ти вважаєш, що упир пожартував? — Тюрина здивувала впевненість Проклятого.
— Сам побачиш,— загадково сказав Марко і знаком показав йти слідом.
Марко випростав руку з ліхтарем і освітив загадкову кімнатку. Перше, що спало на думку сищику,— «перевернутий кошик». Стіни щільно заплело коріння. Лише долівка залишалася земляною, і то з виступами і корчами неслухняної деревини. «Копати тут і справді важко»,— подумав сищик, роздивляючись підлогу. Лише невеликі заглиблення свідчили про те, що хтось тут міг працювати лопатою. Але дуже давно. Так, що земля встигла обвалитися і затягнути «рани». «Ніби минуло не кілька днів у печері, а кілька місяців під дощем і вітром»,— здивувався Олександр Петрович.
Він поклав руку на бугристий виступ. Рештки давно померлого дерева здавалися пружними і наповненими життям. Кора пульсувала, ніби сік досі циркулював під всохлою оболонкою, і була тепла, наче нагріта під сонцем. Тюрин нахилився до коріння і втягнув ніздрями повітря — в уяві постало розкішне дерево з п’ятипалим листям і духмяним, таким знайомим квітом...
Уже вечоріло, коли Олександр Петрович нарешті виблукав з печер. Потер засліплені очі. Вовкулаки ніде не було. Від місця, де стояв Ілля, тягнувся слід волочіння.
«Дивно,— подумав Тюрин,— Марко завжди обережно носить товариша». Тюрин механічно пішов по сліду і знайшов стовпника на задньому дворі. Той лежав, обіпертий об призьбу, як завжди спокійний, з міцно заплющеними очима, наче обапіл, готовий до обробки.
— Колода колодою,— вголос подумав сищик.— Тільки й того, що обличчя ще людське.
Тюрин торкнувся вирізьбленої з дерева руки. Деревина поглинула тіло до пояса, ноги вкрилися корою, в якій уже роїлися дрібні комашки. В «Пам’ятній книжці про Дальній монастир» була згадка, що за мури Ілля прийшов своїми ногами. Був з роду перевертнів і у тваринному стані загриз когось із родини. Тяжко карався і як спокуту обрав стояння на дерев’яному стовпі. Відтоді дика личина не поверталася, але й Ілля що далі, то більше став заростати деревом. Один Марко жалів стовпника і вічно тягав за собою, наче вериги.
Тюрин нахилився до землистого обличчя. Здавалося, чернець спав, ледь чутний подих вилітав зі ще живих легень. Раптом вії тріпнулися, і на сищика подивилися холодні сині очі. Нсвисловлсна мука причаїлася на їхньому дні. Сухі губи ледь помітно сіпнулися. Олександр Петрович нахилився. З рота стовпника повіяло зіпрілим листям і ароматом квітів з древо-келії. Неймовірними зусиллями монах розтулив вуста і висолопив язика. На бурому, як зів’ялий лист, кінчику лежав темний предмет, схожий на обплетений тонкою лозою каштан.
— Це мені? Що це? — Тюрин обережно зняв подарунок.
— Тобі-тобі, фараоне! — пролунало за спиною, і щось важке вдарило по потилиці.
Під градом ударів сищик повалився на землю.
— А не пхай свого синього носа куди не слід,— примовляли нападники, раз по раз копаючи Тюрина під ребра. Їх було щонайменше п’ятеро. Всі у чорних шинелях, з блискучим знаком чорносотенців на кокардах. Як ведмідь, що хоче розкидати собак, Тюрин зіп’явся навколішки і могутнім рухом повалив кількох двоголовців. Ті сторчма влетіли у складені дрова. Ілля підстрибнув зі свого місця, впав на малі кругляки і, як на санчатах, покотився з гірки, при цьому засвистів, як старий сич уночі. Заскочений дивним звуком, сищик обернув голову, і в цей час один з чорносотенців непомітно підповз, обхопив його за ноги і повалив на землю.
— Лежи, сучий сину! Бо подивимося, як ти, синя мерзота, без мозку заспіваєш,— довгов’язий, що вдарив перший, навів на сищика револьвер. Тюрин гарячково кумекав, куди краще отримати кулю, так щоб Гальванеску було менше шити. Чоловік зі зброєю замахнувся, але замість стрелити, з усієї сили заїхав руків’ям. Перед очима сищика спалахнули зорі. Він обхопив голову руками і знову повалився на землю. Чорносотенці знову загупали у його боки. Цього разу він вирішив не пручатися. Болю майже не було, але шви затріщали як скажені, й сищику здалося, що почувся гидкий звук розривів.
— Не лізь у наші справи, не чіпай порядних людей, бо наступного разу пальну,— просичав наостанок ватажок.
За кілька хвилин хтось обережно підняв поліціянта і, як дитину, поніс до келії.
Крізь пелену, що розповзлася перед очима, Олександру Петровичу привиділося, як Ілля-стовпник крутить його руки, лоскоче боки і штрикає під ребра. Чиїсь сухі дужі руки підняли голову — горлом потекла гидка смердюча речовина. Разом з нею полишила дрімота. Відживлений підніс до очей руку і порахував пальці. Всі на місці, не більше не менше. Провів по голих грудях і з подивом відчув тверді нарости на швах.
VI
— Довелося наново зшити, а то б розвалився,— як стара липа, прорипів Захарій-травник, якого Тюрин прийняв за стовпника.
Стіни келії губилися під шарами висохлого зілля. З низької стелі звисали чебчик, душиця, нечуй-вітер, тирлич. Між ними, як дорогоцінне каміння, виблискували ягоди шипшини чи вовче око. Павуки та дрібна комашня мали тут повну свободу. Крізь трав’яні просвіти суворими очима стежили святі. Звідкілясь вистрибнув горобчик і прошмигнув у відчинене вікно. А з-під Миколая-чудотворця, Тюрин міг заприсягнутися, визирнула біляча морда.
— Хто це тебе так? — запитав травник, вкриваючи груди сищика смердючим мастилом. По тілу розлилося приємне тепло.
— Люди одні. Що чорні шинелі носять.
Тюрин утупив недовірливий погляд у нові шви. Краї стягувала тонка міцна лозина. В деяких місцях ще виднілися зелені листочки.
— А оце не пустить у мене коріння?
— А хто ж його знає? — не підводячи голови, Захарій продовжував щось перетирати у ступці.— Кожна рослина душу має і сама до Бога говорить. Куди Він повелить, туди і тягнеться. Вподобає твоє тіло, зробить своїм. Але ти не бійся,— травник покосився на злякані очі Тюрина,— мертве і гниле лозинці не до пари.
Лицем травник і справді нагадував Іллю. Наче з дерева вирубані риси прикрашали яскраві бурштинові очі. Шкіру мав темну і гладку, як у молодого ясеня. На голові замість волосся стирчав тонкий вицвілий пух чортополоху. Гнучкими, схожими на живе коріння пальцями травник погладжував скручену лозину, яку приніс, щоб зашити сищика.
«Якийсь дивний вид»,— подумав Тюрин про п’ятого людиноподібного.
— Що ж ти їм зробив, тим людям у шинелях? — травник мастив смердючим мастилом нові шви, і сищик відчував приємне тепло на тілі.
Чорносотенці мали багато підстав перерахувати йому ребра. Могли дізналися, що в Лаврі, й вирішити помститися за наругу над батьком Голубєва. Хай як волів Скалонне поховати кінці у воду, справа про чарівні документи у Думі наробила галасу. В салонах ближче до вечора шепотіли загадку: «Що об’єднує професора Голубєва і гласного Добриніна?» — і неодмінно реготали з відповіді: «Женя-поцілунок», або просто «Поцілунок». Професор був батьком голови «Двоголового орла», гласний — засновником товариства, тож чорносотенці гострили зуб на Тюрина.
Але Олександр Петрович підозрював, що напад був пов’язаний з Теофілом. Тепер сищик не мав сумніву, що той шукав скарб Василя-пісника для чорносотенців. Але досі не мав відповіді, що ж з ним сталося по смерті.
— Скажи, Захарію, ти ж Теофіла лікував, чи не було у нього на тілі дивних малюнків?
Члени «Двоголового орла» показували приналежність до організації татуюванням.
— Люди люблять шкіру псувати,— незадоволено прохрипів травник.— З живих дерев кору луплять. З тварин здирають. Був якийсь знак, вибитий чорнилом,— монах умочив вузлуватого пальця у мазь і повторив на столі малюнок, який побачив на тілі Теофіла.
Сищик поспішно вдягався, нові думки обсіли голову. Захарій бачив на тілі Теофіла букву «о» з двома закарлючками по боках і з запечатаною в неї «д» — беззаперечний символ «Двоголового орла».
— Братія каже, Теофіл перед смертю хворів. Чи не було чогось дивного у тій хворі?
Новонароджений упир у перші три дні після перетворення дуже мучиться: спливає кров’ю, іншими рідинами тіла, його корчить і лихоманить, він розгублений і не має спогадів, а тому страшенно небезпечний.