— Зачини, зачини, зачини! — застогнала тінь з протилежного кутка.
— Кажи, бо підсмажу,— крізь стиснуті зуби засичав сищик.— Де ховається твій «син» Теофіл?
Упир ще більше зіщулився у своєму куті. Його обличчя нагадувало сліпу пику крота, витягнутого на світло.
— Думав побавитися? На всі боки вихвалявся про скарб. Змусив Теофіла кров тягати. А потім обернув, коли той попросив. І покинув самого у перші години після обернення, коли «син» найбільше потребує «батька». А найпідліше, що немає ніякого золота! Є розписка про передачу від 1705-го. Але під нею знак упиря Танського — «гілка глоду». Ієрархи не розібралися, але я зразу зрозумів. Це значить, твої гроші забрав спадкоємець. Пішовши до монастиря, ти відрікся від роду, а отже, мусив віддати все майно тим, хто лишався. А ти знав, з ким граєшся, дурний кровопивце? Теофіл був двоголовцем!
Тюрин помітив, як Василь аж підскочив від подиву.
— Знаєш, що вони з тобою зроблять, як дізнаються правду? Як зрозуміють, що Теофіл їм не потрібний, бо немає грошей? Уб’ють «батька», щоб позбутися «сина». Тож розповідай. Я єдиний здатен тобі допомогти!
— Не губи, брате. Все скажу.
Тюрин причинив двері, завбачливо залишивши шпарину. Хоч яким огидним здавався упир, ще менше хотілося передавати його чорносотенцям.
— Теофіл болєзний грошей алкав! Усе розпитував, умовляв. Я ж бо зла не мислив,— краєм ряси упир обтер червоні повні губи,— оповів легенду про мій скарб. Але от тобі хрест, я його не чіпав і не знаю, куди він подівся. Хіба я не знаю, яка то морока — новонароджений? Тим більше, Теофіл кров справно носив.
Василь-пісник притискався спиною до стіни, шкрябав довгими кігтями землю і, здавалося, говорив правду.
— А чого на древо-келію вказав? — Тюрин осяяла несподівана здогадка.
— А хай не думає, що тільки він світло віри несе! — вищирився Василь і вибухнув прокльонами.— Не дивися на мене так, синьошкірий! Думаєш, моцно розумний? Притис упиря до стіни? Викрив, що кров людську замість щурячої ссе? Що про скарб навигадував? Може, гадаєш, і схима моя тому неправдива? А дзуськи! З цього бедламу малодушного тільки я один і вірую. Я один! Гмур чекає на Змія. Інші — грішники і єретики, своїх давніх богів кличуть...
— Кого єретиками називаєш? — Тюрин відчув напад гніву. Він витріщився на упиря, що звивався, як щур у клітці.
— Вже ж не пташок-содомітів. А того, хто богодреву жертви приносить!
Ніби від слів упиря, земля судомно здригнулася. Василь сіпнувся і, наче на хресті, розкинув руки. Невідома сила відірвала його від підлоги і підняла в повітря. Величезний кілок зі спини прошив тіло. Ніби пригвинчений метелик, упир трусив руками. Довгі зуби заклацали у безсилій люті. Упир не міг звільнитися. Кілок посунувся, ще більше виліз із грудей, і Тюрин побачив, що то кінець могутнього кореня полонив упиря. Наче щупальце велетенського спрута, закрутився відросток, дедалі більше вгризаючись у тіло столітнього кровопивці. Десятки нових пагонів простромили жертву. Земля ще дужче затряслася, обвалилася частина келії, двері впали, і сонце довершило справу. Рештки обвугленого упиря розлетілися кімнатою. Коріння зарипіло, наче прагнуло вирватися з підземного полону, стіни застогнали і після кількох сильних ударів обвалилися. Все сталося так швидко, що Тюрин ледве зміг вискочити з келії. Один з пагонів встиг обвити ногу відживленого. Останнє, що збереглося у його пам’яті,— грудки землі, що сиплються на обличчя.
Тюрин отямився від того, що хтось безжально лупцював його по обличчю.
— Шефе, шефе, ви живі? — стогнав над сищиком Топчій, раз по раз струшуючи його за плечі.
— Парфентію Кіндратовичу, припиніть трусити, мене зараз знудить.
Тюрин тяжко підвівся і спробував зчистити землю з одягу. Топчій сторожко пнув один з коренів і швидко прибрав ногу. Паросток звився як вуж і відразу сховався під землю. На місці колишньої келії упиря залишилася лише купа розпатраної землі.
VIII
На вечері стало зрозуміло, що пропав Ілля-стовпник. Марко Проклятий цілий день сидів у печерах і пізно зауважив відсутність товариша. Щось дивне відбувалося у темних переходах. Земля рухалася, мощі неспокійно стогнали, і навіть голови завчасно розплющили очі.
— Що вам вдалося дізнатися про каштан? Це приворотне зілля?
— Приворотне? Ні! — відповів Топчій.— Доктор сказав... зараз, я записав,— околодочний витягнув папірець, де кривими дитячими літерами було виведено: «Схоже на розумну рослину»,— і ще сказав... Ага,— околодочний з труднощами розібрав власні закарлюки,— йому треба ще час на «пророщування». Порадив подивитися у лаврській бібліотеці. Ось,— помічник розвернув до Тюрина папірець.
Сищик вилаявся. Рукою Гальванеску була написана назва якоїсь книжки.
Старий, схожий на крота чернець-бібліотекар довго тер здивовані очі, коли Тюрин з’явився на порозі. Зі свого спорохнявілого сховку рідко бачив людиноподібних, а тим більше відчиняв на їхнє прохання рипучі перехняблені двері. Книжки про нечисть зберігалися глибоко під землею, в окремому вогкому льосі. Фоліанти сиріли, вкривалися цвіллю на тісних і зчорнілих від часу стелажах. Ця частина бібліотеки не користувалася попитом у братії. А може, навмисно розміщувалася під сімома замками, подалі від цікавих очей, бо Тюрин зустрів на полицях назви давно забутих або суворо заборонених книжок. Деякі бачив і в батьківській книгозбірні.
Бібліотекар сторожко стежив за кожним рухом і поглядом синьопикого ченця.
Книга, що її порадив Гальванеску, як і очікував Тюрин, виявилася цілковито нікчемною. Замість очікуваної біологічної енциклопедії, це була збірка давніх легенд з життя людорослин. Олександр Петрович розчаровано гортав сторінки, поливаючи доктора ледь чутними прокльонами. Вперше з часу відживлення відчув утому. До звичного болю у грудях приєднався свербіж. Страшенно хотілося пити.
— Якщо вас цікавить богодрево, то краще почитайте Фокла,— прошепотів бібліотекар і затулив рота рукавом, ніби злякався власного голосу.
— Нечасто у вас тут гості? — Тюрин відчув, що господаря сховища розпирає цікавість, а надто жаль до давно забутих книжок.
— Книги лише пристановище думок, а мусять страждати за те, що вклали в них інші,— сумно зітхнув чоловічок. У його руках невідомо звідки з’явився старовинний фоліант, обтягнутий шкірою. Бібліотекар лагідно погладив палітурку й обережно підсунув Тюрину.
«Пристановище людської глупоти», Ієромонім Фокл,— прочитав сищик і перегорнув кілька сторінок. Тут переповідалася легенда про могутні дерева, що росли на печерських пагорбах. Фокл називав їх castanea sapiens, або ж розумні каштани. «Це були істинно київські дерева: розлогі й могутні. А не те, що ми зараз називаємо каштанами»,— хтось написав на берегах.
«Величне богодрево — володар castanea sapiens — щовесни благословляло життя на дніпрових кручах, і всякий дрібний звір вільно плодився у його гілках». Що далі читав сищик, то більше сум’яття вносив запис Фокла у його думки. Вже знав, чим завершиться казка.
«Радісне життя розумних дерев закінчилося з приходом імператора Візантії. Вогнем і мечем знищив він місто за те, що його дружина — змієнога Апі, остання з роду царів нечисті — потай від нього народила у Києві сина. Його сина».
А потім прийшов Змій. Богодрево, як і інші старі боги, присягнуло новому істинному царю нечисті — сину візантійського імператора і змієногої князівни — Обадії-Змію. «В надії на захист і нове панування, на знак вірності, принесли Змію свої дари... „Нехай життя завжди перемагає“,— промовило богодрево». У Тюрина закололо під серцем. Він пригадав легенду про дари Змію з книги Лазаруса. Подарунок богодрева був одним з тих, що змінив тіло Обадії, зробив його непереможним, а по смерті «повернувся тому, хто дарував».
«Коли Змія не стало, люди знищили і богодрево»,— писав Фокл.
«Хоча й досі знаходяться сміливці, які шукають забутого бога. Мріють прийняли в черево дари божественних каштанів, щоб стали подібними до розумних дерев або ж потравою для могутнього коріння»,— прочитав Тюрин коментар на берегах, й у грудях ще дужче запекло. Знав кожну закарлючку. Змалечку пам’ятав простуватий, але вишуканий почерк. Книгу Фокла читав батько.