Ще хвильку Олександр Петрович дивився на запис, ніби той міг розказати, коли і за яких обставин до забутої лаврської бібліотеки приходив батько. На інших сторінках зображалися жахливі старовинні ритуали. Усюди були батькові позначки. Але справа не чекала.
Поруч з легендою про розумні дерева художник намалював істоту — викапаного Іллю-стовпника, а ще через сторінку сищик знайшов малюнок зерняти каштана, такого, як передав Гальванеску.
— Хто ще брав цю книгу?
Книжник тільки-но задрімав і ще не вийшов з чарівного сну про ідеально впорядковану книгозбірню.
— Здається, десь є записи...— по-дитячому кулаком потер очі.— Але я і так скажу. Чернець з вашого монастиря. Здається, Теофілом називався. Шукав відомості про древо-келію, то я йому і порадив...
— А до нього? — прорипів Тюрин.
— А до нього,— бібліотекар дістав з полиць громіздку бухгалтерську книгу, здув порохи й обережно розгорнув,— а до нього... Але то давно було. Років п’ятдесят минуло. Кажу ж, у мене все записано,— його обличчя задоволено просяяло.— Ось, є! Травник. Він тоді більш до людини подібний був. Усе мріяв древо-келію віднайти. То він її вирив. А ви хіба не знали? — здивувався бібліотекар.— Доти ж тільки легенди ходили.
Але Тюрин його вже не чув. У голові пульсувало: «Він тоді більш до людини подібний був». А ще слова Захарія, сказані, коли той його лікував. Слова з легенди про дари Змію: «Нехай життя завжди перемагає». Травник перетворився вже тут — у монастирі. Сищик розвернувся на п’ятках, зробив крок і, ніби притягнутий останньою надією, знов обернувся до ченця.
— А до нього? У вас записано, хто і коли її брав?
Бібліотекар здивовано глипнув.
— То ще за мого попередника було. Треба в інших реєстрах дивитися. Але я гляну!..
Останні слова розбилися об спину відживленого. Він щодуху побіг до Дальнього монастиря. Топчій незадоволено заскавучав. Він якраз солодко дрімав у кущах коло бібліотеки.
IX
Незважаючи на глупу ніч, у келії Протасія горіли яскраві вогні. Невтішний Назарій палив над другом десятки свічок і не зразу звернув увагу на опівнічного гостя.
— Відійшов мій друг коханий,— обличчя молодого ченця блищало від сліз.— Тільки-но.
Тюрин безцеремонно відкинув запинало з обличчя Протасія і наблизив ліхтар.
— Що ти робиш? Май жаль, облиш його! — Назарій з відчаєм кинувся на сищика. Той одним порухом, немов кошеня, схопив ченця за комір, відкинув в інший бік і знову нахилився до померлого. Топчій перехопив юнака з рук шефа і міцно притис до стіни, аж хлопець ледве дихав.
Як і очікував Олександр Петрович, на сірому обличчі Протасія проступили темні плями. Тіло задубіло і теж вкрилося жорсткими деревоподібними наростами. Шкіра випромінювала ледь помітний солодко-пряний аромат.
— Він перетворюється на дерево.
— Брешеш! — простогнав Назарій і відчайдушно забився в лещатах Парфентія.
— Сам поглянь.
Тюрин махнув помічнику. Той ослабив хватку, і чернець миттєво опинився біля тіла Протасія. Майже впав на друга, прагнучи і роздивитися, і накрити собою. Відкриття заскочило і його.
— Що це таке? — вирячився Назарій.— Знаки, як і у Теофіла. Він... він повстане? Як і Теофіл, повернеться? — він звернув палючий погляд на Тюрина.
— Зможеш хіба бовванчика дерев’яного з нього вистругати для плотських утіх,— зло посміхнувся Тюрин.
Гарне обличчя ченця залилося фарбою. Він знову схопив руку друга і сміливо задер підборіддя.
— А нехай вас не обходить... Він чистий був... Я братньою любов’ю...
— Мені немає діла до... Кажи, що в травника брав?
— Ви думаєте, то через те?
— Дурню! Ти ж власноруч його на дерево перетворив.
— Я... я не знав! От тобі хрест! Захарій казав, що то приворот. Щоб Протасій серце мені віддав. Не зна-а-ав я! — Назарій упав на задубілі груди названого брата.
— Що за те від тебе просив?
Чернець зайшовся страшним плачем. За стогонами тільки й вдалося, що розібрати: «Дрібне. Келію Теофіла вимазати. Стовпника принести». Скільки не погрожував Топчій, нічого більше Назарій не сказав.
— Де ж того травника шукати? — вже надворі почухав потилицю околодочний.
— Ясно де, Парфентію Кіндратовичу! У Древо-келії. Ця потвора, мабуть, уже і стовпника дереву згодувала.
Поліціянти з усіх ніг кинулися до печер. Здавалося, могутні подихи здіймають земляні груди — так гудів ґрунт під ногами. Давнє богодрево пробуджувалося до життя. Кричало і прагнуло волі. Хотіло помститися за століття наруги. Кожен рик зневаженого Бога відлунював страшним болем у грудях Тюрина. Стіни тріскалися й обсипалися, кругом валялися вивернуті раки, стогнали мощі, у дикому танці кружляли лампадки. Коридорами звивалися і дерлися пагони могутнього коріння. Ні, це не милосердний Бог Нового Завіту, і навіть не караюча лють Старого, це сліпа і безжальна сила життя розривала давні печери. І ніяке то не божество, а лише тупа і могутня рослина, що понад усе прагнула вижити.
Збентежений Марко ледве встигав прибирати ноги. Він уже витягнув голови матері й сестри і тепер намагався порятувати решту.
— Сокири маєш? — на все горло заволав Тюрин і для вірності потрусив закляклого велета.
Сокира дісталася лише Олександру Петровичу, Марко випростав перед собою гостру лопату, Топчій десь знайшов кухонний сікач. Молоді пагони, як руки кощів з могил, лізли зусібіч. Пробивали дорогу крізь стіни, перекидали трухляві гроби й оголяли кістяки.
Один з коренів непомітно ухопив вовкулаку за ногу, і якби не Марко, затягнув би під землю. Пильнуючи на кожному кроці, відбиваючись від атак дерева, вони важко прорубували дорогу до древо-келії, розтяте коріння пищало і спливало темно-бурим соком. Лише надзвичайна сила людиноподібних дозволила дістатися до суцільного зміїного кубла. Нутром Тюрин відчув поклик древа, обіцянку вічного життя, енергію самої природи.
«Змій обіцяв! — кричало древо у голові.— Дар — запорука! Він у тобі! Виконай! Дай жити! Змій обіцяв! Дай жити!»
— Туди! — намагаючись не звертати уваги на крики, Тюрин указав на найтовщий корінь, що один-єдиний залишався непорушним серед божевілля живої деревини.
Поки Олександр Петрович з вовкулакою відбивалися на флангах, Маркові вдалося завдати кількох могутніх ударів. Коріння страшно задрижало, пролунав дикий стогін, відразу три роти роззявилися на дерев’яній поверхні. Один по одному в передсмертній муці вигулькнули гримаси Теофіла, Іллі та травника. Коріння розродилося страшною пащею. Зруйнованими коридорами розлетівся останній повний люті рик. Тюрин відчув, як щось вибухнуло у його грудях, і повалився на переплетені пагони.
— Доктор Гальванеску сказав, що вам дуже пощастило,— Скалонне крутив якийсь предмет у світлі лампи.— Оце зерно, чи що воно в біса таке, вже почало проростати у вас у грудях.
— Мабуть, травник зашив, коли я валявся після нападу чорносотенців.
Тюрин сидів навпроти, не зводячи очей із загадкового каштана.
— То ви кажете, він був послідовником таємного культу? Приносив у жертву дереву братів? Дикість якась.
— Теофіл, Ілля, та й сам Захарій-травник стали жертвами розумного дерева — богодрева. Вважалося, що його давно не існує. Вже й забули, що таке було.
— Недаремно забули,— скривив повні губи поліцмейстер.— Після вашої самодіяльності три брати зникли, упир згорів, хоча тут не велика втрата, печери обвалені. Архієреї ще сала заллють за шкуру.
— Направду, все почалося з чорносотенців. Якби Теофіл не почав шукати неіснуючий скарб упиря, то Захарій ніколи б не подумав його перетворювати. А так злякався, що той почне рити у древо-келії. Може, Теофіл якось виказав, що знає про те, що травник богодреву молиться. Тому-то Захарій і нагодував його каштановим зерням. А той не тільки перетворився на деревоподібного, але й зрісся з корінням, відродивши його до життя. Це напоумило травника на подальші жертви.