— Ви ж кажете, що й стовпник каштан проковтнув, чого ж тоді так довго на дерево перекидався, а Теофіл раз — і в корі?
— Ілля людиноподібний. Мабуть, зерно краще приживається на людях. Протасій теж швидко почав перетворюватися. Треба було б коріння дослідити. Цікава доісторична істота. З такою міццю і силою!
— Справу закрито, Олександре Петровичу. Раджу про слід чорносотенців не згадувати у рапорті,— Скалонне передав Тюрину каштанове зерня, а з ним — свіжий номер «Киянина».— Здається мені, на нас чекають куди тривожніші події.
Київський поліцмейстер вказав на новину про появу в Києві незрозумілої хвороби. Олександр Петрович пробіг очима замітку: «Чорт-душолов Мартинчук з вулиці Рейтарської у нападі люті покусав сусідку — відьму Галину Трохимчук та її ученицю, малолітню відьму Соломію Гак. На виклик прибув городовий Голець, людина. Поки городовий боровся з чортом, на нього напали відьми, яких теж охопило шаленство... Усього в результаті події постраждало три людини і п’ятеро осіб з нечисті. Всіх виловили і доправили до Олександрівської лікарні. Нашому репортеру вдалося дізнатися, що укушені мають однакові симптоми: через якийсь час починають кидатися на інших, перестають розмовляти й усвідомлювати, хто вони і де перебувають. Усі, хто пам’ятає погром 1892-го, прочитавши ці рядки, відразу згадають про кощів. Закликаємо владу прокоментувати випадок на Рейтарській...»
Тюрин хмикнув. Після погрому ще довго всіх оскаженілих тягнули до лікарні і кричали про кощів. «За двадцять років жодного випадку. Скалонне просто хоче відвернути увагу»,— подумав Олександр Петрович і переключився на інше повідомлення.
Газета написала про землетрус і втечу мощів. Архімандрит засвідчив нове диво, і паломники почали шикуватися у чергу на вході до Лаври.
Поки відживлений валявся на столі у Гальванеску, від богодрева не лишилося і сліду. Повним ходом ішли відновлювальні роботи. Пагорб перетворився на мурашник. Старі келії перебудовували. Церковцю затулили риштованням. На горі зводився новий монастирський паркан, під ним уже розчищали галереї старих печер. Замість облуплених дверей поставили величезні ковані.
Тюрин безпорадно махав руками, наче потопельник, у русі робітників. Згори кричали посторонитися. Поки відживлений шукав джерело звуку, переїхали ногу візком. І жоден навіть не намагався відповісти на запитання. Нарешті сищик не витримав, плюнув і стрімкими кроками повернувся до центральної алеї. Зупинився лише під старим каштаном, що зовсім нещодавно першим зустрічав у обителі.
— Спалили. Що не змогли — порубали або ж глибше прикопали. Особисто Голубєв стежив,— пролунало знизу.
— Нас у Святогірський переведуть. А там, кажуть, печери як молоко білі,— зітхнув голос.
Олександр Петрович опустив очі та здивовано посміхнувся. На корінні вмостився гмур. Як завжди, дивився у землю, але цього разу ще й торкався пучками витоптаної долівки, ніби найніжнішої шкіри.
— Старі боги вмирають,— промовив Паладій, не піднімаючи очей. А Тюрин подумав, що намісник Лаври зміг усіх переграти. Отримав нове диво, ще й Дальнього монастиря спекався.
— А Змій? Ти досі на нього чекаєш? Думаєш, зрадіє, коли побачить свій народ таким кволим і смиренним? — несподівано розсердився Тюрин.
— Новий вогонь очистить землю. Ще один дар старого бога знайшовся. Не даремне пророцтво Офаніти Бека. Скоро Змій прийде,— очі Палладія дивно блиснули.— Але я б цього бачити не хотів. Іноді забуття краще, ніж ревне служіння, особливо якщо воно несе смерть.
Обидва згадали фанатичну віру Захарія-травника у богодрево. Тюрин здивовано повторив «новий вогонь очистить землю», а у пам’яті виринула замітка про кощів. За ним ішли вогонь і смерть.
Ще хвильку сиділи у глибокій задумі. Нарешті Паладій підвівся і зрівнявся обличчям з відживленим.
— Але здається мені, брате, в тебе інший шлях,— гмур простягнув книгу.— Брат-бібліотекар казав, ти в нього забув.
Настоятель перехрестився і мовчки почимчикував у глиб монастиря.
Сищик роззирнувся, побачив, що поблизу нікого, і жадібно розгорнув «Пристановище людської глупоти» Ієромоніма Фокла. У записці бібліотекаря значилося, що у 1892-му книгу на вивчення брав член Археологічної комісії П. Тюрин. Його цікавили ритуали, пов’язанні з культом матері Змія — Апі.
Олександр Петрович відшукав малюнок, на який звернув увагу ще в бібліотеці. Синя шкіра похолола. У грудях стислося, ніби там досі було зерно. На берегах батьківською рукою було написано: «Апі потребує людської жертви. Це має бути хлопчик. Тепер я знаю, як її прикликати. Залишилося визначитися з місцем».
Справа п’ята
Знак
I
Херувими на стінах у Стрітенській церкві справляли дивне враження: ніби художник почав і закинув малюнок, чи історик-аматор розчистив кілька місць і втратив цікавість до відновлення.
Найтемніший і, мабуть, найстарший лик тулився в кутку і споглядав за прихожанами чорними, повними рішучості очима. Херувим нагадав Тюрину колегу Рапойто-Дубяга. Людополіціянт з таким самим виразом ішов на справи.
Янголята над іконостасом натомість здавалися тільки-но намальованими. Барви ясніли на грайливих хлоп’ячих обличчях.
«Сусідські халамидники, а не небесні створіння»,— подумав Олександр Петрович і перевів погляд на царську браму. Двостулкові двері були ледь прочинені. За ними переливалася шовкова криваво-червона завіса. Тюрину аж засвербіло, так захотілося зазирнути у шпарину, дізнатися, що ховає вівтарна частина храму. Відживлений струсонув головою, проганяючи оману, й укотре перерахував херувимів.
Поруч кожен рух Тюрина запопадливо ловив отець-настоятель Святоша.
— Один, два, три, чотири...— показово водив пальцем поліціянт,— ні, таки шість! Як і тоді, коли до вас заходив мій помічник.
Отець Святоша й бровою не повів. Тюрин міг досхочу збиткуватися, а той тільки витріщав волові очі, наче й не чув глузливого тону.
Відживлений тяжко зітхнув, подумки знову пробігся сторінками ранкової газети.
Вперше від 1892-го у Києві з’явилися кощі. Кілька тижнів у це ніхто не вірив. Покусаних виловлювали. Міська влада наказала газетам мовчати, щоб не сіяти паніку. Канцелярія генерал-губернатора звеліла передати кількох кощів Комісії з видів. Під час огляду один з тупих немертвих напав на члена Комісії. І вже наступного дня генерал-губернатор видав секретне розпорядження готувати загони з винищення кощів. Були відчинені склади з вогнем фенікса — єдиною зброєю проти укушених. Городові отримали вказівку пильніше придивлятися до перехожих. Газети езоповою мовою намагалися писати про напади кощів. Влада силкувалася вдавати, що нічого не відбувається. Ніби якщо не говориш про кощів, вони швидше зникнуть. Тюрина це неймовірно обурювало. Прості заходи безпеки могли вже зараз врятувати життя десяткам містян. Натомість влада ніби чекала на погіршення ситуації, щоб вдатися до рішучіших дій.
Найбільше випадків перетворення на кощів було на околицях. Щодня повідомляли про двох-трьох укушених. Їх швидко вдавалося виловити або спалити. Ситуація досі була під контролем. Але чутки ширилися, як пожежа. Приносили донесення про неспокій у дальніх околодках. Топчій, ховаючи очі, повідомив, що вовкулаки з Пласкої дільниці погрожували піти у наступ на центр, якщо їм не видадуть зброю проти кощів.
І ніби цього було мало. Вчора у театрі двома пострілами впритул чорт-душолов Дмитро Богров застрелив прем’єр-міністра Імперії. Чорта відразу схопили і доправили до Лук’янівського тюремного замку. Не чекаючи на рішення суду, люди Києва винесли вирок. «За вбивством прем’єра стоїть революційна нечисть. Нікому з людиноподібних не можна довіряти»,— кричали у Думі й на вулицях. Так думали навіть найбільш помірковані.
Відділ Тюрина показово залишили осторонь розслідування вбивства прем’єра. До приїзду столичних справу доручили Рапойто-Дубягові. А отже, влада, слідом за думкою містян, підтримує версію про вбивство чиновника людоненависниками. А тепер Тюрину, як знущання, доручили зовсім безглузду справу — займатися хуліганськими фресками у Стрітенській церкві.