— Але ж, Олександре Петровичу, отець родний,— Святоша, попри миршаву статуру, мав гучний церковний бас і, як під час служби, тягнув букву «о».— Це ж блюзнірство. Недруги Содом і Гоморру тут чинять. Я вівтар перейняв рівно шість місяців тому. У травні, крім темного біля вікна, інших янголят не було. А потім повилазили. У серпні — отой правий, що лукаво дивиться, у вересні — рябий. А потім ще троє. Я їх вапном, а вони тільки зуби скалять. Я їх шкребком, а вони ясніють. І от уже п’ятеро мені в очі плюють, і нічого їх, гаспидів, не бере!
— То чого ви хочете від мене? — розсердився поліціянт, хоч і зауважив, що херувими почали з’являтися на стінах тоді, коли і він приїхав до Києва.— Щоб я церковні фрески до буцегарні запроторив? За самовільне проявлення?
Святоша кілька місяців оббивав пороги відділку. Божився, що однієї ночі бачив, як херувими самі зі стін вилазили. Дійшов до найвищих чинів. Навіть Вишиєвський, попри кощів та інші завдання, попросив зазирнути до Стрітенської.
— І подивіться, голубе сизий, яке мракобісся у тих ликах нечистих! — далі гугнявив Святоша.
Тюрин примружився. Херувими пашіли завзяттям. Здавалося, вже накрутили паперу, щоб плюнути в панотця, коли той відвернеться. Але, крім босяцького рум’янцю й розпатланого волосся, нічого дивного не помітив.
— Як же ж? А крила, ви на крила-бо погляньте. Срамота!
Сищик уважніше придивився до форми крил, на яких покоїлися безтілесні голови херувимів. Те, що сприйняв за вигини пір’їн, виявилося звивинами довгастих тулубів. Лики літали у хмарах зміїних тіл.
— Змії?
— Гаспиди проклятущі,— затаврував Святоша.— Кажу ж, нечисті змієпоклонці руку доклали. Віддавна на наш храм зазіхають. Вважають «зміїними місцями». Мракобісся усіляке чинять.
— Як це віддавна? — скептично запитав Тюрин. Останні місяці, слідом за батьком, шукав капища і зрозумів, що «зміїними» в Києві називали будь-які місця з дурною славою.
Побудував, приміром, чорт-аптекар особняк на Бібіковському, а перекриття не витримали. Раз — звільнив підрядників, удруге — почав шукати серед своїх, чортів, відьом водити, щоб пристріт зняли. А як утретє впали, плюнув і розтер: місце змієве, немає чого і намагатися. Олександр Петрович радив перевірити якість матеріалів чи найближчого конкурента, але хто слухатиме, коли під будинком вхід до «підземного царства Змія».
— А отак,— прошепотів Святоша.— Років двадцять тому, ще задовго до мене, пробралися до церкви якісь чоловіки, а зранку їх знайшли мертвими. Ритуал тут чинили. Змієпоклонці, точно вам кажу.
— Дорослі чоловіки?
— Так,— здивувався питанню Святоша.— Але я того не бачив, мені лише розказували.
Згадка про ритуал викликала у пам’яті Тюрина малюнок з книги Фокла, що він знайшов у Лаврі. Там описувався спосіб отримати від Апі бажане: кров жертви мала бути розлита на «зміїному місці». Батько дописав коментар: «Це має бути хлопчик... Залишилося визначитися з місцем».
— Драбину тягніть,— досі без особливого ентузіазму наказав поліціянт. Іноді йому здавалося, що він шукає зв’язок там, де його немає.
Вже за кілька хвилин, балансуючи на найвищій щаблині, Тюрин роздивився незрозумілий значок на лобі в одного з херувимів.
— Бачите, «K», «1», а оцей гачок, напевно «Г». Що б це могло значити?
Святоша красномовно посміхнувся: мовляв, він попереджав про чортівню.
Наступні півгодини отець тішився довгоочікуваною увагою влади. Прискочив Топчій і розвів бурхливу діяльність. Останніми днями він займався знищенням кощів, тож завдання шефа було перепочинком.
Вовкулака привів штатного фотографа поліції мосьє Корнюша, забракував драбину й організував козли. І тут ініціативність околодочного зустріла перепону — страх фотографа перед непевною конструкцією.
— Як ви собі це уявляєте, мосьє Парфентій? — сварився Корнюш,— щоб я з дорогою технікою заліз на оце? А якщо іконограф упаде чи шановного гомункулуса вхопить переляк? Хто відповідатиме?
— Та шляк трафить вашого мунгокулуса,— не здавався вовкулака, жодна демонстрація не могла його переконати, що всередині фотоапарата сидить маленький людиноподібний, який малює точні картинки.— Дивіться, я оце лізу і нічого мені не буде.
Топчій видерся на верхню сходинку і демонстративно тупнув. Козли здригнулися хистким тілом, околодочний загойдався і щосили приклався головою об усміхнену пику херувима.
— Щоб тебе побило, потемнило на путі, на дорозі й куди ти повернешся лицем своїм! Щоб тебе родимець побив і спотикач напав! — пригрозив кулаком Топчій мальованому хлопчику.— І чого ми цих бісових гімназистів роздивляємося, ще й фотографувати хотіли! Забагато честі! Штани зняти й різкою, та на гречку, щоб знали, як порядних людей конфузити.
— Що ви сказали, Парфентію Кіндратовичу? — припинив сміятися відживлений.
— Змієпоклонці стіни споганили? Ага, паштетники, щоб їх скрутило! — не вгавав околодочний.
— Чому ви назвали їх гімназистами?
— Ясно чому! — вовкулака зліз на землю і зло глипнув на фотографа, ніби той його вдарив.— «К1Г» — Київська перша гімназія. Такий значок паштетники на кокардах носять. На лобах у херувимів ще ледь помітні гілки лаврового листя.
Поліціянти досі дерли голови на фреску, коли у них за спинами пролунало виразне «ха!».
Настоятель раптом міцно ухопив обох за лікті. Як китайський божок, захитав головою і тихенько зацокав язиком, застерігаючи обертатися. На подив Тюрина, вовкулака й собі втягнув голову у плечі й ніби вріс у землю. Навіть фотограф піддався загальному настрою і почав швидко складати апарат.
Олександр Петрович здивовано струсив руку настоятеля і розвернувся, бажаючи побачити, хто так злякав чоловіків. За п’ять кроків од них стояла мадам у старомодній мантильці. На її лікті бовтався витертий ридикюль, голову увінчував плаский, мов тарілочка, капелюшок, на шиї висів золотий лорнет. Мадам захоплено читала газету, загублену Тюриним.
З поритих зморшками губ зірвалося нове глузливе «ха!», адресоване написаному. Тюрин подумав, що стара, швидше за все, не любила прем’єра, коли так реагує на його смерть. Жінка згорнула газету, двома пальцями вирівняла згини й акуратно сховала газету до ридикюля. Й аж тоді зацікавилася чоловіками, підсліпувато примружилася, підняла лорнет і по черзі навела на кожного з присутніх. Тюрину дісталося найбільше уваги. Він злегка кивнув: за півроку в синьому тілі звик, що на нього витріщаються.
— Ха! Ви вже і поліцію привели,— сказала стара до настоятеля, і Тюрин зрозумів, що «ха!» має безліч відтінків.— А вам не соромно, панове поліціянти,— переключилася на людиноподібних у формі,— займатися такою дурницею, коли у місті кощі ганяються за безневинними людьми, а в театрах убивають прем’єрів?
— Голова нашої громади — мадам Кац,— злякано представив жінку отець Святоша.
— Ви вважаєте це дурницею? — запитав у старої Тюрин.
— Аякже. Учні з першої гімназії малюють. У мене там зять — інспектор класів. Я отцю Святоші це який місяць товкмачу, а він вбив у голову, що тут мракобісся і, замість зайнятися приходом,— мадам Кац підвищила голос,— і підготовкою до служби, морочить голову чинам.
Отець-настоятель потупив погляд. Топчій вдавився сміхом. Стара незадоволено цмокнула губами, ніби до учнів, що її вкрай розчарували, похитала головою і потупцяла до виходу.
— Колишня вчителька. Від неї навіть чоловік утік і дочка,— ображено проказав Святоша.— А у погром 1892-му кощі з’їли онука. Один зять лишився.
— Ото пощастило бідоласі,— хихикнув околодочний.
Тюрин з докором подивився на отця Святошу.
«Одне одного варті — скандальна мадам Кац і надокучливий священик. Треба ж було до самого Вишиєвського дійти. Тепер доведеться і гімназію перевірити»,— зітхнув Олександр Петрович і наказав околодочному і фотографу збиратися.
II
«Паштетниками» обзивали учнів Першої гімназії їхні конкуренти з Другої. Начебто за делікатеси, якими годували в елітному навчальному закладі. У Першій гімназії, що розміщувалася на Бібіковському бульварі, вчилися діти київських багачів і аристократії. І це була єдина гімназія, де чітко дотримувалися норми для людиноподібних. Не більше десятьох відсотків від загального складу. В інших навчальних закладах Києва публіка була ліберальніша, і нечисть приймали без розбору.