У коридорах стояла звична для цієї пори метушня. Оточений роззявами чортик показував фокус зі щезанням, водяник голосно плюхався біля фонтанчика, людський хлопчик і малолітній берсерк гралися у квача. Чиновник зайшов за ріг і побачив, як укритий лускою змієголовець швидко забрав руки від розпашілого писка, а високі хлопці, що за мить до того тримали його скрученим, чемно привіталися. Тюрин ще роздумував, чи правильно зробив, що не захистив маленького змієголовця, коли з розбурханого моря гімназистів на нього виплив украй роздратований Рапойто-Дубяго.
— Ви? — замість привітання випалив начальник людського відділу.— Вже слід узяли? Чи ви сьогодні без бровка? — Рапойто-Дубяго театрально роззирнувся у пошуках Топчія. Зазвичай стриманий, зараз навіть не намагався приховати неприємне враження від зустрічі.— Якщо й вас долучили до справи, то нам можна байдикувати.
Олександр Петрович не зразу знайшовся, що відповісти. Рапойто-Дубяга поважав за професіоналізм і неупереджене ставлення до колег з нечисті. На відміну від колег, людополіціянт умів тримати дистанцію і не опускатися до брутальності.
Тільки одна «справа» могла настільки допекти Рапойто-Дубягові — та, про яку другий день гуділо все місто.
— Богров — чорт другого порядку. І формально, це наша юрисдикція,— Тюрин вирішив перевірити здогадку і заразом подражнити. Людополіціянт роздратовано форкнув.— Але я тут не тому. Гімназисти з першого класу таємничим чином спаскудили церкву на Львівській площі.
Очі Рапойто-Дубяга потепліли. Незгірше за Тюрина розумів марудність такого завдання.
— Я думав, ви кощів ганяєте? Чули, на Ярославській чергового знайшли? З 1892-го такого не пам’ятаю. Якщо чесно, я б краще кощів палив, ніж оце...— Рапойто-Дубяго покосився на теки у руках і прикро зітхнув. У його очах з’явився дивний вираз. «Мабуть, події останніх днів розбудили неприємні спогади»,— подумав Тюрин, спостерігаючи за колегою. Як і багато хто з киян, Рапойто-Дубяго у 1892-му втратив близьку людину.
— А ви тут...? Богров, здається, ж студент?
— Так,— зам’явся Рапойто-Дубяго.— Перевіряємо старі зв’язки. До університету Богров закінчував гімназію...— людополіціянт довірливо нахилився і стишено додав: — Наказ політичного. Вважають, що мережа радикалів просочилася навіть сюди. З охранкою краще не сперечатися.
— Але ж тут самі діти? — здивувався Тюрин. Він розумів незадоволення Рапойто-Дубяга. Працювати на охранку — все рівно що розкидати гаряче вугілля всліпу. Перед внутрішнім зором мимовільно спливло обличчя Вишиєвського.
— У старших класах не такі вже і діти. Вісімнадцятирічні лобуряки,— людополіціянт несподівано замовк.— Мій брат зник з останнього класу у 1892-му...
Олександр Петрович витримав паузу. Скільки ще таких зізнань пролунає від містян, доки вдасться приборкати навалу?
— Думаю, кощі вас дочекаються,— Тюрин посміхнувся і взяв під козирок.
— І вам бажаю розібратися з вашими халамидниками,— вже зовсім по-приятельському попрощався Рапойто-Дубяго.
— Так, це наші,— підтвердив інспектор класів і водночас викладач латини Микола Павлович Тропінкін, переглядаючи фотовідбитки херувимів. Це був чоловік середніх літ з уже помітною лисиною, кволим черевцем і блідою, наче притрушеною борошном, шкірою.
Він сидів на краєчку стільця, склавши руки на колінах, як учень, що тримає іспит. Шию Тропінкіна обмотував смугастий шарф, який зовсім не пасував до чорного викладацького сюртука. «Мабуть, теща з залишків сплела, щоб нитки дурно не пропадали»,— подумав Тюрин, згадуючи сувору мадам Кац.
— Подарунок мамі,— простежив за поглядом Тюрина вчитель і шарпнув шарф. Від цього з-за коміра вивалився срібний змійовик. Тропінкін накрив медальйон рукою і знічено посміхнувся.— Теж вона. Каже, сильний оберіг. Після 1892-го... після зникнення Костика,— очі Тропінкіна на мить стали скляними,— мамі стала дуже набожною. В неї нікого не залишилося, крім мене. І Стрітенської. Жодної служби не проґавить. Звісно, ці малюнки і її обурили, але отець Святоша перебільшує. Самовільно виникли? Нонсенс,— учитель посміхнувся і сів трохи вільніше.
Тюрин уважно подивився на Тропінкіна і знову підсунув фото:
— То це все учні першого класу?
— Так, лише з різних відділень. Це Яків Кендрик,— інспектор класів показав на рудого херувима.— А цей, здається, Шанявський, оцей — Черняхівський. Усі троє — люди. А от херувим з прижмуром, здається, син гмура Якова Бернера — власника цегляних заводів на Куренівці. Дивні зображення — важко розпізнати,— ніби вибачаючись, сказав учитель.— Оцей, можливо, Йося Зайцев — чорт.
— І вони всі дружать між собою? Могли об’єднатися, щоб таке у церкві намалювати? — запитав Тюрин.
— У тому то і справа, що не дуже. Кендрик з товаришами полюбляє носити чорні картузи, але це у нас не заборонено. Натомість гмур і чорт верховодять у, так би мовити, протилежній фракції. Навесні, під час гімназіальних боїв між відділеннями, завжди перші.
— Боїв? — не зрозумів Тюрин.
— Так, вони суворо заборонені, але для гімназистів це вже справа честі — вивернутися, але надурити адміністрацію і помахати кулаками.
— Відділення на відділення чи вид на вид? — хитро примружився Тюрин.
— Як і всюди. Звісно, здебільшого і переважно, люди проти нечисті й навпаки,— затарабанив Тропінкін, прагнучи швидше проминути дражливу тему.— Але намалювати могли. Може, побилися об заклад, хто перший свою фізію на стіні залишить?
— Отже, всі розбишаки? — з ледь помітним полегшенням сказав поліціянт.— Їм по скільки? По дванадцять? Хто з нас не витворяв подібного у такому віці?
На мить Тюрин згадав, що його дванадцять припали на погром у 1892-му.
— Я не витворяв,— заперечив учитель і зашарівся. «Ще б пак»,— подумав Тюрин, оцінюючи поглядом Тропінкіна.— Та й ці за рік змінилися. Правду кажуть — перехідний вік, подорослішали,— вчитель знову нахилився до фото.— Черняхівський улітку серйозно зацікавився спортом. Виграв змагання з боксу, очолив юнацький яхт-клуб. Шанявський замислився про військову кар’єру, після занять допомагає у фортеці. А Яків Кендрик кілька місяців тому знайшов себе у точних науках. Професор де Метц пророкує йому велике майбутнє. У Йосі Зайцева виявився абсолютний слух. Бернер бере уроки креслення, планує стати архітектором. Тому я й колезі вашому казав, що хлопці, звісно, не подарунок. Ось розмалювати — можуть. Але щоб серйозніше щось...
— А можна подивитися їхні особові справи?
В голові запульсувало «казав колезі»: отже, вони з Рапойто-Дубягом зацікавилися одними й тими самими гімназистами.
— Так він і забрав. А ви тільки щодо малюнків у Стрітенській приходили? — запитав Тропінкін.— Убивство прем’єра не розслідуєте? — його очі по-дитячому загорілися.
— Ні,— підвівся сищик. Учитель йому не сподобався. «Клеїть із себе дурника, хоча щодо сина, здається, був щирим»,— подумав Тюрин і попрощався.
III
«Як дванадцятилітні можуть бути пов’язанні зі вбивством прем’єра?» — сердився Тюрин дорогою до відділка.
Візник уперся в розбурханий натовп. На Софійській площі дер горло давній знайомець — котолуп Дмитро Донцов. Багато хто говорив, що вбивство прем’єра — справа рук радикалів з Партії об’єднаної нечисті. Олександр Петрович уже кілька місяців стежив за організацією і міг сказати напевно: єдине, у чому не було рівних вихору Донцову, то це у штовханні полум’яних промов.
— Товариші, час єднатися і повстати! Досить людям звинувачувати нас у всіх негараздах,— хрипів і свистів, наче вітер у димарі, котолуп.— Вони кажуть, ми винні у смерті прем’єра. Кричать, що інфекцію кощів поширює нечисть. Годі! Пророцтво справджується. Змій скоро прийде! І людиноподібні отримають свободу!
Юрмище перебило промовця запальними оплесками. Мавка кинула букет польових квітів. Кілька алконостів голосно закурликало і затріпотіло крилами. Тюрин зауважив, як злякано обходили імпровізований мітинг люди. Навіть городовий зник. Якщо і були серед глядачів перевдягнені агенти, то нічим себе не виказували.