Життя Великого Воїна вкрите помороззю, як тіла водяників у хрещенські морози. Залишки легенд говорять про таке. Навчався у найкращих людських вчених і воїнів. Знав історію Заходу, осягнув мудрість Сходу. Єдиний учитель з людиноподібних — Стагирит — холістичний дух, що володіє баченням цілого, здатний керувати причинами і наслідком, навчив ховати єство. Наставляв шукати прихований зміст, вірити єдності буття і не оцінювати людину чи людиноподібного за миттєвим вчинком.
Розповідав притчу про Хизира, давнього схоластичного духа, що мандрував з непокірним учнем. «І вчинив Хизир незрозуміле учневі. Заплакав, побачивши пишне весілля, і розсміявся з купця, що замовляв сандалії на сім років наперед. Убив хлопчика з благочестивої родини і відбудував стіну в місті, з якого їх вигнали камінням і прокльонами. І не стримав мовчання учень Хизира, і став вимагати відповідей. І сказав учитель: „Плакав я на весіллі, бо судилося нареченому вмерти наступного дня, а молода ще ІЗ років чекатиме, доки виросте дівер, щоб з нею побратися. І сміявся я з купця, бо просив той сандалій на сім років, а й одних не встигне зносити. І вбив я хлопчика, бо судилося йому вирости у великого злочинця, що згубить і батьків, і весь свій народ. І відбудував я стіну в будинку, бо там захований скарб, що має дістатися сиротам, але тільки після повноліття“».
«І сказав Хизир мені,— мовив Стагирит,— а я переказую тобі, Змію: не ходи у місто над Дніпром, бо там знайдеш свою смерть». А юний Обадія — син імператора — відказав: «Кожна смерть — це нове народження. Позаяк я є уроборос — нескінченне переродження».
І перші одинадцять років Змій жив, як людина, доки не почув поклик матері. Апі явилася уві сні, як уже багато разів до того приходила до людей Заходу. Для них вона стала Кібелою, жорстокою матір’ю богів. Землі Візантії здригалися від людських жертвоприношень, непристойних ритуалів скопців та інших розваг на честь ув’язненої богині. Сліпа безумна Апі шукала сина, але єдиною її силою були сни і ненависть, якою вона щедро напувала своїх прихильників.
Чутки про культ дійшли до імператора Візантії. Вогнем і залізом почав він знищувати послідовників Апі. Радники, інші сини, вимагали вбити й Обадію. Імператор бачив відблиск Апі в очах сина і вагався. Це ж була і його кров.
Допоки Змій не обрав сам. Зник у дванадцятий день народження. І повстав у землях Зархосії за двадцять один рік по тому, як Великий Воїн, гуртівник дітей Ліліт, цар людиноподібних Обадія-бек.
Усі роки переможної ходи Змія землями людей Апі залишалася у підземній в’язниці в місті над Дніпром. Нечисть вірила: Обадія не міг пробачити матері того, що вона дозволила людям його забрати. Насправді він ненавидів її за інше. Вона зробила його покручем, напівкровкою, розділивши ложе з людиною, розвела чисту кров царів нечисті кров’ю людей. Лише подарунки видів принесли спокій у душу Змія. Бо він відчув себе тільки нечистю.
Й Апі не припиняла плакати, бо знала, що Змій правий.
VI
Наступного ранку міська поліція зустріла рейвахом. Скалонне нагально від’їхав, не сказавши куди. Пліткували, що викликали до губернатора і що мова йде про неминучу відставку. На стіл Тюрину поклали нові зведення щодо появ кощів. За добу вкусили ще трьох. Одного у Саперній слобідці, двох знову на Подолі. Василини серед укушених не було.
Тюрин видихнув і пригадав, як вони розійшлися напередодні. Жінка звинувачувала його у надмірній жорстокості до Перетца.
— Ви не уявляєте, як тим, хто цінує нечисть, її історію і вірування, жити в Межі! — сказала Василина.— Ви були з того боку барикад. А тепер, коли отримали синю шкіру, думаєте, можете судити?
Її очі палали, сніг лягав на розпашілі щоки і відразу перетворювався на краплі. Тюрину понад усе хотілося її поцілувати, натомість він сухо сказав:
— Ви мене зовсім не знаєте, Василино. Я бачив більше за вас і чудово знаю, що гидотність натури не залежить від зовнішності чи виду. Ми самі вирішуємо, ким нам бути. Самі впускаємо всередину зло. А отже, маємо нести відповідальність за вибір. І немає ніяких виправдань.
— Ви зараз говорите про батька,— в очах Василини блиснули сльози,— про те, що він нищив нечисть, залишив вас із матір’ю. Але ви не ваш батько.
— І цього ви не знаєте,— Тюрин розвернувся і пішов геть.
— Олександре Петровичу, кому війна, а кому мать родна,— Топчій незадоволено постукав по столу.— Там здоровань від Рапойто-Дубяга прибіг. Каже, їхній свариться, вас шукає. Чуєте? Відучора шукає. А ми ніби від нього ховалися? От же ж... люди.
Рапойто-Дубяго чекав у готелі «Європейський». Шикарний номер з краєвидом на Царську площу, будинок Купецького зібрання, монумент царю-визволителю і голі дерева Купецького саду розміщувався на третьому поверсі.
— О, нарешті! А я тут знову вашою роботою займаюся,— людополіціянт стояв над трупом юнака, що лежав на персидському килимі посередині кімнати. Щетина тільки почала пробиватися на короткому підборідді убитого. Ліву руку вкривали страшні опіки, ніби її повністю встромляли у вогонь. Запах згару, смаженого м’яса, цівка диму з коминка свідчили, що саме там убитий ушкодив кінцівку.
— Яків Цегет. Поцілив з «браунінга» акурат у скроню. Модель 1900 року. Куля срібна, заговорена, калібру 7,65,— монотонно констатував експерт.
— Він що — з нечисті? — Тюрин нахилився до тіла. Зовні небіжчик нічим не відрізнявся від людини.
— Перевертень. Прикажчик у гмура Йосипа Маршака. Того, що прикраси робить,— підтвердив Рапойто-Дубяго.
— А щоб йому голова облізла! — вигукнув Топчій, побачивши вбитого.— Яшка! Ото його маманя сліз проллє. Зелений, а такі цифри у голові перевертав, що ну тобі,— зітхнув околодочний.— Самородок. Серед вовкулак таких і не буває. Маршак казав, зуб дає, що Цегет до тридцятьох мільйонщиком стане. Ми на його навчання у Першій гімназії всією громадою збирали, а я перед Маршаком поруку тримав...
— Ось, помилуйтеся останньою запискою вашого самородка. Згорів від кохання,— іронічно зауважив Рапойто-Дубяго і простягнув Тюрину папірець: «Мою кров з’їдає ненависть до людського роду. Не хочу і не можу більше боротися. Не в силах її здолати. Але і вас не любити не можу. Тому прощавайте. Назавжди ваш Я. Ц.».
— Яшка-дурень закохався у Юлію Суботіну — онучку міського голови. Людину. Навіть руки просив. Але хто ж за перевертня віддасть? — пояснив Топчій і тяжко зітхнув.— Молоде-дурне, хіба за таке вік коротять?
Тюрин віддав околодочному записку і розвернувся до Рапойто-Дубяга.
— А ви чого, власне, тут же наша юрисдикція? — синьошкірий поліціянт звузив очі. Знадвору долинув стукіт трамвая. Десь пролунав вибух. Один з людополіціянтів перехрестився. Інші зиркнули у вікно і повернулися до роботи. Вогонь фенікса — небезпечна річ. Від необережного поводження вибухає. Винищувачі, які використовували його проти кощів, незрідка самі підривалися на феніксі.
Рапойто-Дубяго взяв людиноподібного за лікоть, відвів убік і простягнув кілька наполовину зітлілих аркушів. Олександр Петрович вгадав почерк.
— Цегет цей був приятелем Богрова. Разом у гімназії вчилися,— підтвердив здогадку людополіціянт.
Тюрин лише проглянув прізвища, що залишилися на папері, й закляк. Дмитро Богров, Я. Цегет, Олекс. Шульгін, Ігор Сікорсь... Мих. Булга... Найбільше вразило останнє — Вл. Голуб... Усі записані були студентами Київського університету і мали щонайменше по двадцять років.
— Блискуча молодь, найкращі випускники, майбутнє Імперії,— проказав Рапойто-Дубяго і знаком покликав помічника. Той передав грубу, оббиту золотом книгу «Століття Київської Першої гімназії».— Я тут увесь ранок голову сушу,— самовдоволено зауважив людополіціянт.— Усіх упізнав. Усі, хоч і в різні роки, закінчили Першу гімназію.