— Йому може загрожувати небезпека.
Професор уважно подивився на відживленого, визирнув на вулицю, чи не чатує хтось підозрілий, і запустив поліціянта досередини.
Кабінет Голубєва нагадав батьківський. Так само багато книжок, купи пилу і паперів. Щоправда, стіни прикрашали фотокартки з дамами. А на туалетному столику лежали предмети дамського туалету: стрічка, дзеркальце, роговий гребінець і навіть балетна туфелька. Голубєв, як і перелесники, залишав трофеї любовних перемог.
Степан Тимофійович усівся у фотелі. Домашній халат розчахнувся й оголив старечу ногу у витертій пантофлі. Професор поправив одяг і втупив у Тюрина незадоволений погляд.
— Мушу сказати, після останньої нашої зустрічі мав кілька пренеприємних тижнів. Особливо дісталося від мого коханого сина. Тож ваше товариство мені не вельми приємне,— Голубєв узяв склянку з якоюсь каламутною рідиною.— Давайте швидше. Що йому загрожує?
— А можу я поговорити з ним особисто? — Олександр Петрович подивився на портрети, намагаючись впізнати мати молодшого Голубєва.
— Ви що — не почули? Після подій у Думі Вальдемар тут нечастий гість. А де шукати — не знаю. Він давно живе своїм розумом.
Тюрин перевів погляд на старого. До нього мав не менше запитань.
— Можливо, ваш син пов’язаний з убивством прем’єра.
Професор пирхнув, ніби ці звинувачення ДЛЯ НЬОГО не новина.
— Аякже — теракт вчинила нечисть, але хто винен? «Двоголовий орел». Спеціально все підлаштував, щоб їх підставити. Якщо у вас усе, то прошу, двері там,— професор склянкою показав на вихід.
— Богров і ще один людиноподібний уже мертві,— провадив Тюрин.— Вони мали на тілі ось такий знак,— поліціянт показав папірець з перемальованим знаком Апі. Голубєв зіщулив очі й подивився на малюнок.— Є підозра, що хтось знищує всіх, у кого на тілі є таке татуювання. Я думаю, воно є і у Вальдемара. І це не знак двоголовців.
Голубєв-старший кілька секунд роздивлявся «знак Апі», і раптом з його горла вихопилося кілька рипучих звуків.
— Звісно, це не знак двоголовців. Це символ народження Змія, знак його матері Апі,— продовжив хихотіти професор.— Я знав, що ви такий самий божевільний, як і ваш батько. А найсмішніше, що мій син значно більше схожий на нього, ніж на мене. Така сама пристрасть до вірувань нечисті. Він і вами марить. Вважає, що Петро Тюрин залишив вам вказівки, як розбудити Змія. Віра в те, що Обадію можна повернути, не гірша за інфекцію кощів — цілковито захоплює розум...— Голубєв ніби видихався, поставив склянку і закусив губу — Я не бачив такого у Володі. Це все?
— Ні, не все. Тепер точно не все, Степане Тимофійовичу,— Тюрин розстібнув шинель і сів у крісло навпроти професора. Його очі загрозливо зблиснули. Голубєв напружився. Раптом особливо чітко стало зрозуміло, що в будинку більше нікого немає.— Давно хотів вас запитати, Степане Тимофійовичу, ви теж допомагали батькові виловлювати і передавати Четвертому відділу змієпоклонців, теж спостерігали за тим, як їх катують? Вам це подобалося? — Тюрин вишкірив зуби у хижій посмішці.
— А ви думаєте, це були діти? Безневинні домовинки чи потерчата? — на відміну від Перетца, Голубєв кинувся у наступ.— Вони загрожували Імперії. І так, ми сприяли правосуддю.
— Правосуддю? — закричав Тюрин. Він ледь стримувався, щоб не вхопити старого за барки.— Коли обливали упиря святою водою, допитуючись, де капища Апі?
— Це все ваш батько! Він остаточно збожеволів від бажання знайти серце Змія,— Голубєв учепився у фотель. Старечі губи тремтіли.— Він був переконаний, що його забрала Апі. І тоді, і зараз я вважаю, що це маячня! Але Бог мене покарав. Тепер і мій син вірить у серце Змія.
— Хоче отримати владу над нечистю?
Слова професора здивували. Тюрин не думав, що голова «Двоголового орла» може прагнути панування над людиноподібними. Скоріше винищення.
— Та хто вам такс сказав? І ви, і Петро помиляєтеся. Серце Змія — лише один з ключів до пробудження Змія. Принаймні так говорять легенди. Не більше. Але ваш батько був переконаний. Загорівся ідеєю, що серце дає владу над нечистю, відразу після розкопок на Щекавиці. Вони з Житоцьким щось там собі добачили. Я от нічого не бачив! — пристрасно виголосив Голубєв.— Забрав те, що ми знайшли, і все. А десь у середині 1880-х наші шляхи розійшлися. Мені набридло займатися цією гидотою. Так! Якщо хочете знати, набридло бачити потворні пики змієпоклонців, чути їхні виски. Я перейшов до музею. А він продовжував шукати. Хотів прикликати Апі. Був упевнений, що вона забрала серце.
Тюрин підвівся і пройшовся кімнатою. Серед жіночих штучок стояв лише один портрет. На ньому був зафіксований найцінніший трофей Голубєва — чорнявий хлопчик у матросці.
— Ви не хотіли, щоб син знав, чим ви займалися?
«Середина 1880-х, Вальдемару мало бути лише кілька років»,— подумав Тюрин. Старий рвучко зітхнув. Єдиний син — і зовсім не такий, як йому мріялося.
— Але ви завжди були з ним поруч. На відміну від мого батька,— тихо проказав синьошкірий поліціянт.
— Востаннє я бачив Петра у 1892-му, за кілька місяцін до погрому,— Голубєв знову налив собі випити.— Ми говорили про Апі та Стрітенську церкву. Він хотів провести там якийсь ритуал, змусити її віддати серце. Я сказав, що нічого не хочу про це знати. Ритуали, присвячені Апі,— суцільна кров. Петро відповів, що не потребує моєї допомоги. Він лише хотів, щоб я розповів одному гімназисту, що бачив на Щекавиці у 1874-му. Показав, що там знайшов. Я погодився. Хотів, щоб він якнайшвидше пішов. Ви би бачили його очі. Гімназист мав не кращий вигляд. Я зразу подумав — фанатик. Мої слова на нього якось дивно подіяли. Він ніби ще більше увірував у Алі та Змія. Сказав, що готовий. Я не став питати, до чого.
— Ви пам’ятаєте його ім’я?
— Власне, так, я готував його з історії до Університету. Розповідав про Змія. Може, я сам винен, що він у все це так повірив. Мабуть, Петро виловив його на якомусь зі зміїних місць. Сашко Хоменко. Так його звали.
Тюрин зігнувся, як від удару в груди. Підійшов до столика професора, налив собі з кришталевої карафки й одним духом випив.
— А що, крім народу букв, ви знайшли у кістках Змія? Що за ніж?
Голубєв здивовано хмикнув.
— Навіть Петро не знав про ребро Віщого Ольга. Заклятий ніж, єдина зброя, якою можна вбити Змія. А ще кажуть, що той, хто має це ребро, зможе повторити трюк Ольга і з нечисті стати людиною. У будь-якому разі, його викрали з музею кілька років тому,— додав професор таким тоном, що Тюрин не сумнівався: він знає, де зараз ребро.
— Я спробую все з’ясувати і захистити вашого сина. Якщо вже так трапиться.
— О ні,— широко посміхнувся Голубєв,— краще тримайтеся від Вальдемара подалі, а то це вам знадобиться захист.
Тюрин повернувся до відділка поліції. Тільки-но закінчився робочий день, а у Присутствених місцях уже стояла моторошна тиша. Листопадові сутінки накрили місто темним тривожним шатром. Містяни ховалися по домівках, не розуміючи, з якого боку очікувати нападу тупих немертвих. Світилося лише у штабі винищувачів кощів, якому віддали центральне пожежне депо. Тепер семафорний зв’язок передавав не тільки попередження про вогонь, а й повідомлення про випадки появи кощів.
Олександр Петрович розклав на столі особові справи гімназистів, розгладив записку Цегета: «Мою кров з’їдає ненависть до людського роду. Не хочу і не можу більше боротися. Не в силах її здолати. Але і вас не любити не можу...»
«Не в силах її здолати» — ненависть чи Апі? — Тюрин покрутив у руках аркуш. Це була сторінка з гімназіального зошита з латини. Тим самим чорнилом, що й останні слова, було підкреслено вираз із вправи: «„АВ aqua silente cave“, що можна перекласти як „згори тихо, а всередині лихо“. На що чи на кого натякав Цегет, про яке тихе лихо попереджав? — міркував Тюрми.— Дві загадкові смерті. Самогубство чи хтось допоміг? Хто? Сашко Хоменко?»
Відживлений нахилився і витягнув з шухляди баночку з сухим варенням. Минуло два місяці відтоді, як він востаннє їв зілля. Але зараз він мав переконатися у здогадках.