— І що знову накоїв цей ідійот?
Здавалося, її зовсім не здивував несподіваний прихід поліції.
Зі спальні вийшов арештований у супроводі Рапойто-Дубяга. Тропінкін був у майже пристойному вигляді й без шарфа, він злякано прокричав «Мамо!». Рапойто-Дубяго невпевнено козирнув мадам Кац, узяв Тропінкіна під лікоть і швидко вивів у коридор. Тюрину здалося, що людополіціянту хотілося якнайшвидше зникнути з очей старої.
— Ну-с? — під ногами мадам Кац загрозливо зарипів паркет, і Олександр Петрович здивувався, як таке взагалі можливо при її горобиній статурі.
— Ви сказали — «знову накоїв»? Вашого зятя вже забирали отак серед ночі?
— Ха! Не вистачало, щоб серед ночі забирали. Хоча з Тропінкіна станеться. А я казала Лізон, я знала, що все цим і закінчиться. Малахольний потрапить до буцегарні — туди йому і дорога,— мадам Кац самовдоволено всілася у крісло біля вікна.— Аделько, чаю! — скомандувала стара, ніби це був звичайний прийом у призначений для гостей час.— Ви, звісно, кофію не вживаєте? Страшна гидота. Тропінін раз приніс. Довелося висипати у кльозет!
Тюрин кивнув і підійшов до фортепіано. На ньому стояло кілька світлин.
— А це миле хлоп’я, мабуть, ваш онук? — торкнувся фотографії на комоді. На знімку шкірив зуби пухкий хлопчик років дванадцяти.
— Костик,— погодилася мадам Кац.— Пийте чай, охолоне!
Тюрин узяв горня і принюхався. Чай незвично пах.
— Ви не нюхайте, а пийте. То фірмовий збір. Костик любив. Хоч був таким самим йолопом, як і Тропінкін. Яблуня від яблуні...— Попри суворі слова, внутрішнє тепло осяяло обличчя старої, ніби сонце торкнулося забутого на дереві пожовтілого листка.— Зник під час епідемії двадцять один рік тому. Кощі зжерли. Ваш оцей чорнявий шукав.
— Рапойто-Дубяго?
— А я пам’ятаю, як його там звуть? — злобно відказала мадам Кац.— Теж дурень. Я відразу відчула, що Костик перетворився. Тропінкін, нехай його воші у тюрмі покусають, тягав малого до «Франсуа». Наберуть бонбоньєрок і хряцають. І так щоки по плечі. Того дня теж там були. Не повірив про кощів, дурень. Костик, цікава душа, вибіг подивитися, чого люди голосять. А малахольний кофій допивав. А як усе вляглося, то Костика вже й не знайшли. Лізон після того подалася з мандрівним цирком. За кельтським кориганом. Ні риба, ні м’ясо, дрібне й миршаве, але веселий. На скрипці шпарить.
— У 1892-му багато хто загинув,— зауважив Тюрин. У пам’яті сплив страшний сон про жертвопринесення у Стрітенській. Після того батько поїхав до маєтку. Київ уперше атакували кощі. Люди, не розуміючи, що відбувається, накинулися на нечисть. Відчуваючи провину, батько відчинив маєток. І відіслав їх з матір’ю. Перед очима в Олександра Петровича попливло. У роті стояв неприємний смак чаю. Він сперся на грубу.— А ці записи — що вони значать? — Тюрин показав на кахляну поверхню.
— Роки, коли до Тропінкіна учні приходили,— Кац уважно стежила за відживленим.
— Це він записував?
— Не тільки.
Суха ревматична рука старої раптом дрібно затремтіла, і вона швидко сховала її у складках сукні. Мадам Кац на мить замислилася, а потім, ніби вперше усвідомила, куди забрали зятя, здивовано запитала:
— А з Тропінкіним-то що буде?
— Ви чули Рапойто-Дубяга? — ніби між іншим, сказав Тюрин. Він знову роздивлявся Костика. Новий несподіваний здогад змусив опанувати себе.— Вашого зятя звинувачують у тероризмі. Ви знали, що він вербував гімназистів у таємну організацію?
Здавалося, від слів Тюрина мадам Кац миттєво постаріла на десяток років. Старечі зморшки стали виразнішими, а шкіра ніби перетворилася на папірус.
— Ха! — якось злякано вигукнула мадам.— Малахольний — терорист? Ви несповна розуму.
— Ви, мабуть, дуже горювали через смерть онука? Більше за ним плакала хіба його мати? — Тюрин підійшов ближче.
— Лізон? Ні! Я завжди любила Костика більше. Я була йому за матір,— мадам Кац випросталася у кріслі й сміливо подивилася Тюрину в очі.
— Що ви чули про Апі? — несподівано запитав він.
Стара мигнула і вже розтулила рота, щоб відповісти, але не встигла. У двері нетерпляче постукали.
— Тюрин Олександр Петрович у вас? — долинув з коридору суворий чоловічий голос.— Нам потрібно його бачити.
Кац посміхнулася самими кутиками губ і прокричала у відповідь:
— Аделю, пускай!
— Біда, Олександре Петровичу!
Перед Тюриним стояло двоє невідомих у формі жандармерії. Їхні башлики густо вкривав сніг.
— Парфентія кощі загризли! — сказав коротун, вочевидь, старший за званням. Здоровань-людиноподібний стовбичив у нього за спиною.— Напоровся на заражених у доках Другого пароплавства. Городовий ледве п’ятами накивав. Треба негайно їхати,— з-під овечої шапки блиснули гострі очі.
— А чому про це сповіщають жандарми? — Тюрин з підозрою поглянув на прибулих.
— Бо у вас є впливові друзі,— загадково проказав коротун.— Я не представився. Перепрошую. З тими бісовими кощами зовсім зарапортувався,— жандарм весело посміхнувся.— Підполковник Абрам Адамчик, а це — ротмістр Павлентій Огірок.
Тюрин подумав про Вишиєвського, а ще про Топчія. Невже справді вкусили? Він роззирнувся. Користуючись розмовою, мадам Кац зникла у кімнатах. Він мить подумав, знову подивився на гостей, застебнув шинель і вирішив їхати.
Вже на виході його перехопила мадам Кац.
— У малахольного слабке горло. А у ваших казематах нестерпна вогкість,— стара простягнула кошик, у якому лежали пиріжки й охайно загорнутий плетений шарф. Коли Тюрин нахилився за передачею, Кац міцно вчепилася у його плече і прошепотіла у саме вухо: — Стіртенська ввечері завжди відчинена, особливо останні шість місяців.
VIII
— А як ви дізналися, де мене шукати? — запитав Тюрин вже у прольотці. Жандарми точно знали, по кого їдуть. Кіньми правив канькач. На вулиці розгулялася перша листопадова завірюха, візник підняв високий комір і натягнув хутряну шапку на самі очі. Були видні лише довгі кінські вуха.
— Так у поліції сказали,— прокричав Адамчик, допомагаючи Огірку піднімати над сидіннями дашок.— А про Топчія городовий повідомив. Уїлося вирватися. Пощастило, що з водяників.— Гей, мерзото, не хочеш панам допомогти? — крикнув на канькача жандарм. Візник ліниво зліз із передка й одним махом наставив захисний дашок. Його очі незадоволено блиснули. Канькач покосився на Тюрина і похитав головою, мовляв, «ой і погане в тебе товариство, паничу».
— А городового звали Кукіш? — перепитав Тюрин.
З обох боків його затисли жандарми.
— Може, і Кукіш, а може, і Шиш,— весело проказав Адамчик, загортаючи тютюн у самокрутку.
— На кого працюєте, служиві? — однією рукою Тюрин схопив Адамчика за горло, а другою вихопив револьвер і застромив його під звірине підборіддя Огірка.— Срібні, заговорені. Встигну поцілити. А я, як ви знаєте, неубієнний. Тож не смикайтеся. Де я буду, знав лише Рапойто-Дубяго...— (Думка про зраду людополіціянта обпекла).— А ні Кукіша, ні Шиша городового-водяника у поліції немає. Ще й вигадати таке — Топчія загризли! — (У голові промайнула болюча думка: «Добре, що не здогадалися використати Василину»).— Тож погоріла ставка. Кажіть, звідкіля будете? — Тюрин для певності стисну руку на шиї у коротуна. Адамчик почав задихатися. Зооморф крутив очима, але цівка міцно впиралася у підборіддя.
— Голубєв. Вальдемар прислали,— прохрипів Адамчик.
— Так би одразу і сказали,— посміхнувся відживлений.— Давно мрію його побачити.
Решту шляху подолали мовчки. Майже розвиднилося, коли дісталися річкового порту. Темні дерев’яні ангари підпирали свинцеве небо. Сніг гасив будь-які звуки. Довелося поблукати, доки офіцер указав на ангар і відчинив двері.
Всередині пахло мишами, задавненим повітрям і небезпекою. Нагорі стукнуло духове вікно. Як у дешевій постановці, промінь світла упав з дірки під стелею. На його тлі білим попелом осідав на дивну конструкцію сніг.