Тільки ближче Тюрин зрозумів, на що лягали крижинки. На корабельних мотузках, під стелею, наче муха у павутинні, звивався і стогнав чоловік.
Тюрин задер голову і проґавив мить, коли зооморф схопив його за руки. Огірок виявився навдивовижу дужим. Адамчик ударив відживленого під коліна. Зооморф потяг за руки і змусив Тюрина вигнутися, як на дибі. Олександр Петрович відчув, як захрустіли суглоби. Ще трохи — і зооморф їх порве. Тюрин хотів хвицнути, але здоровань штовхнув його на підлогу і привалив усією масою. Відживленому здалося, що ті самі руки гамселили його у Лаврі. Він спробував дістати револьвер, але зооморф тримав, наче у лещатах. Поки Тюрин звивався під хваткою зооморфа, Адамчик обплутав йому ноги товстим ланцюгом. Зооморф одним ривком підняв поліціянта і посадив на стілець, що стояв точно під підвішеним чоловіком.
Тюрин недооцінив Огірка. Ще не бачив такого зооморфа. Мав пудові кулаки і люту силу. Було неможливо чинити опір. Адамчик закінчив зав’язувати руки.
— Гарненьке рандеву, я ж сам прийшов на зустріч. Думав, вип’ємо, потеревенимо у доброму товаристві,— Олександр Петрович криво посміхнувся і сплюнув.
— От тобі достойне товариство, синьопикий,— кощ на мотузці,— Адамчик теж сплюнув. Товариська личина злізла.
Тюрин знову подивився на нещасного. Студентська уніформа звисала з понівеченого тіла благеньким шматтям. Кощ рикав і пускав голодну слину. Тюрину здалося, що він відчув гарячі краплі на своїй щоці.
Раптом Адамчик кивнув головою в темряву і відійшов. З тіні випливла худа фігура у чорній шинелі й низько насунутому форменому кашкеті.
— Мені переказали, що ви мене шукали? — з темряви, ніби зображення під час проявлення, показалося вилицювате молоде обличчя. Над губою чорніли елегантні вусики. Очі були темні, немов порожні.
— Вальдемаре Степановичу, радий був би подати руку, але не можу навіть випростати ноги. Навіщо ця комедія? Я сам до вас їхав,— зло кинув Тюрин. Міг лише крутити головою, Адамчик із зооморфом добре постаралися, сповили ланцями, наче немовля.— Що ви пообіцяли Рапойто-Дубягові за зраду?
Тюрин гадав, що вивчив людополіціянта. Вважав його принциповим і стриманим. У відділку жартували, що всі купці міста не здатні скластися на хабар, який би зацікавив Рапойто-Дубяга.
— Навіть найстійкіші пливуть, коли мова йде про родину,— Голубєв хижо посміхнувся.— Я пообіцяв розказати, де його брат.
— Але Сашко Хоменко помер. Ви не зможете довго водити за ніс Рапойто-Дубяга. Він зрозуміє, що ви брехло, і прийде по вас.
Голубєв скривився, наче від ляпасу, підійшов трохи ближче і помахав аркушами.
— Це вже не матиме значення. Я отримав те, що хотів.
З тіні вибіг Адамчик, запопадливо підпалив сірника і підніс до паперів. Вони спалахнули веселим червоним полум’ям.
— Аркуші з зошита Богрова з вашим ім’ям? Думаєте, уб’єте мене, і про це ніхто не дізнається. Я знаю, що у вас на шкірі знак Апі. Це ви відродили таємну організацію? Геніальна ідея водночас керувати групою змієпоклонців і товариством нечистененависників,— майже закричав Тюрин.
Голубєв кинув на підлогу недопалки і театрально вклонився.
— Таємну організацію змієпоклонців, як ви це називаєте,— посміхнувся Вальдемар,— відродив ваш батько.
Тюрин відчув ніби удар по голові. Думки плуталися, єдине, чого хотілося,— врізати по тарганячим вусикам, розмазати гидотну посмішку і змусити забрати слова назад. Відживлений напружив м’язи, ланцюги лише зарипіли.
— Родина — найбільша слабкість будь-якої живої істоти. Чи навіть мертвої,— Голубєв задоволено спостерігав за реакцією Тюрина.— Я дивлюся, деякі сімейні таємниці вам не відомі. Ох уже ці батьки! — Голубєв заклав руки за спину і зробив кілька кроків уздовж стіни.— Думають, якщо не розказувати дітям страшних історій, ті самі про них не дізнаються? Так от, ваш батько розбудив Апі й тим спричинив низку подій. У Києві з’явилися кощі. А сліпа почвара, тільки-но знайшла чергового ідіота для виконання наказів, почала шукати сина,— Голубєв розвернувся до Тюрина, округлив очі й по-акторському розвів руками.— Як можна знайти Змія серед хлопчиків з людей або з мерзоти? Не дивно, що тисячу років тому Змій від неї відцурався. Вона вже тоді була несповна розуму. Але...— Вальдемар на мить замислився. Його голос зазвучав інакше.— Перевіряючи, Апі торкалася дітей. І цей доторк, це тавро, як на худобі, щось із нами зробила. Всі, хто отримав знак, стали іншими: сильнішими, талановитішими, а ще лютішими, сповненими ненависті. Такий от подарунок від божевільної матері Змія. Не всі можуть витримати її знак. Цегет застрелився. Богров, йолоп, убив прем’єра і повісився.
— Але не ви. Вам, я бачу, все подобається,— похрипів Тюрин.
— Як не дивно. Мітка Апі ніби додала мені сил зрозуміти, що найважливіше позбавити світ вашого смороду,— Голубєв нахилився зовсім близько. Його ніс майже торкався щоки Тюрина. Вальдемар втягнув повітря і скривився.— Жахливого пекельного смороду нечисті. Тому я й обрав дещо змінений варіант знаку Апі для «Двоголового орла». З очей бачу, ви оцінили вигадку.
Знадвору долинув густий звук, ніби наближалося полчище хрущів. Подумки Тюрин вжахнувся. Звук свідчив про десятки кощів за стінами.
— І чого ви хочете? — запитав Олександр Петрович.— Богров убив прем’єра, Цегет себе. А ви, Вальдемаре, яка ваша ідея-фікс?
Голубєв знову посміхнувся дикою холодною посмішкою. Він ніби і не чув загрози.
— Я хочу вбити Змія.
— Навіщо? Він і так мертвий,— розреготався Тюрин.
Чорносотенець спохмурнів. Мить слухав сміх, а потім підійшов і з розмаху вдарив у щелепу. Лише раз, але у Тюрина попливло перед очима. Бив майстерно, як досвідчений боксер.
— Де ви так навчилися? — Тюрин виплюнув вибиті зуби.— А ні, я чув. У дитинстві вас багато били. Ви занадто болісно сприймали те, що ваша мати — відьма. Чи не зовсім відьма. Взагалі не знаю, чого ви так гризлися?
Відживлений втягнув голову в плечі. Цього разу Голубєв бив довго, намагаючись розтрощити якомога більше кісток. Чорне масне волосся вибилося з-під кашкета. Вальдемар важко дихав. Кулак синів від крові Тюрина. Нарешті він вирішив, що досить.
— Найгидотніше, що ви потрібні мені живим,— сказав Голубєв, витираючи руку об шинель. Він поправив волосся і провадив, ніби нічого не сталося.— Розумієте, щоб убити Змія, треба його спершу розбудити. Я уважно стежив за вашими «подвигами». Спершу священна риба, потім народ букв, зерно богодрева... Ви їх знайшли. Звісно, дечого бракує. За пророцтвом Офаніти, має бути ще два ключі. Але далі ми і без вас упораємося. Знаєте,— Голубєв зупинився,— я довго думав, як змусити вас співпрацювати. І тут мені пощастило — з’явилися кощі. У пророцтві ніде не сказано, що ви маєте бути при тямі. Тому як кощ ви мені цілком підійдете. Досі мертвий, але вже тупий. Він,— Голубєв підняв пальця до стелі,— стане вашим новим батьком. Хоча це в упирів. Не думаю, що кощі розуміють зв’язки між перетвореним і тим, хто його змінює.
Голубєв широко посміхнувся і зробив жест помічникам. Огірок натиснув важіль, і кощ почав спускатися.
— Навіщо я вам потрібен, що я мушу зробити? — прохрипів Тюрин. Майже не відчував ліву частину обличчя. Синя кров заливала очі.
Голубєв нарешті зреагував на звук. «Хрущі» вже були зовсім близько. Він послав Тюрину рвучкий повітряний поцілунок, розвернувся і поквапився в інший бік.
Кощ на мотузках невблаганно наближався. Тюрин чув сморід і клацання щелеп. Тупий немертвий мав приземлитися просто на нього. Тюрин гарячково міркував, як звільнитися.
— Гей, служиві, ви ж це несерйозно! Синій кощ? Це ж дикість. Я ж вас усіх перегризу.
Адамчик з Огірком не реагували. Звук знадвору посилювався. Раптом кощ на мотузках пронизливо застогнав. «Хрущі» на мить замовкли. А потім, ніби йому у відповідь, щось із силою ударило в стіни. Тюрин закрутив головою. Темрява не давала зрозуміти, що відбувається. Раптом пролунали постріли.
— Павлентію! — відчайдушно заволав Адамчик,— треба тікати! Їх до біса багато. Не втримаємо!
Вони ще щось кричали. Спалахнув фенікс. Тюрин побачив, як десятки кощів продираються через стіни збоку від нього. Кощ на мотузці завис за кілька футів над головою. До інших залишалося не більш як десять кроків. Тюрин бачив, як гнилі, обдерті до кісток пальці виламують дошки. Тупі не-мертві наближалися.