— Ярослав Тумс? — у пам’яті Тюрина спливло обпечене обличчя маніяка-перелесника.— Ви і його приводили до Апі?
Мадам Кац закрутила кришку, висмикнула з манжети хустинку і промокнула губи. Її погляд був порожній, а рухи — механічні.— Приводила. Бідолашна дитина. Не дивно, що він став монстром. З такою матір’ю. Коли я побачила в газетах, у чому його звинувачують, то так і подумала. Я не здогадалася пов’язати його вчинки з візитом до Апі. А потім Мітя, Яша.
Мадам Кац стиснула сухі кулаки, ніби хотіла нігтями пробити долоні. Тюрин зауважив, що досі тримає револьвер, хоч і в опущеній руці. Лівою рукою потер скроню і знову запитав:
— І всіх хлопчиків ви записували до зошита. Це ж був ваш зошит? Навіщо ви віддали його Богрову?
— Він хотів дізнатися, що з ним не так...— Кац раптом похитнулася і, щоб не впасти, вхопилася за панікадило. Свічки злякано здригнулися.— Шість місяців тому Апі немов оскаженіла, стала вимагати дедалі більше дітей. А ті, хто вже в неї бував, відчули: щось змінилося. Мітя дуже мучився. Вважав, що має зробити вчинок. Покарати людей за всі страждання нечисті. Хлопчики такі хлопчики... Але вам уже час, я і так забалакалася.
Мадам Кац подивилася на царські двері. В її очах було стільки люті й муки, що Тюрин подумав: так мала дивитися на імператора Апі, коли той забирав її сина.
— А ви постійте тут,— Кац кивнула до Рапойто-Дубяга.— До вас ще дійде черга. Апі сподобалася кров вашого брата, а значить, і у вас із нею договір.
— Я не один з ваших хлопчиків,— огризнувся людополіціянт і зробив крок слідом за Тюриним.
— Ви почуєте, як щось станеться,— зупинив його відживлений. Відчував, що з Апі має поговорити сам. Людополіціянт незадоволено скривився, дістав з кобури вогневій і простягнув Тюрину. Олександр Петрович мовчки прийняв.
Царські двері безшумно відчинилися.
— Йдіть, милий, вона чекає. І звільніть Костика,— сказала мадам Кац. Човгаючи ногами, вона підійшла до стільця під стіною, важко опустилася і знову дістала пляшечку.
За вікнами нестримно світлішало.
X
Тюрин зайшов у царські двері. Посередині стояв маленький вівтар. На ньому — престол, семисвічник, ризниця і жертовники по боках. У ніші навпроти — скромний трон. Насправді — стілець, збитий з грубого чорного дерева. Позаду нього, замість звичного образу, блищала позолочена стіна. Тюрин двічі обійшов престол, торкнувся червоного оксамиту, провів пальцями по святих дарах. Простота і звичність оздоблення притлумлювали тривогу, впокоювали тиск у грудях. Свічки тихо спльовували віск на мармурову підлогу. І час ніби застигав у рельєфних патьоках.
Тюрин стояв спиною до трону, коли відчув — щось змінилося. Тіні нервово здригнулися. Ніби втрутилося інше джерело освітлення. Тюрин різко обернувся і побачив, як ожила золота поверхня. Легкі брижі пробігли гладінню. Хвилі посилилися, почали налітати одна на одну, переплітатися, утворювати коловороти. З глибин схвильованої поверхні вирвалися золоті змії. Тюрин зробив крок назад, хоча вони і не могли його дістати. Широко роззявляючи пащі, гади впивалися в тіла одне одного, скручувалися ще більше, доки червлене кубло не вивалилося зі стіни у крісло. Немов зачарований, Олександр Петрович спостерігав, як рухливий клубок набуває людських рис. На якусь мить із золотого хаосу вихопилося скривлене обличчя Костика. А вже наступної його поглинула велика змія. З ледь сформованого тулуба двома ріками розповзлися величезні гади й обвили ніжки стільця. Тягуче, як мед, золото сформувало звабливий стан, повні чаші грудей, з плечей паростком виросла шия, набубнявіла, і наче з пуп’янка, відкрилося жіноче лице.
В Апі не було очей.
— Чого ти хочеш? — удруге за добу запитав Тюрин.
Тілом змієногої пробігли брижі. Обличчя перетворилося на золотий чорторий: рот переповзав на лоба; ніс, як крапля, сповзав по щоці. Апі закрутила головою, шукаючи поліціянта.
У Тюрина засмоктало під ложечкою. Він стояв просто перед матір’ю Змія. Золоте обличчя застигло. З рота-пащі вирвався довгий блискучий язик.
— Нарешті! — просичав жіночий голос у голові в Тюрина.— Я тебе знайшла.
Ніби танцюючи, язик наблизився до обличчя поліціянта. Його кінець, як огидний пуп’янок, розкрився у п’ятикінечне жало. Тюрин вчасно згрупувався. Жало з ляском схлопнулося, щоб знову повторити спробу.
— Хіба ти шукала не Змія?
Поліціянт сховався за вівтарем. «Ось чому знак у всіх у різних місцях: куди втрапило тавро»,— промайнуло в думках.
— Ти маєш його відімкнути...
— Це договір крові...
— Ти належиш мені...
— Випусти Змія. Виконай умову,— відразу кількома голосами сичала Апі.
Жало било у вівтар, шукаючи Тюрина.
— Батько у тебе? Ти зжерла і його душу? — закричав поліціянт.
— Випусти Змія. Виконай умову,— раз у раз повторювала Апі.
Стукіт припинився, натомість почувся скрегіт і скрип. З двох боків вівтаря визирнули золоті зміїні пащеки. Наче могутні руки, вони стискали благенький столик, невпинно наближаючись до Тюрина.
— Випусти Змія. Виконай умову.
В голові у Тюрина водночас зі словами Апі звучали крики батька: «Ні! Я відмовляюся. Ти його не отримаєш». Батько вже тоді знав, на що прирікає сина.
— І померти? Дякую, вже проходили,— Тюрин піднявся з-за вівтаря, розвернувся і стрелив феніксом у золоту гущу.
«Позаякя є уроборос — нескінченне переродження»,— останнє, що почув Олександр Петрович перед тим, як чорна пелена застелила очі.
В якийсь неймовірний спосіб потворне золоте обличчя перетворилося на благодушну пику Топчія. Вовкулака дивився з турботою і запитанням, як мати на дитину, що повернулася після втечі з дому.
— Хто ж стріляє феніксом у такому маленькому приміщенні? — обережно сказав околодочний.
Тюрин усвідомив, що лежить на підлозі. З вікон лилося холодне зимове світло. Серед розтерзаного оздоблення, підбираючи уламки іконостаса, ковтав сльози отець Святоша. Корнюш здивовано ахав біля вічка апарата. Тюрин простежив за його поглядом. Фотоапарат повторно фіксував стіни. На місці херувимів було чисто.
Ще двоє служивих занесли ноші.
— Отруїлася...— стишено проказав Парфентій і підніс до обличчя Тюрина залізну фляжку.— Настій з насіння дурману, а ще вовчий корінь і борець. Трошки дурману — то на добрий сон, а у такій калабані — вірна смерть. Особливо для людини,— зітхнув Топчій і показав на стілець коло стіни.
Там так само прямо сиділа мадам Кац. Лише голова злегка похилилася набік. Можна було подумати, що вона спить, якби не тоненька червона цівка, що цебеніла з міцно стулених вуст.
— Ось чим вона їх присипляла,— проказав Тюрин. Чай, яким пригощала Кац, мав той самий запах, що й настій у фляжці.— Вже тоді хотіла мене привести до Апі. Але, видно, на мене настій не подіяв. А де Рапойто-Дубяго? — поліціянт сперся на руку Топчія і підвівся.
— Так його тут не було,— здивовано знизав плечима околодочний.
— Треба відпустити Тропінкіна,— наказав Тюрин. Він розвернувся до іконостаса і втупив погляд у розтрощену вівтарну частину. Золотої стіни як не було.— І знаєте,— замислено сказав Олександр Петрович,— треба сходити до Солохи. Годі ховатися. Маю дізнатися, живий батько чи мертвий і куди зрештою поділося серце.
— Ясно,— єдине, що зміг видати Топчій.
Очі вовкулаки дивно блиснули.
Справа шоста
Коли Всі ключі зібрані
I
— А, пане синьопикий, рада знову бачити,— Солоха звела на Тюрина круглі жаб’ячі очі. Одним порухом великої зеленої лапи мадам згребла зі столу гроші. Якраз підбивала касу. Навіть у навалу кощів Солоха не знала збитків.
Після справи з живими літерами чаклунка вигадала новий заробіток — подвизалася вгадувати для крамарів і підприємців, яке рішення ухвалить Міська дума. Нібито куля підказувала, куди звернуть настрої гласних.