Навіть у місті, охопленому кощами, це здавалося казкою, легендою з книги Лазаруса. І проте Тюрин відчував неспокій. Сім місяців у Києві, відживлений, перетворений на людиноподібного, він ніби йшов заздалегідь визначеним шляхом. Хто обрав для нього таку долю — батько чи хтось інший? І чи має право він втягувати Василину?
Але вже перший погляд на жінку змусив забути сумніви. Тюрин відчув, що страшенно скучив. Панна Айвс у супроводі полового рухалася між столиками. Ресторан Роотса був забитий під зав’язку. Сюди першими потрапляли харчі. В часи карантину і дефіциту обідати у Роотса вважалося верхом шику. Тюрину довелося скористатися службовим становищем, щоб вибити столик.
Він помахав Василині. Жінка стримано кивнула: досі сердилася. На блідому обличчі з’явилася тінь усмішки. Панна Айвс була у чорній атласній сукні, мереживна пелерина прикривала плечі, відкидний комір підкреслював білину шиї. На грудях блищала єдина прикраса — агатова брошка у формі кадуцея.
Поки панна Айвс пробиралася між столиками, на подіум ресторану піднялася босонога русалка. Оркестр узяв перші ноти, і сліпа дівчина заспівала:
Половий відсунув стільця. Василина навіть не торкнулася столу, присіла на самий край, готова у будь-якій момент встати і піти.
— Дивно, скільки чув цю пісню, не зауважував, що вона повторює пророцтво Офаніти про пришестя Змія,— удавано безтурботно проказав Тюрин. Він прийняв у полового меню, ледь зазирнув і передав Василині.
— Пророцтво Офаніти Бека вважається втраченим. Існує у неповних переказах. Тобто є таким само фольклором Межі, як і ця пісня,— жінка проігнорувала жест Олександра Петровича. Він поклав картку перед нею на стіл і почухав спалену скроню. Розмова обіцяла бути довгою.
— Зранку я бачив зведення. У вашій лабораторії стався вибух. Двоє... Ви добре їх знали?
— Одного знали і ви. Загинув упир Вацлав,— Василина спостерігала за реакцією Тюрина,— один піддослідний прорвався, довелося застосувати вогонь фенікса.
Відживлений кивнув і вирішив спробувати іншу тему.
— Вам вдалося просунутися у дослідженні кощів?
Мабуть, щоб не дивитися на Тюрина, Василина взяла меню, пробігла очима і неуважно сказала:
— Ми визначили час перетворення майже для всіх видів. Після ураження миттєвих змін зазнають люди. За кілька годин перетворюються на кощів зооморфи і вовкулаки. Довше опираються упирі, перелесники, чорти. Найбільше часу тримаються водяні види. Але зрештою всі дичавіють і починають шукати свіжу плоть для поживи... Я не розумію,— Василина відкинула картку зі стравами,— це для цього ви мене покликали? Через два тижні мовчання вирішили поговорити про кощів і мої дослідження?
— Я за вас хвилювався,— Тюрин відвернувся, ніби у пошуках полового.— І я теж не байдикував. Чули про бійню на млині Бродського? Ми втратили трьох.
Василина закусила губу і знову повернулася до читання.
— Цікаво, як швидко перетворюся я і чи взагалі на мене подія отрута кощів? — посміхнувся Тюрин.
— Можете не сумніватися — подіє. Не думаю, що в цьому плані ви якийсь унікальний,— не піднімаючи голови, проказала жінка.
На мить запанувало ніякове мовчання. Половий уже підійшов, але Тюрин жестом відіслав його назад.
— Василино,— Олександр Петрович поклав руку на стіл. До білої долоні лишалося не більше дюйма. Він так хотів її торкнутися, що пекло на кінчиках пальців, але не зробив цього останнього руху. Синя долоня була мертвою поряд з прозоро-делікатними пальцями Айвс.— Я буваю грубим. І повірте, мені дуже тяжко визнавати свої недоліки, особливо перед вами. Ще коли був людиною, волів тримати інших на відстані. Не пускати у своє життя. Я і від вас намагався тікати,— Тюрин сумно посміхнувся. —Але не тому. Останні півроку я болісно звикав ось до цього,— Олександр Петрович підняв сині руки.— Я досі іноді плутаюся, хто я: людиноподібний чи людина. Дивлюся у дзеркало — і не маю сумнівів, відвертаюся — і тішу себе ілюзіями.
Очі Василини заблищали. Вона не прибрала руки, але схилила голову.
— Ви чудово тримаєте. Стільки справ розкрили. Не думаю, щось хтось інший впорався б краще.
— Я часто думаю про Тумса,— провадив Тюрин.— Він так відчайдушно хотів стати людиною, що міг би знайти ребро Ольга. Пам’ятаєте, я розповідав: це заклятий ніж, яким убили Змія. А ще те, що перетворило Ольга з нечисті на людину. А от наш знайомий Гальванеску навпаки. Прагне носити маску змієголовця.
Ще кілька місяців тому Тюрин відкрив Василині секрет доктора. І здивувався її реакції. Вона давно знала, але завжди підігравала недолугому Гальванеску. І в цьому була вся Айвс — співчутлива навіть до божевільних і диваків.
— Моя мати знала його батьків,— Василина присунулася ближче. Тюрин помітив зміну і знову кивнув половому. До кольок хотілося їсти, але Олександр Петрович замовив лише живого соку. Панна Айвс згодилася на баранячу ногу з артишоками. Тюрин про себе посміхнувся. Навіть Санітарну комісію тримали голодною.
— Київ — велике село,— Василина зробила ковток і блаженно посміхнулася. Перші зморшки у кутиках зелених очей миттєво розгладилися.
Живий сік дарував легкість і тимчасову молодість. Через стіл пишнотіла жінка у побитому шашелем манто тримала, як коштовність, неповну склянку. Віддала більше, ніж мала, щоб хоч на мить позбутися років. Поважний чугайстер зареготався, безсоромно демонструючи знову пружній живіт. Старий дух-скарбник, як кіт на масло, поглянув на зовсім юну панну. Та сором’язливо гикнула у хустку, і тільки масний, витриманий життям погляд видавав справжній вік дами.
— Ви ж хочете почути його історію?
— І помилуватися на вас,— Тюрин підняв келих. «Права жаба, ніколи так не цінуєш прості радощі, як перед загрозою кінця світу».
— Гальванеску був єдиним сином у родині медика. Крім нього, п’ятеро старших сестер. Батьки мріяли, що Гальванеску стане лікарем. А він навіть крові боявся, що страшенно дратувало батька — військового хірурга, бравого, сміливого, галасливого гультіпаку. Мати завжди прикривала, захищала. Гальванеску був її мазунчиком. Усе дитинство з ним траплялися якісь негаразди. То загрався у магію і спалив кабінет батька, то купив на вулиці «сухе варення» і нагодував сестер, аж ті мало не померли. Підроблене варення — важка отрута. Таки вступив на медичний. Був одним з останніх на курсі. Медицина його не цікавила. Його мати жалілася моїй, що Гальванеску зв’язався зі змієпоклонцями. Від гріха подалі батько відіслав його з Межі. За кілька років Гальванеску повернувся вже набагато серйознішим.
Василина з удячністю забрала тарілку з паруючою стравою з рук полового.
— А коли він нап’яв маску змієголовця?
— Я не те щоб стежила за його кар’єрою... Можливо, відразу після повернення. А можливо... Мати розказувала, що Гальванеску стажувався в Олександрівській. Потім отримав посаду ординарного лікаря у Кирилівському богоугодному закладі, й усе це йому не дуже подобалося. Працювати з душевнохворими не кожен зможе. Після Кирилівської його справи пішли вгору. Його прийняли до Університету на посаду приват-доцента. І тоді він уже був змієголовцем. Гальванеску — його нове ім’я. Знала лише родина і найближчі друзі. Але батьки заплющували очі. Чим би дитя не тішилося. А потім Гальванеску очолив Біологічну станцію. Це вже неабияке досягнення. Особливо для змієголовця,— Василина посміхнулася.— А чого ви раптом? Сім місяців дозволяли себе штрикати голками — і тут вирішили з’ясувати, хто вас таким зробив?
Очі Тюрина зробилися непроникними.
— Ви багато про нього знаєте. Ще один унікальний екземпляр до вашої колекції?
Олександр Петрович злився на весь світ. Раптом здалося, що стіни навколо стискаються. У грудях запекло.
У маєтку були впевнені, що батько закінчив свої дні у божевільні. Після нього з розпоротими грудьми Топчій знайшов пацієнтів Кирилівської. Там працював Гальванеску. Доктор-змієголовець був причетний до справи Ющинського. І він же зашивав груди Тюрину після нападу Топчія. Сищик почувався лабораторною мишею, якій здається, що вона сама обирає шлях. Натомість маршрут давно визначений тим, хто посадив тваринку в клітку.
Прибори Василини дзвінко впали на стіл.
— Ви нестерпний! Думаєте, я бачу у вас лише унікальний, доти не відомий вид людиноподібного? Думаєте, використовую вас для своїх наукових студій? — чимдалі більше розходилася Василина.— Ви забагато про себе думаєте. Тим часом саме ви, шановний Олександре Петровичу, постійно мене використовуєте? І при цьому навіть ніколи не дякуєте.
Тюрин звів здивовані очі. Ніяк не міг узяти втямки, що так розлютило жінку.
— Коли нарешті зрозумієте, кого я у вас бачу, тоді і кличте на обід! — Василина жбурнула на стіл серветку, розвернулася і рвучко подалася до виходу. Олександр Петрович уже кинувся слідом, коли його зупинив половий. Відживленому телефонували з нагального питання.
— Що ще за питання? — нагримав на полового Тюрин, притискаючи слухавку до вуха. Вже наступної миті його обличчя змінилося. Він швидко розрахувався і залишив заклад.