— Дідько, серед ночі до Кирилівки не податися. Не відомо, де зараз кощі. Треба чекати до ранку.
«Якщо Кирилівська церква і була посланням від батька, то чорносотенці його теж помітили»,— розчаровано подумав Олександр Петрович, витягуючи з плеча уламок скла. У світлі пожежі синя кров здалася червоною.
II
Змій прийняв подарунки від видів, і змінилося його тіло.
Його голови дивилися у різні сторони світу, роздвоєні язики всіма мовами кликали братів, пазурі роздирали людські міста і звільняли дітей ночі з неволі. Могутнє тіло Обадії здригалося від люті й жаги. На його поклик уперше від створення світу відгукнулися усі види. Тінь Змія накрила землю, і затряслися від жаху царі людей.
На Сході священик Цві Сабота віднайшов давні тексти, що провіщали земне панування Обадії. Дочка імператора Ісавра Кволого прикликала демонів, розрізала навхрест груди і нагодувала власною кров’ю, щоб запечатати клятву гуртівнику. У Києві згадали про старих богів, поставили палю з чотирма ликами і поклали під ноги перші людські жертви.
І злякалися людські царі. Під загрозою винищення зібрали незліченні полчища і викликали Змія на бій. Люди зупинилися у місцевості Дорогожичі. Там-бо сиділа Апі. А знали люди, що не хоче Змій руйнувати чертогів матері.
Великий і звитяжний Кирило став на чолі людей.
Поруч зі Змієм вийшов його учень Ольг.
Апі роздирала груди і кричала до сина з-під землі. Але Змій не хотів чути. Мого охопив шал перемоги.
І велика битва затьмарила попередні й провістила наступні. Бійня, яка тривала так довго, що здавалося, сам Творець, саме життя накреслили такий шлях — єдиний спосіб вирішити давню суперечку, випробувати на міць людей і людиноподібних, щоб залишити Землю кращим.
І того дня, коли сонце почорніло, а Дніпро почервонів, Змій переміг людей. Бажання Ольга справдилося — він став людиною. Тільки Стагирит знав, чи відчув Змій тої миті, що Ольг його зрадить.
На знак перемоги Обадія скинув шкіру з могутнього тіла.
Розпочалася перша ера Змія.
Тюрин розгорнув книгу Лазаруса з квартири Житоцької. «Легенда про велику перемогу» буква в букву повторювала таку саму казку з книги, отриманої у батьківському маєтку. В усьому примірники були однаковими, крім останніх сторінок. Книга з квартири Житоцької мала кільки додаткових аркушів. Вони містили текст, надрукований незрозумілою відживленому мовою. Що там було і як ці сторінки потрапили у книгу, Тюрин гадки не мав. Але точно знав, що примірник з квартири Житоцької — унікальний. Решта книжок, які він знаходив у бібліотеках Імперії, були копіями тої першої, що залишив батько.
«Це і є твоє послання, батьку?» — Тюрин узяв світлину з трьома чоловіками. Було дивно і навіть моторошно бачити обличчя, чиї риси майже стерлися з пам’яті. Тюрин і справді був схожий на батька. Лише шрам на лівій щоці псував миловиде батькове лице. За спинами у членів Археологічної комісії біліла Кирилівська церква.
«Це вже було після розкопок на Щекавиці. Якщо кудись і поклали кістки Змія, то тільки на Кирилівських пагорбах, під охорону церкви,— подумав Тюрин,— але Голубєв це і так має знати. Його батько брав участь у перепохованні. Отже, шукає щось інше — або серце, або повний текст пророцтва Офаніти. Отже, чорносотенці досі не мають усіх ключів, щоб відімкнути Змія. І мене, як того, хто має все це здійснити». Тюрин понуро схилився.
— Свіжі зведення про райони охоплення,— до кабінету увірвався околодочний. Він заспано потер очі: як і Олександр Петрович, ночував у відділку поліції. Галас у коридорі не віщував нічого доброго. Тюрин узяв аркуші й підійшов до мапи. Околодочний подав червоний олівець.
Закритою зоною зараження оголосили район вулиць Турівської і Набережно-Лугової: на півночі вони межували з негусто заселеними луками Оболоні, й контролювати потік кощів ніяк не вдавалося. Тож польовиків залишили сам на сам із зараженими.
На південному заході кощі підступали з боку Політехнічного інституту. Спалах почався з заводу грамофонних платівок демона першого порядку Юзефа Екстрафона. Сам він не постраждав, але дачі вимерли. Тепер туди годі було й потикатися. Пустка і дикі голодні.
Впала Батиєва гора. Поліція ще кілька діб приймала пожежні сигнали ліхтарів, поки дісталися й до семафорного. Ніхто не став штурмувати густозаселені гори, де мешкала переважно нечисть, бо це означало покласти забагато звитяжних добровольців. Став пусткою Бактеріологічний інститут на Протасовій вулиці. Байкове кладовище перетворилося на лігвище кощів.
Була втрачена значна частина Деміївки. Місто палало від Троїцько-Володимирської площі й аж до цегляних заводів Суботіної. Самооборона ще опиралася. Допомагали големи. Але й ті ставали купою глини після загибелі господаря. Міські скотобійні перед Саперною слобідкою, як мухи на мед, приваблювали все нові й нові полчища перетворених. Остаточна загибель околодку була лише питанням часу.
Кощі затискали місто у кільце, як Змій-уроборос з гобелену Житоцької. На околицях жила біднота й людиноподібні, їхньою втратою особливо не переймалися, та жах ширився. Дедалі частіше виявляли заражених у центрі міста. Довелося випалити Маріїнський притулок на Жилянській. А від нього лише кілька кварталів до залізничного вокзалу.
Вчора просто з зали Міської думи вивели анциболотника Труса. Він накинувся на колегу. Спершу думали, за старою бойовою звичкою, поки не побачили ознаки перетворення.
І під яким би кутом поліціянт не дивився на мапу, бачив благосний оскал Змія. Тільки Кирилівська церква, попри віддаленість, залишалася неушкодженою. «Там серце Змія!» — вибухнуло у голові Тюрина.
Топчій перехопив погляд шефа.
— Ви питали, де Гальванеску. Так от, не сидиться йому на Трухашці, гадській голові. Хоча там чи не найспокійніше. Якщо і запливе уражений, то поки водяники перетворяться на кощів, навіть безногий встигне втекти.
— Дайте вгадаю, де ви його знайшли,— перебив Тюрин.— У Кирилівській лікарні?
Топчій здивовано кивнув.
— Віднесіть це Перетцу. Потрібно перекласти. Він розбереться.
Тюрин віддав околодочному книгу Лазаруса з квартири Житоцької, засунув до кишені баночку з сухим варенням і вийшов з кабінету.
Кирилівська божевільня, або Кирилівка, височіла на однойменній горі. Історія людей розказувала, що таку назву гора отримала на честь звитяжного Кирила, що став на бій з полчищами Змія. Звісно, таку назву гора набула вже по смерті Обадії. Доти називалася Змієве Лігво.
Під чоботами хрускотів сніг. Тюрин смутно уявляв, що місто увійшло у коляду. Найвеселіший період року. Різдво було другим святом у Межі після Купайла. І мало стати для Олександра Петровича першим у Києві.
Крізь голі дерева було добре видно димові стовпи на півночі. Ніби здійняті у небо чорні руки, вони сигналізували про залишені на поталу кощів Куренівські цегляні заводи. Досі горіли сади на Сирці.
Натомість Кирилівська гора перебувала в ідилічному сні. Тут ще жодного разу не бачили голодних диких. Люди вірили, що завдяки заступництву білокам’яної церкви. Колись тут був монастир. Пізніше в його стінах розмістили міську божевільню. Тиша навколо дивувала і непокоїла. Місцевість здавалася покинутою. Тюрми навіть почав сторожко озиратися, щоб у разі чого не проґавити коща.
Біля церкви нарешті розгледів двох чоловіків. Через довге чорне вбрання й насунуті каптури спершу сприйняв за ченців, але ряси виявилися дивного крою шинелями. Через плече мали «ченці» гвинтівки, увінчані штиками з дорогоцінного драконячого скла — єдиного матеріалу, що витримував фенікс. У промінні холодного зимового сонця штики здавалися майже прозорими. Чоловіки звичним кроком обходили церкву. Тюрин не бачив їхніх очей, але відчув, що синя шкіра справила враження. Як механічні ляльки, «ченці» стрепенулися і, не змовляючись, кинулися до входу, щоб заступити шлях до церкви.