Доктор без упину говорив.
— Якийсь дурень пустив поголос, що юродиві відштовхують кощів. Так майже усіх, окрім небезпечних, і розібрали. А от Фільку-вовкулаку рушити побоялися. Покусає незгірше за кощів.
Ніби на підтвердження слів доктора, з-за стіни долинуло протяжне собаче виття. Гальванеску легенько постукав по найближчих дверях і прошепотів щось заспокійливе.
— А це помічник мій, зараз не знаєш, звідки ті голодні набіжать.
Із сусідньої кімнати вивалився огрядний водяник — рідина перекочувалася у могутньому череві, в носа бив болотяний сморід. На водяникові був брудний лікарняний халат неймовірного розміру. Попри те, що водяники страшенно схожі між собою, Олександру Петровичу здалися знайомими риб’ячі риси.
— З хворих, але тихий,— збив з думки доктор, киваючи на водяника.— Так от, місяць тому Філька-вовкулака подер родину купця Ложкіна. Доти нічого особливого — натирачем працював, женитися збирався. Ну, як усі вовкулаки — недалекий, але корисний. Так молодшого сина Ложкіна довелося віддати перевертням. Вижив, але стане вовкулакою. А Філька після того тільки буянить. От його сюди і запроторили. І чого він з ланця зірвався, не зрозуміло. Хоча чого дивуватися, як такі справи у Києві. Дивно, як решта розуму тримається,— нервово гикнув доктор.— А тут,— доктор показав на ще одні заґратовані двері,— чорт третього порядку Мойша Ізікович. Був. Найкращий на Подолі швець. Тиждень тому напився святої води, аж кишки вивалилися, і голим кружляв коло Самсона. Кричав про кінець світу, про пришестя Змія. І все було б добре, якби баб не чіпав. То й скрутили. Третього дня русалка до Гінди забрала, щоб кощів віднаджувати.
Тож усі камери нині порожні. Лише Фільку-вовкулаку і вартуємо. А ось там уже й операційна,— доктор показав у кінець коридору.— Добре, що ви нарешті прийшли. Давно не відживлювалися. Тіло ж реагує. Біль у грудях як? Досі турбує? — Гальванеску розвернувся до Тюрина і злякано остовпів. Олександр Петрович дочекався, коли з ним порівняється водяник, відчинив найближчі двері та з силою штовхнув людиноподібного до камери. Потім опустив засув і рушив на доктора. Гальванеску позадкував, забіг до операційної і спробував зачинити двері. Тюрин виявився швидшим. Доктор мало не впав, коли відживлений влетів до кімнати. Він миттю оцінив ситуацію. До операційної вели тільки одні двері, а вікна були занадто малі, навіть для худого Гальванеску.
Посередині операційної стояла машина для відживлення. Велика електрична лампа щедро освітлювала металеве ложе. Химерні тіні роїлися у кутках.
— Я... я не роз-зумію. Щ-шо, щ-шо відбувається? — почав водночас затинатися і сичати доктор.— У вас є претен-з-зії до мого лікування?
Тюрин зловісно посміхнувся і зробив крок назустріч Гальванеску.
— Здається мені, у всьому місті я єдиний успішний приклад ваших медичних потуг. Ви такий самий доктор, як і змієголовець. Наскрізь брехливий.
— Шановний Олександре Петровичу, але ж поясніть? Я робив усе якнайкраще...
Доктор почав обходити залізне ліжко, намагаючись сховатися за машиною. Тюрин повільно і невідступно повторював його рухи.
— Що ви зробили з моїм батьком?
— З батьком? — маленькі очі, здавалося, виваляться з орбіт.— Я не знаю вашого батька.
— Ви гарно граєте, докторе, як на того, хто півжиття ходить у масці. Петро Тюрин, шрам на лівій щоці. Помер в Олександрівській лікарні після невдалої операції. Йому розрізали груди. Пригадуєте?
Гальванеску зупинився. Його щелепа відвисла. Обличчя перекосилося від шоку.
— То ось чому! Змієве провидіння,— доктор сховав лице в руках, а коли прибрав долоні, воно сяяло від щастя.— Я не знав, що ви — його син.
— Розповідайте,— Тюрин витягнув з-під залізного ліжка табурет, всадовив туди доктора і спрямував на нього лампу.
— У 1896-му я почав працювати тут, у Кирилівській божевільні. І тоді ж сюди потрапив чоловік. Він одразу мене зацікавив. Був несхожий на звичайних психів. Тихий, інтелігентний. Йому поставили шизофренію. Чоловіку ввижалося, що він постійно чує жіночий голос. Моя робота була брудна і нецікава. Ми почали багато розмовляти. Він розповів, що чує Апі, що вона змушує його віддати серце Змія обраному. Роки до того, як він потрапив у Кирилівку, він шукав способу, як обійти вимогу Апі.
— Чому? — пролунав глухий голос Тюрина.
— Мені здається, ваш батько хотів захистити обраного. Я зараз поясню! Замолоду я спілкувався зі змієпоклонцями, читав пророцтво Офаніти. Звісно, знав, що серце — один з ключів, щоб відімкнути Змія. Проте ніхто й гадки не мав, що значать слова — «серце має ожити». Але ваш батько...— Гальванеску, ніби перед зануренням, набрав у легені повітря,— сказав, що серце Змія має бути поміщене у груди обраного. Тільки так воно оживе. І тільки так обраний має віднести його до печаті, за якою спить Обадія. Але відродження Змія означатиме смерть обраного. Ваш батько показав мені серце. І це було диво. Одкровення! Я ніколи не забуду тої миті.
— Навіщо ти розрізав йому груди?
— Він захотів спробувати замінити обраного! — Гальванеску закрутив головою у пошуках Тюрина. Яскраве світло заважало роздивитися кімнату.
— Але серце не прижилося. Ти нашвидкуруч його зашив і відіслав до Олександрівської. А потім ще кілька років шукав тіло для серця. Ти хочеш сказати, що не знав імені справжнього обраного? Не знав батькового імені? Хто тоді написав про його смерть у маєток? — Тюрин із силою поклав руку на металеве ліжко перед носом доктора. Синя долоня вгрузла у поверхню. Гальванеску здригнувся.
— Я нічого не писав! Ваш батько назвався Лазарусом. Петром Лазарусом. Він казав, що є автором знаменитих «Легенд про Змія». Я тому йому так і вірив. І я не вбивця! — відчайдушно заволав Гальванеску, спробував підвестися і впав на стільця під вагою руки відживленого.— Я експериментував зі смертельно хворими, божевільними, але найчастіше з мертвими. Я, клянуся, не знав, хто той обраний... Доки серце до вас не потяглося... І ця комета. 1913-й. Усе збіглося...
Тюрин згадав законсервоване серце з Біологічної станції. Нічим не примітний екземпляр, якими лікарі так люблять обставляти лабораторії. Смердючі препарати у банках покликані лякати клієнтів, переконувати у вагомості знань дослідника. На станції Гальванеску таких було через край. Тільки й того, що банка з каламутною рідиною стояла біля ікони з Ліліт.
Тепер Тюрин був переконаний, що черв’як не примарився. Серце і справді здригнулося від його погляду, а тендітний довірливий паросток, один з паразитів, що роз’їдали плоть, торкнувся долоні за склом. Серце відчуло тіло, в якому судилося відродитися.
Поліціянт похитнувся і відійшов від столу, пройшовся кімнатою. Думки плуталися.
— Але і тоді я не знав, що робити,— і далі скиглив Гальванеску. З його очей бризнули сльози.— І тут утрутилося Змієве провидіння. На вас напав Топчій, і я вже не мав права на сумніви.
Тюрин зупинився за спиною доктора. Повільно, ніби торкаючись чужого тіла, поклав руку собі на груди. Десь там здригалося і набиралося сили серце Змія.
— Що буде, якщо його вийняти?
— Серце? — Гальванеску спробував подивитися на Тюрина, але поліціянт грубо розвернув його голову до лампи.— Я думаю, тільки завдяки серцю Змія ви ще живі. Відносно живі. Ви маєте донести його до печаті. Маєте відімкнути Змія. Це ваше призначення! А смерть — лише переродження. Так казав Змій. Не слід її боятися.
Несподівано Гальванеску закинув голову і здійняв руки до стелі. Олександр Петрович простежив за поглядом доктора і вжахнувся.
— Це намалював ваш батько.
Стелю вкривало дивовижне панно. Тюрин підняв лампу. Картина повторювала кілька разів бачений сюжет. З Біологічної станції Гальванеску, з базарних лубочних картинок, з гобелена Житоцької: Змій ніжно обіймає місто-острів. Так само палають гадючі кубла по околицях Києва, а з підземелля скорботно тягне руки до Обадії змієнога мати. Але у центрі пульсують і танцюють, наче небесні тіла у зорепад, нові значки.