Батько і був Лазарусом. Усі послання і підказки були з Тюриним від початку. Батько повсякчас ніби шепотів на вухо: твій шлях визначений, опиратися немає сенсу. Ти мусиш його відімкнути. Батько спробував поборотися з долею, але зазнав невдачі. «Може, тому і згодився на безглузду операцію. З відчаю, щоб не бачити, як серце Змія таки знайде своє вмістилище».
— Я мушу з ним поговорити,— до себе сказав Тюрин і висмикнув доктора зі стільця.
— Зрозумійте, це ваша доля. Це велике благословення — бути обраним для такої місії,— торочив Гальванеску, поки Олександр Петрович зачиняв його у сусідній з водяником камері.
Потім Тюрин повернувся до операційної, замкнув по собі двері, дістав слоїк із сухим варенням, поклав на язик фрукт, улігся на металеве ліжко і заплющив очі.
— Пане? Чоловіче добрий? Уставайте, якщо ноги держуть. Або скажіть, чи живий, чи вже амінь?
Олександр Петрович прокинувся від того, що хтось боляче колов його у бік. Поруч тупцяв годованець. Густе чорне волосся стирчало з-під шапки, падало на очі, переходило у скуйовджену бороду, плуталося у вусах, сягало плечей і, здавалося, вростало у смоляний вовняний кожух. У руці домовик тримав довгого дрючка, яким і шпиняв поліціянта. З кожним рухом з його одягу і волосся сипалася сажа.
З важкою, ніби хмільною головою Тюрин підвівся на тапчані. Надворі темніло, але ні Гальванеску, ні огидного помічника-водяника не було.
— Пити є? — прохрипів Тюрин.
Домовик нахилився до відра, витяг брудну ганчірку, трохи викрутив, зважив на руці та щосили швякнув на обличчя відживленого. Доки поліціянт оговтався, чоловічок устиг добряче обтерти йому голову. І, дивна річ, відразу полегшало.
— Доктор де?
Не підводячи голови, домовик перекинувся на його руки, методично розмазував рідину по густо помереженій шрамами шкірі.
— Який сьогодні день? — несподівано запитав Тюрин. Годованець хмикнув, на мить зупинив ганчірку і чітко і зрозуміло вимовив:
— Святвечір нині. Нечисть гуляє. А завтра вже і Різдво. Потім мовчки склав реманент і зник у коридорі.
Тюрин помацав затерплі кінцівки. Хоч дід і тер водою, на грудях лишилися брудні позначки. Відживлений схилив голову і побачив напис чорнилом: «Пусти Змія».
Тиша, як вата, забивала вуха. Повітря ніби застигло. Тюрин зліз із тапчана і підійшов до дверей. Вони виявилися незамкненими, хоча він точно пам’ятав, як провертав ключа. Лікарня стояла порожня. Коридор здавався темним тунелем у пекло. Було чути лише відлуння кроків.
— Що за чортівня? — подумав відживлений. Раптом попереду промайнула фігура. Поліціянт побіг навздогін. Вилетів надвір і зупинився, як на краю прірви, не маючи сили перевести дух.
Місто унизу палало. Язики гігантського полум’я торкалися безмісячного неба, ніби прагнули запалити темряву. Звідусіль лунали крики приречених. Нечисть і люди зійшлися у смертельній битві. Тюрин бачив тисячі мертвих, що вкривали Кирилівські пагорби. Поранені стогнали і заливалися кров’ю. Люди і нечисть однаково вмирали і задихалися від болю.
Дим згарища вдарив у обличчя. Тюрина обдало жаринками, напівзотлілий аркуш з календаря закружляв і впав йому до ніг. Відживлений підняв клапоть. Там залишився лише рік — 1914.
Поліціянт очманіло перевів погляд і побачив ще жахливішу картину. На місці білої Кирилівської зяяло провалля, а з нього здіймалися могутні живі стовпи. Вони звивалися і перепліталися у смертельному танку, колихалися під нечутну музику. Блискуча луска відбивала полум’я. І шиї здавалися створеними з вогню. Три голови уважно роздивлялися місто. Але ніби за покликом Тюрина, одна по одній розвернулися у його бік. Жах і огида, як подих пекельного вогню, обдали поліціянта.
Одну зі зміїних голів обплела ногами гола золота богиня. Безсоромно посміхалася і махала рукою. З пащі другої звисала тонка дівоча постать з білими, наче лебедині шиї, руками. Василина самими очима благала про допомогу. Але третя голова не давала зрушити з місця, заворожувала, випивала сили, змушувала не відводити погляду. Замість зміїної пащі мала обличчя батька. Голова розвернулася пошрамованою щокою. З останніх сил Тюрин розірвав собі груди, видер ребро і пішов на Змія.
III
— Шефе, Олександре Петровичу, прокиньтеся! Чуєте, вставайте! — гарчав Топчій. У Тюрина розколювалася голова, повернувся тупий біль у грудях. Уламки ребра ніби роздирали нутрощі. Відживлений засунув руку під кітель у надії зупинити кров, але не знайшов ні рани, ні додаткових швів. Бік залишався неушкодженим — холодним і свинцево-синім. З полегшенням Тюрин видихнув і тільки тоді роззирнувся.
— Де я? Бісів сон. Думав поговорити з батьком, натомість побачив якусь маячню. Ніби попередження — що станеться, якщо відімкнути Змія. Жахливий сон, Парфентію Кіндратовичу, нікому не побажаю.
Кімнатка була лише кілька кроків завширшки. Міцні залізні двері та ґрати на маленькому вікні. На вогкій підлозі — солом’яний матрац, у кутку — вигрібна яма, в якій догори черевом плавав здохлий щур. Вовкулака пильно вдивлявся в обличчя шефа, ніби чогось чекав.
— Де я? — розгублено повторив Олександр Петрович.
— Ясно де. У холодній Лук’янівської частини. Добре, що тут мій кум нюхачем. А то б ще кілька днів кисли ні за цапову душу. Хоча...— околодочний знову підозріло примружив очі.— Документів-то при вас не було. Ще й труп. Знову ж таки, крівця убитого на вас.
Тюрин з подивом поглянув на одяг. Зимова шинель кудись поділася. А кітель укривали бурі плями.
— Парфентію Кіндратовичу, ви можете путньо розказати, що сталося? Я заснув у Кирилівській лікарні. Це останнє, що пам’ятаю. Ви сумніваєтеся?
— Ясно що вірю,— сконфузився Топчій.— Тільки ж тут таке завертілося, що і дідько б не вигадав. Вас чорносотенці знайшли. Ті, що Кирилівську охороняють. Божевільний вовкулака заходився горло дерти, та так сильно, що двоголовці про кощів подумали, от і набігли. А там ви, а поруч — домовик на шмаття подертий. Ви у крівці й без тями. А годованець частинами валяється. Голова у відрі, руки-ноги по всій кімнаті. Чисто тобі жах. Вже й не знаю, чого ті бузувіри вас сюди притягли, а не зразу в яму. Певно, що найближчий відділок? Ми-бо вас від третього дня шукали. Акурат як панна Айвс зникла. А тут мій кумась каже, синій-то ваш у нас під замком,— Парфентій осікся і злякано поглянув на шефа.
— Який сьогодні день? — Тюрин досі тер скроні.
— Так Ганни. 9 грудня[4],— з полегшенням проказав Топчій.
«Відтоді як я зайшов до Кирилівської лікарні, минуло три дні. Сухе варення так довго не діє. Видно, двоголовці ще чимось накачали»,— подумав Тюрин, і раптом мозок вибухнув від нової болючої думки.
— Як зникла?
— Та я вже думав, що з вами,— закашлявся вовкулака.— А тепер ясно, що не з вами.
— Треба йти. Виведете?
Вовкулака злякано заморгав довгими рудими віями, глянув на ґрати, але сперечатися не став. У цю мить шефа мало що зупинило б. Куди там стінам чи вовкулаці!
— Агов, служиві! Випускай правдиву душу, допит скінчено,— прокричав у двері й зайняв вигідну позицію. Тюрин зауважив, як околодочний дістав з нагрудної кишені фляжку і зробив кілька швидких ковтків. Вовкулін, або миттєва рідина для перетворення, була заборонена, але Топчію таки вдалося розжитися.
Засув з того боку дверей з рипінням упав. Тюрин рвучко затягнув досередини вартового. Ним виявився голомозий злидень. Олександр Петрович ухопив бідолаху рукою за обличчя, щоб той не зміг закричати, витяг ключа і кинув на матрац.
— Тихо будь! — проказав до нього вовкулака.— Справа державної ваги.
Від погляду Тюрина злидень запхав пальці до рота, забився у куток і почав гризти нігті.
Камера виходила у вузький коридор. Зліва чорнів глухий кут, а з протилежного боку наближався чорношинелець у супроводі городового. Тримав напоготові револьвер, але стрелити не встиг. Олександр Петрович як таран кинувся на супротивників. Не зупиняючись, повалив двоголовця, аж у того хруснула шия, вибив зброю у другого і помчав далі. Топчій здивовано охнув і припустив слідом.