Стрітенська церква видавалася покинутою. Молодий місяць вийшов з-за хмар і освітив ідеально-білу поверхню перед входом. Тюрин штовхнув двері та про всяк випадок витягнув вогнебій.
Усередині пахло сирістю і запустінням. Від кроків пішла луна. Тюрин дослухався. У церкві було порожньо. Він запалив гасницю, що приніс із собою, й освітив приміщення. Іконостас зняли. Уламки досі валялися попід стінами. Вівтарна частина вже не здавалася загрозливою. На колись золотій стіні хтось вугіллям вивів знак Апі.
— Я прийшов,— проказав Тюрин.— Я зроблю те, що ти хочеш. Я виконаю угоду, але мені потрібна твоя допомога.
Тюрину здалося, що тіні у кутках загусли, але ніхто не відгукнувся.
— Змієнога потворо, ти хочеш відімкнути сина чи ні? Ось я — вмістилище його серця,— Олександр Петрович, наче на хресті, розвів руки.— Чого ти чекаєш?
І знову йому відповіла лише слабка луна.
— Тьху! — Тюрин повернув вогнебій до кишені та прикрутив гасницю. В останню мить йому здалося, що у вівтарній частині щось поворухнулося. Він обернувся, але так нічого і не побачив.
— І як там старенька Апі?
Перед Стрітенською зі зброєю у руках стояв Вальдемар Голубєв. За його спиною маячіли Огірок з Адамчиком.— Ви вже отримали всі ключі, милий мій? Годинник цокає, панна Айвс на вас чекає.
— Де ти її тримаєш? — Тюрин не став виймати руки з кишень. Він стояв на сходах і був на кілька голів вищий за двоголовців.
— Там, де вам не дістати, будьте певні. Без ключів.
— І що далі?
— А далі буде так, як ми домовлялися. Я зніму всю охорону з Кирилівських пагорбів. Ба більше, мої дружинники вийдуть палити кощів. Вам буде потрібно лише дістатися входу в церкву. За вами до підземелля зайду я. А там — як карта ляже,— Вальдемар божевільно посміхнувся.
— Ви впевнені, що зможете його вбити?
Вітер проніс по площі снігові змійки. Починалася заметіль.
— Будьте певні. Ребро Ольга вже в мені,— Голубєв поплескав себе по боці. Тюрин не став уточняти, що саме має на увазі Вальдемар.— Я відчуваю його силу. А ви?
У Тюрина стислося в грудях. Він силкувався не зрадити цього. Єдине, на що він міг покладатися, це що Голубєв не помиляється і йому таки вдасться вбити Змія до того, як той утопить світ у крові.
— Тримайте, тато просив вам побажати успіху. У вашому випадку смерть — це вже великий життєвий успіх,— Голубєв простягнув згорток. Ще не взявши його до рук, Тюрин знав, що це скринька з народом букв.
— Василина і всі, хто прийде зі мною, мають піти звідти живими і неушкодженими.
Голубєв неохоче кивнув, випростав руку, ніби вітаючи сонце, і театрально промовив:
— Новий Віщий Ольг присягається. Звісно, якщо вони самі захочуть...— І вже серйозніше, крізь зуби додав: — Обіцяю. Тюрин забрав скриньку.
V
— Бісового доктора, бодай йому повилазило, ніде немає,— Топчій по-собачому струсив сніг з башлика.— Аж на Трухашку перся. Добре, що водяники оборону тримають. А то вже був би не Парфентій Кіндратович, а кощ-сарака, гола ера...— вовкулака вчасно зупинився і стишено запитав у Перетца,— як він?
— Як бачите, дорогенький,— зітхнув учений.— Два дні нікуди не виходить. Сидить над мапою, щось креслить, планує. Серце кров’ю обливається. Пробачте, але не могли б ви переставити? — Перетц указав на пакунок, який Топчій безцеремонно бухнув на завалений паперами стіл.
— Ясно що,— схопився вовкулака, підняв пакет і з насолодою втягнув повітря. Запахло шинкою, квашениною і солоним оселедцем.— Ви би бачили чергу,— голосно проказав, так щоб було чутно у кінці кімнати,— з версту, від бакалії Єлисеєвих аж до Думи. Але в мене там брат у перших прикажчиком. Як почув, що то для вас, Олександре Петровичу, всіх відьом розігнав. Та вони, направду, і самі з повагою голови посхиляли. Не знаю, хто ті плітки розпускає, але вже вся київська нечисть знає, що ви ладнаєтеся Змія пустити.
Попри зауваження професора, Топчій таки почав викладати на стіл припаси. До запахів, що за кілька день безвилазного сидіння людини і напівмерця накопичилися у камері зберігання експонатів, додалися аромати дешевого шинку. Останніми вовкулака витягнув загорнутий у папір шмат сирого м’яса і штоф хмелівки, які дбайливо відніс відживленому.
Топчій мав рацію. Чутки розповзалися, як кощі. На кожному перехресті гуділи як не про навалу і майбутню війну, так про те, що синьопикий поліціянт збирається пробудити Змія. Мавки, польовички, відьми й русалки почали залишати на сходах до міського музею кошики з подарунками відживленому. Хліб, булки, різдвяні ковбаси й інші делікатеси, яких зараз так потребував Київ. Тюрин просив припинити, лякав буцегарнею, нацьковував вовкулаку, але нічого не допомагало. Щодня когось зустрічав біля дверей.
Раз мало не роздушив маленьку дівчинку-злидня, що в очікуванні задрімала на ґанку. Голі ноги аж світилися від холоду, з довгих гострих зубів крапала слина, але вона таки простягла Тюрину не зрозуміло як збережене яблуко.
— Як вони не розуміють? Війна знищить і їх,— лютував Тюрин уже у кабінеті.— Парфентію Кіндратовичу, я скільки вам казав. Не смійте торкатися тих підношень. Женіть утришия. Ще раз побачу — будете бідні!
— А я що? Вони ж як краще,— виправдовувався Топчій, але з того дня потік кошиків зупинився.
Ще за якийсь час до музею залетів Дмитро Донцов. Котолуп крутив головою, нервово сопів, здіймав руки. Від надміру енергії ні на мить не міг зупинитися. Перетц злякано забився у куток.
— Усе йде за планом, товаришу! Інші загони як почули, що ми йдемо відмикати Змія, постановили битися до кінця. Четвертий відділ спробував тиснути на водяників, зловили Карася Грубого і ще кількох. Але ви знаєте Лобаста. Водяники без його наказу рота не розтулять. А він з нами. Будьте певні, ніхто не здасться. Я говорив з упирями. Сквирський і Вишневецький готові приєднатися. Інші «батьки» чекають на рішення Танського. Той думає: боїться, щоб не повторилося 1863-го. Але згодяться. Будьте певні. З вовкулаками гірше. Забарикадувалися на Плоскій. Хочуть свою республіку. Буду сьогодні з тими дурнями говорити. Розвідка доповіла, що, як ви і передбачали, кощі стягуються до Кирилівських пагорбів. З усього міста. Кажуть, Звіринець уже чистий. Тож усе спрацює. Немає сумнівів. Ми чекаємо на Змія.
Тюрин незадоволено подивився на балакучого революціонера: «Оце б вони здивувалися, якби дізналися мої справжні наміри».
— А якщо Четвертий відділ за вами аж сюди простежив?
— Ні, ні і ще раз ні,— заторохтів котолуп.— Нам допомагають алконости. Один скинув мене аж на дах. Кілька перелесників у моїй подобі крутяться містом. Сподіваюся, кощі їх не схоплять. Хоча це буде героїчна смерть за нашу спільну справу.
— Я радий, що ви домоглися єдності. Цього нечисті не вистачало. Але у вас окрема роль. Основний удар візьме на себе армія. Вас я проситиму закрити,— Тюрин підсунув Донцову мапу,— схил з Реп’яхового яру. Там людям не розвернутися, а кощі вже засіли. І дуже прошу не вступати у бій з людьми. Для цього ще буде час. Найперше потрібно винищити кощів.
Тюрин серйозно подивився на вихра. Найменше хотів, щоб його операція з винищення кощів перетворилася на бійню нечисті з людьми.
— І відімкнути Змія! Я передам ваш наказ,— Донцов узяв під уявний козирок і закрутився з кімнати.
— Ви б поїли,— Топчій провів вихра назад на дах і знову простягнув відживленому сире м’ясо.— Зовсім з лиця спали.
Ряба пика сяяла турботою.
— То ви впевнені, що сльози матері — це оце? — Тюрин проігнорував пропозицію вовкулаки. Натомість підняв темну пляшечку. На дні бовталася важка масна рідина.
— У пророцтві Офаніти,— Перетц знову зашарудів паперами, хоча вже давно вивчив текст напам’ять,— написано: разом із серцем...
— ...обраний-вмістилище має знайти і принести усі п’ять ключів. Уже чув. Сам того не знаючи, всі сім місяців у Києві я вже шукав ключі,— перебив Тюрин.