— Ми з Парфентієм Кіндратовичем,— Перетц ображено скривився,— проаналізували ваші справи і дійшли висновку, що сльози матері — це ніщо як рідина з тіла покійного Ярослава Тумса. Він був одним із затаврованих Апі. До того ж, жертвою стосунків з матір’ю...
— А якщо це не воно? — Тюрин знову підняв пляшечку.
— Печать не відімкнеться,— вибалушив очі Перетц і в цю ж мить спохопився,— але я переконаний...
Тюрин не став дослуховувати. У них залишалося три дні, щоб знайти останній артефакт — знак Апі. Олександр Петрович уже розпорядився встановити стеження за затаврованими гімназистами. Хай як йому цього не хотілося, за відсутності іншого рішення доведеться викрасти когось із хлопців. Дати встановлені.
VII
Тюрин незадоволено покрутився на жебрацькій постелі. Гасниця давно вигоріла, тиша у підвалі свідчила, що професор пішов на черговий огляд порожнього музею. Вважав, що так може убезпечити експонати від злодіїв. Відсутність природного світла позбавила можливості стежити за часом. День, ніч — усе поглинула темрява.
На самоті голову охоплювали сумніви. А що як Голубєв не зможе убити Змія і цар людиноподібних повстане?
Тюрину хотілося вірити, що батько ховав серце, щоб його порятувати. Але було й інше пояснення. Батько бажав, щоб Змій залишався мертвим. Хто як не Тюрин-старший мав уявляти всі жахи приходу Обадії? Саме батько порушив спокій Змія, прикликав Апі, прирік свого сина на роль вмістилища, а отже, відповідав не тільки за вчинене, а й за майбутнє.
«Чому ж тоді він так безглуздо і марно помер? Чому не залишив жодних пояснень чи інструкцій? Куди чесніше було б дати мені вибір — повертатися у Межу чи тікати світ за очі,— мучився Олександр Петрович.— Хоча якби я не застряг у Києві, то ніколи б не пізнав Василину... А вона б не опинилася у лапах Змія».
— Твоє життя проти сотень тисяч,— уголос, ніби звертаючись до Василини, проказав Тюрин.— Я знаю, що ти обрала б самопожертву. Це легкий вибір. Набагато важче визначитися, хто ж я такий — людина чи людиноподібний. Бо якщо людина, то Змій має померти, а ти — жити. Як нечисть, я маю віддати все заради Обадії.
Серце Змія у грудях вимагало другого. Але те, чим він був останні тридцять три роки, заперечувало.
Раптом Олександр Петрович напружився. Десь у фойє почулися кроки. Звук наростав. З коридору долинув знервований шепіт. Двері відчинилися, і до підвалу хтось обережно прослизнув. Поліціянт намацав револьвер і приготувався до атаки.
Жовте електричне світло, наче удар блискавки, освітило підвал. Відживлений на мить склепив засліплені очі. А коли зір адаптувався, побачив перед собою професора. Той мав вигляд, ніби повернувся з зустрічі з привидом.
— Там до вас прийшли,— ошелешено проказав професор. Гасовий ліхтар у його руці продовжував недоречно горіти.
— Якого дідька? Хто?
Перетц боязко зазирнув у обличчя Тюрину, потупцяв на місці й показав ліхтарем у бік входу. З тіні ідола богодрева вийшов високий і блідий Рапойто-Дубяго. Він мовчки кивнув і вивів з-за спини хлопчика. Це був гімназист Яків Кендрик. Тюрин здригнувся від огиди.
Зовні Кендрик не змінився: блідий від сидіння за книжками, зіщулений і серйозний. Його місце за дошкою з шахами, а не у темному, забитому порохами підвалі. Звичним, давно відпрацьованим жестом Кендрик поправив окуляри і потер з вухом. Жодна зморшка не здригнулася на його обличчі, ніби він був механічною лялькою, заведеною ключем. Очі за скельцями спалахнули золотом.
— Що ти з ним зробила, змієнога почваро? — просичав Тюрин. Він звів курок і спрямував у бік гостей.
— Спокійно,— проказав Рапойто-Дубяго і затулив хлопчика рукою.— Вона хоче допомогти. Ви ж самі кликали.
— Якого біса ви з нею робите? Договір крові?
Рапойто-Дубяго ледь помітно хитнув головою, даючи зрозуміти, що питання не на часі.
— Апі знає, що жінка у Кирилівських печерах. З нею п’ятий ключ.
Ніби на підтвердження слів людополіціянта, Кендрик закасав рукав і оголив татуювання — знак Апі.
— А що буде з дитиною?
Людополіціянт нахилився до Кендрика. Очі Рапойто-Дубяга на мить зробилися скляними. Жодного звуку так і не пролунало, а губи хлопчика залишилися незворушними.
— Одне й те саме торочить,— незадоволено переклав Рапойто-Дубяго.— Вона має ключ, готова допомогти. Ніби й не розуміє, про що ви запитали. Життя хлопчика не має для неї ваги. Але з того, що я відчуваю,— людополіціянт сказав це так, ніби не існувало іншого способу передати їхній зв’язок з Апі,— найважливіше для неї — відімкнути Змія. Потім ми будемо їй не потрібні.
Тюрин сховав зброю, присів на край столу і спідлоба поглянув на хлопчика. «Ще одна випадкова жертва в ім’я Змія. Йому ж стільки, скільки було мені, коли батько прирік мене на роль вмістилища...»
У коридорі знову почувся гамір.
— Ґав не лови! Тобі-тобі кажу, пузиряко. А щоб ти на шкуринку зсох, щоб тебе морози скували, а мор рибу перетовк. Та скажіть йому вже, докторе. Сил моїх з вами немає,— пролунав знайомий голос, і до підвалу ввалилася колоритна компанія. Першою тупцяла жива снігова баба. Її у плечі шпиняв вовкулака. За ними, кліпаючи підсліпуватими очима, ховався доктор Гальванеску, вбраний у кожух візника і велику вушанку. Від костюму змієголовця не залишилося і сліду.
— Оцей аквус, чорти б його з’їли, ледве додибав. Бачте, мороз. Сніжок притрусив, а воно вже й ходити не здатне.
Під ногами у «снігової баби» розповзлася калюжа. Паморозь станула з огрядного тулуба, і Тюрин упізнав гидкого водяника, що допомагав доктору у Кирилівці. Топчій витер обличчя і здивовано витріщився на присутніх. Побачивши Рапойто-Дубяга, навіть потягнувся взяти під козирок, але вчасно спам’ятався.
— А що це ви всі тут робите проти ночі?
— Де ви їх знайшли? — сухо запитав відживлений.
Очі вовкулаки ще більше округлилися.
— Коло залізничного мосту. Там ціла вистава. Водяники біля опор ополонки прорізали. Якесь зілля п’ють, щоб у воді не замерзати. Щогодини міняються. А ще,— вовкулака мало не розреготався,— оточили себе огорожею з кощів. Тримають за сіткою, немов злих собак. Мабуть, щоб Четвертий відділ до мосту не підходив. А Мокрого Лина,— Топчій показав на водяника,— водопузі зусібіч обступили й аж сюди вели. Всю дорогу співали. Він у них що — підвищення отримав? — околодочний розвернувся до Гальванеску.— І чого ви, причинні, ховалися?
Тільки тепер Тюрин пригадав, де бачив водяника. Його обличчя і справді було знайоме. Мокрий Лин сидів у кущах, коли знайшли тіло Ющинського.
— Нічого ми не ховалися! — запищав Гальванеску.— Самі до вас ішли. Але... втрапили до водяників, а ті ніяк не хотіли відпускати, доки Парфентій Кіндратович з Пузирем не поговорив. Ми з Кирилівської втекли, тільки-но звідти пішли двоголовці. Чули, що вони з домовиком зробили. Думали потім вас розшукати,— винувато проказав доктор і вже зовсім пошепки додав,— то ви таки готуєтеся відімкнути Змія?
Тюрин проігнорував запитання. Змірив Гальванеску важким довгим поглядом, обійшов стіл і, як мировий суддя на засіданні, зайняв чільне місце.
— А ви, докторе, не припиняєте дивувати. Про Ющинського теж брехали? Від початку полювали на рибу? Тепер вона, як я розумію, у череві Мокрого Лина.
Гальванеску вже заїкнувся виправдовуватися.
— Краще мовчіть. Водяник мені потрібен. І навіть Апі,— Тюрин кивнув у бік Кендрика і Рапойто-Дубяга.— Але навіщо мені ви?
— Я знаю ще один вхід до підземелля Змія. За межами церкви,— випалив доктор і зіщулився.— Це давня капличка на Кирилівському кладовищі. Але її охороняють найзапекліші двоголовці та брати Ольга.
Тюрин мить роздумував, а потім кивнув: хай як йому кортіло витрясти душу з Гальванеску, смертей ще буде предостатньо.
«Перша армія Обадії,— кисло подумав Олександр Петрович, оцінюючи присутніх.— І я його полководець, а ім’я мені — вмістилище для ключа»,— а вголос промовив:
— Маємо всі п’ять ключів. Готуємося до штурму. Змій на нас чекає.
Капличка — вхід до підземелля, про який говорив Гальванеску, містилася на кладовищі Кирилівської богодільні. Занедбані хрести та зчорнілі надгробки свідчили, що цвинтар давно забутий. Колись тут ховали жителів присілків. Потім, у старих могилах, божевільних. Кілька невеликих гробівців тільки підкреслювали убогість.