— Луска до луски, народжений з тіла, але не з матері, нехай холод його жил відродить твій вогонь,— прокричав доктор,— прийми дар Джерела, великий Обадіє!
Павутиння закрутилося, наче чортове колесо, і біля Гальванеску опинилася секція з намальованою рибою. Чорний метал засмоктав священний подарунок, і картинка ожила, закружляла, намальована риба радісно забила хвостом.
Так само у печать засмоктало дар богодрева, «сльози матері» — рідину з тіла Тумса, скриньку з народом букв.
З кожним жертвопринесенням ніби електричні розряди пробігали вздовж хребта відживленого. Страхи ожили. Думав, що вже змирився і з легкістю ляже під ніж, але, разом з тим, смерть ніби вже роз’їдала зсередини, щомиті захоплювала новий орган, і з тим поступом народжувався спротив.
Хлопчик-Апі повільною механічною ходою підійшов до печаті та простягнув руку. Відживлений затамував подих. Цього разу в Гальванеску не знайшлося молитовної приповідки. Чорний паросток від’єднався від поверхні, лизнув тонкий зап’ясток. Кендрик скрикнув і повалився на підлогу.
Олександр Петрович підхопив гімназиста. Спробував розбурхати. Топчій притулив вухо до блідих губ, намагався уловити дихання, грубим пальцем розліпив повіки і відсахнувся. Білки горіли золотом. Гімназист не реагував. Хлопчика примостили коло стіни в надії, що якщо Апі жива, то й хлопчик продовжує існувати.
Залишався ключ з грудей Тюрина. В очах вовкулаки промайнув страх і невпевненість. Обличчя Гальванеску пашіло божевільним екстазом. Як маніяк, він наставив на відживленого скальпель, і зробив крок. Поліціянт машинально притулив руки до грудей і відступив назад.
— Що ж ви, Олександре Петровичу, зробіть, що мусите, віддайте серце! — заблагав доктор.
Тюрин відчув дивні зміни. Йому раптом захотілося залишити серце собі — попри пророцтво, Василину та інших. Він поклав руки на груди і на мить завмер. Потім, ніби долаючи опір власного тіла, розвернувся до Гальванеску. Очі відживленого палали. Він простягнув скоцюрблену руку і прохрипів:
— Давайте! Топчію, тримайте мене.
Цієї миті стіни загуділи, печерою пролетів рокіт. Парфентій злякано озирнувся. Досі не поспішав виконувати наказ шефа.
— Мусимо,— прошепотів Гальванеску.
Топчій усадовив Олександра Петровича на підлогу, завів йому руки за спину й обхопив, наче кайданками.
Гальванеску розстебнув на відживленому одяг, мить вагався і нарешті застромив скальпель. Печера знову загуркотіла. Тюрин відчув хрускіт кісток і порпання чужих рук у грудях. Але відсторонено, ніби тіло йому не належало, а біль і печіння були спогадом з попереднього, людського життя. Він втупився в обличчя Василини, прагнучи востаннє надивитися на жінку.
Серце Змія, як звільнений птах, полохливо забило крилами, з кожним ударом сповільнюючи рух, і нарешті вилетіло з тіла.
Обличчя доктора скривилося від надміру почуттів. Брудними щоками потекли сльози. У синіх від крові Тюрина руках він тримав безцінний дар. Відживлений не бачив предмета, але відчував, як той пульсує, радіючи відродженню. Урочисто тримаючи серце, доктор наблизився до печаті. Остання жертва заради пробудження. Мерехтливі малюнки закрутилися. Великий чорний роздвоєний язик вистромився з печаті й обплів серце.
«От і все»,— подумав Тюрин. Його охопив дивний спокій. Смертельно хотілося спати. Пелена заступала очі; ніби крізь товщу води, пролунав пролунав постріл. Олександр Петрович устиг помітити, як вовкулака кинувся на Голубєва, вчепився зубами йому у вухо. Студент закричав, упав на підлогу, до нього підбігли двоє братів Ольга, пролунали ще постріли. Голубєв важко підвівся. Вовкулака залишився нерухомим. Цієї миті зооморф розправлявся з водяником. Доктор відповз до стіни, де вже сидів Кендрик, обхопив голову руками. На його обличчі застигла божевільна посмішка.
За мить усе стихло, а над Тюриним схилився Голубєв. З подряпаної щоки цебеніла кров. Студент переможно посміхався.
— Ми саме вчасно! Встигли на останню сцену. Зараз почнуться титри,— нахилився Голубєв і проказав у саме обличчя,— вмирайте спокійно. Жінка й ваші посіпаки вийдуть живими. Хоча щодо цього я не переконаний,— цівкою револьвера Голубєв показав на вовкулаку. Той лежав за кілька кроків од Тюрина. Ледь помітний рух повік свідчив, що Парфентій досі живий.
Наступної миті все змішалося. Тюрин почув пальбу, сповнені люті голоси, навколо затупотіли підбори. Відживлений не міг підвестися. Лише спостерігав і дивувався, як люди і нечисть то бігали зі скаженим пришвидшенням, то уповільнювалися у неприродних викривлено-механічних рухах. Нарешті зрозумів, що йому так тільки здається. Земля рокотала, стіни продовжували пульсувати. Тюрин розгледів закопчене обличчя Рапойто-Дубяга і ніби змужнілого у шаленстві бою професора. Дмитро Донцов гострими кігтями вчепився у глотку зооморфу. Від рухів вихра рябіло в очах. Зооморф відбивався, як засліплений бджолами ведмідь, але вже спливав кров’ю.
Крізь пелену Тюрин спостерігав, як Голубєв поливає кулями все навкруги, з його обличчя не сходила жорстока посмішка. Після чергової блискавичної перезарядки він підкинув пістолет і несподівано для самого себе влучив у груди доктору. Гальванеску тільки-но підвівся і ще не встиг зорієнтуватися у тому, що відбувається. Здивовано хапнув повітря, подивився на груди і востаннє обернувся до печаті. Блаженна посмішка освітила бліде, замащене кров’ю обличчя. Доктор сповз на підлогу. До печери забігли перші кощі. Тюрин побачив, як гнилі зуби зітлілого кістяка вчепилися у шию одного з братів Ольга. Іншого повалили відразу троє. Рапойто-Дубяго замахнувся, щоб кинути бомбу. Перетц кинувся до Гальванеску, помітив Тюрина і розвернувся до нього. Печера вкотре здригнулася. Рокіт землі заглушив гамір боротьби, постріли, зойки болю і злоби. Згори посипалися брили і дрібне каміння, змушуючи залишати супротивників і затуляти голови. Здавалося, ще мить — і розбурхана кров’ю земля навіки поховає у мертвому череві Змія. Пил позбавляв зору, Тюрин приплющив очі.
І раптом усе заспокоїлося, наче хтось наказав штормовим хвилям розійтися й оголити холодне мертве дно. Стало нестерпно тихо. У туман, що вже застилав мозок, увірвалася сліпуча білина. Тюрин збагнув, що брама відчинилася. Наступні миті були найприємнішими. Зникли біль, страх і шаленство. Звуки згасли. Постаті розчинилися. Залишилося світло і той, хто з нього народжувався. З жахом і майже еротичною жагою Тюрин чекав на появу чудовиська. Він розплющив очі й побачив, як зі світла вийшла звичайна людина.
Печера ще раз здригнулася, але вже від несамовитого жіночого крику. Століття чекання, череда невисловлених слів, благання, туга і ненависть з’єдналися у прадавньому рику. Виття армії кощів вихопилося з горла Апі.
Чоловік не зупинився. Навіть не глянув у її бік.
Олександр Петрович бачив, як у відповідь на погляд людини зі світла одна з завмерлих статуй поворухнулася, розвернула залите ненавистю лице і гойднулася вперед. У руці Голубєва блиснуло ребро. Тюрин завмер у жахливому очікуванні.
...Голубєв вищий за чоловіка зі світла, дужчий. Той не чинить опору, і клинок з легкістю входить у груди. Тюрин тамує подих, хоча знає, що легені вже мертві й це лише вибрик мозку. Обличчя двоголовця змінюється. Жага вбивства поступається місцем подиву. Голубєв випускає зброю, тіло обм’якає і сповзає на підлогу. Клинок падає. Тюрину здається, що його встигає перехопити вовкулака. На обличчі Топчія застигає щаслива усмішка, ніби цієї миті він чекав усе життя.
Осяйний чоловік неушкоджений. Він продовжує ходу.
Поліціянт понад усе хоче уникнути зустрічі. Намагається відвернутися, знайти Василину, поглянути, хто ще вцілів, але не може. Мусить дивитися, як наближається істота. Мусить щось попросити. Боги люблять виконувати бажання. Так казав професор. Але що? Що варте уваги бога, з чим можна звернутися до Змія, щоб прохання було почуте? Щоб той захотів виконати благання? Зробитися людиною, прожити інше — справжнє — життя? Так, це потаємне, істинне бажання. Але як можна просити за себе, коли весь світ стоїть на порозі знищення? Хотіти порятунку і щастя для тих, кого любиш, для всіх людей і видів? За це можна покласти життя...