Осяйний чоловік з дитячим обличчям і ясним, наче молоде вино, волоссям лагідно усміхнувся. Він не нахилявся, але обличчя опинилося на відстані подиху. Тюрин міг роздивитися кожну рису мінливого, неповторного і прекрасного лику. Очі горіли золотом, як і в Апі, але були зміїними, з чорною розкритою раною зіниць!
І раптом Тюрин знайшов відповідь на своє ж питання: той, кого бачить перед собою,— історична аномалія, унікальний вид, такий самий неповторний, як і відживлений. Союз Апі й імператора мав бути безплідним, сама природа кричала, що людина і змієнога князівна не можуть мати нащадків. Але Обадія Змій — наполовину людина, наполовину нечисть — з’явився на світ усупереч усім законам. І став легендарним воїном, царем людиноподібних не за фактом народження, а за власним вибором. Він знищував людей, утверджуючи право людиноподібних, боровся зі своєю людською сутністю і боявся зустрічі з матір’ю. Не міг пробачити, що вона його покинула, але найбільше страшився свого віддзеркалення в її очах. Кого б побачила змієнога богиня — людиноподібного чи людину? Наприкінці життя Змій знайшов відповіді. Пішов на смерть, щоб зупинити війну, бо нарешті примирився зі своєю сутністю.
Тюрин зібрався на думці. Миру — ось чого зажадає від бога. Миру для людей і нечисті, для кожного найгидотнішого, найдрібнішого і найвеличнішого виду. Миру задля об’єднання! Але не встиг відживлений розтулити вуста, не встигла думка оформитися у слова, як Змій прошепотів:
— Вибір ш-ш-ще попереду і він вж-ж-же з-з-зроблений, людино.
Довгим роздвоєним язиком осяйний чоловік торкнувся чола.
VIII
В середині січня стало зрозуміло, що кощі відступили. Подейкували, тікають у ліси. Бачили, як великі зграї прямують на південь. Ті, що залишилися у місті, припинили чинити опір, ніби в них вимкнули годинниковий механізм. Кощі ховались у льохах, під мостами, тинялися у міських садах і на кручах. Іноді збиралися на площах і сумирно давали себе знищити.
Ще за якийсь час голодних диких почали знаходити мертвими. Лікарі оголосили про невідомий мор, і це спричинило нову хвилю паніки. На кожному кроці запопадливі дільці почали пропонувати захисні маски і рятівні мікстури. Міська дума постановила закупити партію за гроші міста. Злі язики подейкували, що рішення пропхав гласний Добринін, який пристав до спілки з депутатом від нечисті Йоффе. На щастя, швидко стало зрозуміло, що хвороба косить лише тупих немертвих.
З’явилися люди і людиноподібні, що закликали рятувати сумирних кощів в очікуванні на вакцину. Люди і людиноподібні єдиним фронтом стали вимагати скасування «Заборони про приховування кощів». Після стількох утрат і страждань зринула надія повернути близьких. Голодних почали ловити і передавати родинам.
Перші дні зализування ран поліція мало реагувала на самоуправство. Але навіть спокійні кощі становили загрозу, їхні укуси так само перетворювали. Після кількох нападів на членів родин, які намагалися піклуватися про голодних диких, міська влада вибухнула новими відозвами і суворими обмеженнями. Кощі мали зникнути з Києва. Найгуманнішим способом визнали створення резервацій на Півдні.
Тюрин мало пам’ятав про те, що відбувалося після відімкнення печаті. Рапойто-Дубяго розповідав, що вже попрощався з життям, коли кощі несподівано розвернулися до церкви і почали пробиватися до підземелля.
— Ми зрозуміли, що то до вас. Казна-що коїлося. Прибіг Дмитро Донцов і потягнув нас до каплички, де ви зайшли. Його хлопці билися, як скажені, але до печер хіба з десяток дотягло. Люта січа була, я вам скажу,— завжди стриманий Рапойто-Дубяго тремтів, знову переживаючи битву.
Виявилося, що вибух розкидав кощів і будівлю, але дивом не пошкодив входу. У якийсь момент перетворені відступили. «Завмерли, як боввани, хоч серпом коси»,— на манір Парфентія, описав людополіціянт.
— Доходимо до кінця печери й бачимо таку картину: всі непритомні. Панна Айвс ще й без одягу. Гальванеску з кулею у животі. Голубєв мертвий. Досі не відомо від чого. Його забрали двоголовці, а ми — всіх вас. Тільки й устигли, що кожному по ложці живого соку влити. Професор із собою для хоробрості прихопив,— посміхнувся Рапойто-Дубяго і здивовано поглянув на Тюрина.— І що характерно, пробиралися ніс до носа з чорносотенцями і навіть не перестріляли один одного.
— Дивно,— проказав Тюрин, намагаючись вище піднятися на подушці,— а я запам’ятав зовсім інше. Ви билися з людьми Голубєва, потім увірвалися кощі та з’явився Змій.
— Не знаю, що вам там привиділося. Зважаючи на ваш стан, усяке могло бути. Але я кажу те, що бачив на власні очі.
Кендрик отямився, тільки-но відтягнули на версту від печаті. Нічого не пам’ятав, усю дорогу плакав і кликав маму. Професору довелося і йому влити рятівне зілля. Живий сік омолодив гімназиста до рівня безсловесного немовляти.
Василина кілька днів перебувала під наглядом лікарів. Відбулася кількома синцями. Пам’ятала, як її викрали, але час у печаті ніби стерся.
Вальдемара Голубєва поховали з великою пошаною, як захисника міста від кощів. Гальванеску залишився під завалами. «Почив поруч з кумиром»,— сказав Фердинанд Іванович.
Кирилівська церква встояла, але пагорб, ніби вичавлений лимон, укрився проваллями і ямами. Кажуть, з-під землі й досі лунає дзуміння кощів.
— Якщо хочете знати про Апі,— скривився Рапойто-Дубяго,— то вона пішла. Це і Кендрик підтвердить. Не сидить більше у мене голові і, сподіваюся, не повернеться.
— А Топчій?
— Його ми не знайшли,— обережно промовив людополіціянт.— Я переглянув його речі. Ви не повірите, але досить довго Парфентій був агентом Четвертого відділу. А у нас усі думали на вас.
Тюрин згадав про попередження Скалонне. Тільки він здогадувався, що у поліції було два «кроти».
Місто поверталося до життя. Кияни ще боялися відпускати дітей, але ґрати з вікон потроху знімали, витягували розведений фенікс із рам. У перший тиждень спокою через це згоріло з десяток будинків. Містяни за звичкою сторожко озиралися на галасливих пожежників, а потім посміювалися з необережних погорільців. Сміх звучав так буденно, що до нього без жодної образи приєднувалися і самі винуватці пригод.
Оговталася пустотлива Ямська, на Думську повернулися жовтобілетниці всіх кольорів і видів.
На Міській думі, як у дні імператорських іменин, вивісили штандарти. Власник цирку Крутиков оголосив про відкриття нової вистави — «Дресировані кощі».
Газети розносили новини зі світу. Кощі зникали.
На початку березня у синематограф Шанцера приїхав новий фільм про очікуваний початок війни на заході. Здавалося, що на тлі загальної перемоги війна довго не протримається.
Нарешті Балабухи оголосили, що їм удалося відновити виробництво сухого варення. Залізниця переможно запевнила про готовність розвозити дорогоцінний скарб Імперією. Після цього видихнули навіть маловірні. Людиноподібні й люди, як і до навали 1913, одними вулицями пішли у своїх справах.
Тюрин спостерігав, як сірі ворони розсілися на тополях і вряди-годи озиваються до перехожих галасливими прокльонами. Бібіковським бульваром, незважаючи на нещодавній дощ, походжали святково вбрані дами і франтуваті кавалери. Імпозантний пан підняв капелюха і здивовано завмер. Вітер здійняв пшеничні кучері. Відьма, яку тримав під руку, зловила погляд. Чорні брови вигнулися у дугу. Вона мить роздивлялася Олександра Петровича, потім елегантно вклонилася і потягла кавалера далі. Сищик упізнав мадам Гінду і лжеперелесника Тартарова.
Над головою крякнула ворона. Тюрин сумно посміхнувся і подумав, яке абсурдне почуття прекрасного у долі: угорі картини — темні птахи — передвісники лих, а внизу — безтурботні перехожі. Обидві сторони відчувають присутність зла, але тримають нейтралітет. Іноді все, що ти можеш,— зупинитися і спробувати насолодитися моментом.
— Олександр Петрович? — вражено перепитав сивобородий чоловік і сів поруч.— Радий, що ви... цілий.
— Професор Голубєв,— ледь підняв картуза Тюрин і посунувся.
Волосся вченого зовсім побіліло, очі запали.
— Мені прикро через вашу втрату.
— Не треба, я знаю, ким був мій син. І вас не звинувачую,— озвався Голубєв і на хвильку замовк, а потім, ніби боячись, що його переб’ють, швидко закінчив,— мені сказали, то був удар.
— Якщо хочете так думати. Я бачив Змія.
Посмішка, наче приклеєна, застигла на обличчі Голубєва.
— Більше за вміння вірувати я поважаю відсутність сумнівів. Таке просте почуття притаманне як людям, так і мерзоті. Мій син його мав. Судячи з вашої історії, помер, щиро переконаний у власній правоті. І це добре. Я справді радий,— професор кинув оком на поліціянта і знову похилив голову.— Знаєте, мені видається найбільшою іронією долі, що з усієї Археологічної комісії у живих залишився лише я — єдиний, хто ніколи не вірив. Навіть після того, що ми відімкнули і що знищили. Мабуть, ваш батько це передбачав. У 1897-му він надіслав мені листа. Я так розумію, це передсмертна записка. Чергова маячня божевільного, але... тримайте,— Голубєв простягнув конверт.
— Чому саме зараз?
— Ваш батько велів віддати це вам, коли я сам утрачу сина,— професор ще більше схилив голову, ніби пильно роздивлявся зображення у калюжі під ногами.— Тоді я посміявся, хоча листа чомусь зберіг. Іноді він просто знав, що по-іншому неможливо. І незважаючи на це, продовжував боротися. Ваш батько завжди прагнув зламати долю.
Останні слова ніби забрали всю енергію. Професор осів, потупив погляд. Хвильку сиділи мовчки. Потім Голубєв важко підвівся і без слів попрямував бульваром.