— Не треба, я знаю, ким був мій син. І вас не звинувачую,— озвався Голубєв і на хвильку замовк, а потім, ніби боячись, що його переб’ють, швидко закінчив,— мені сказали, то був удар.
— Якщо хочете так думати. Я бачив Змія.
Посмішка, наче приклеєна, застигла на обличчі Голубєва.
— Більше за вміння вірувати я поважаю відсутність сумнівів. Таке просте почуття притаманне як людям, так і мерзоті. Мій син його мав. Судячи з вашої історії, помер, щиро переконаний у власній правоті. І це добре. Я справді радий,— професор кинув оком на поліціянта і знову похилив голову.— Знаєте, мені видається найбільшою іронією долі, що з усієї Археологічної комісії у живих залишився лише я — єдиний, хто ніколи не вірив. Навіть після того, що ми відімкнули і що знищили. Мабуть, ваш батько це передбачав. У 1897-му він надіслав мені листа. Я так розумію, це передсмертна записка. Чергова маячня божевільного, але... тримайте,— Голубєв простягнув конверт.
— Чому саме зараз?
— Ваш батько велів віддати це вам, коли я сам утрачу сина,— професор ще більше схилив голову, ніби пильно роздивлявся зображення у калюжі під ногами.— Тоді я посміявся, хоча листа чомусь зберіг. Іноді він просто знав, що по-іншому неможливо. І незважаючи на це, продовжував боротися. Ваш батько завжди прагнув зламати долю.
Останні слова ніби забрали всю енергію. Професор осів, потупив погляд. Хвильку сиділи мовчки. Потім Голубєв важко підвівся і без слів попрямував бульваром.
Перетц вирушав на пошуки Зархосії. Як і Рапойто-Дубяго, знайшов у печері лише мертвих і поранених, але, на відміну від людополіціянта, щиро повірив словам Тюрина.
— Змій отримав волю, дорогий Олександре Петровичу. І якщо залишив це місто, то лише заради Зархосії,— торочив Фердинанд Іванович, скручуючи дорожню мапу.— Як думаєте, чому кощі зупинилися?
— Мене більше турбує, коли вони з’являться знову.
Професор спохмурнів, але вже за мить сердечно поплескав поліціянта по руці.
— Обадії досі не бачили. Місто оговтується. Може, тікаймо зі мною? Нові пригоди чекають.
— Моє серце належить Києву,— посміхнувся Тюрин.
— Так-так,— утер сльози Перетц і по-змовницькому підморгнув.— Києву і ще комусь. І це правильно: захищати можна лише своє — лише те, що любиш по-справжньому.
Він кілька секунд боровся з собою і таки кинувся Тюрину на груди.
— Знову бовкну дурницю, але послухайте старого друга. Хай що сталося у тих печерах, хай ким зробило вас життя, є лише одне питання, яке потребує відповіді. Питання Змія: чи готові ви прийняти самого себе? Тільки так можна бути щасливим, а отже, робити щасливими інших.
Ворон крякнув двічі. Поліціянт розпечатав батькового листа.
Сину,
сьогодні я ляжу під ніж доктора Гальванеску. Хочу востаннє поборотися з долею. Не думай, що я здався. Голос Апі роз’їдає мозок. Але я готовий терпіти. Мене лякає інше. Я слабшаю. Ще у маєтку мені присудили жити не більше року. Відтоді спливло п’ять. Я завжди квапився жити. І тепер хочу встигнути ще раз спробувати тебе врятувати.
...Навіть зараз бісова Апі вовтузиться у моїй голові.
Знаєш, що вона говорить? Що я дурень і не розумію свого подарунку.
— Мир і війна підкоряться твоєму синові,— шепоче Апі.— Він стане на все спроможний, якщо прийме самого себе.
Мені здається, божевільна сліпа почвара говорить про свого сина. Але я вже важко відрізняю її від своїх думок. Не знаю, де різниця між тим, що було, що є і чим усе закінчиться.
... Знай, сину, я завжди тебе любив. І любитиму, хай ким би ти став.
Вона знову говорить... О, тепер я з нею згоден.
Не бійся почати Велику війну. Прийми себе: І нехай уся нечисть на світі приєднається до твоєї боротьби. Не бійся померти.
Як казав Обадія, «смерть — це нове народження. Позаяк я є уроборос — нескінченне переродження».
Ми віримо у тебе, сину.
Ми — твої батьки: Апі й Лазарус.
— Усе шукаєте батька? — поруч сів Топчій.
— Наприкінці життя він таки збожеволів. Почав вважати мене Змієм. Можливо, гадав, що я ним стану...— Тюрин поглянув на колишнього помічника.— Ви змінилися.
Волосся вовкулаки потемнішало. Очі набули глибини і стали синіми. У рухах з’явилася статечність. У поставі — благородна впевненість.
— Як і ви.
— Отже, ви від самого початку полювали на ніж Віщого Ольга? — запитав Тюрин.
— Не шукайте підступних планів, Олександре Петровичу. Все значно простіше. Замолоду я був у жорстокій банді. А потім урятував того прикажчика на млині Бродського. Не знаю, навіщо я це зробив. Але вовкулакам за зраду своїх — смерть. Люди би просто заплющили очі. Але мені пощастило. Мене помітив Четвертий відділ. Думаєте, виправдали на суді й дали посаду околодочного просто так? Я землю гриз, але народитися вовкулакою у Межі не набагато краще, ніж бути кощем. Мене приставили до вашого батька ще до погрому. Сказали, що після розкопок на Щекавиці він зв’язався зі змієпоклонцями. Я мав доповідати, з ким зустрічається. Підозри не підтвердилися. Ваш батько сам тих змієпоклонців вистежував, а потім допитував у катівнях Четвертого відділу. Мене перекинули на щось інше. Вдруге я зустрів його у 1892-му. За два тижні до погрому. Випадково. Він був страшенно знервований. Шукав, хто б його довіз до маєтку. Я погодився. Дорогою він постійно говорив. Хотів полегшити душу. Так я дізнався про серце Змія, договір з Апі й ніж Віщого Ольга і... про вас. У 1897-му ми зустрілися втретє. Він уже помирав. Криворукий Гальванеску його розрізав і якось не так зашив. Я відвіз вашого батька в Олександрівську і написав листа в маєток. Тоді я про вас не думав, просто хотів віддати шану людині, яку знав. Усе змінилося 1911-го, коли я дізнався, що Олександр Тюрин став інспектором Межі. Я все чекав, коли ви заїдете до Києва, а ви, як на зло, не їхали. І раптом дізнаюся, що ви застрягли у потязі, що зійшов з колії. А у нас якраз труп хлопчика на Трухашці. Я зрозумів, що це знак. Усі шляхи так чи так приведуть вас сюди. Я повідомив Скалонне. А він розпорядився долучити вас до справи. Я не знав, наскільки важливий Ющинський. Узагалі нічого не знав. Я просто вирішив бути поруч і спостерігати. Якщо ваш батько мав рацію, ви самі мали знайти всі ключі та принести їх до Змія.
— Але ви зробили так, щоб я потрапив на стіл до Гальванеску?
— Каюся, мій гріх. Тоді я вас ще не знав.
Кілька секунд сиділи мовчки. Бульвар несподівано спорожнів. Налетів холодній вітер.
— Але навіщо? Для чого вам був потрібен ніж Віщого Ольга?
— Це теж просто. Я думав, ви єдиний мене зрозумієте. Я хотів стати людиною. Люди — панівний вид. Поки ви не вирішите це змінити,— Топчій з цікавістю подивився на Тюрина.
— Я був готовий битися з Голубєвим у ролі нового Віщого Ольга, але не з вами, Парфентію Кіндратовичу.
— Мені б теж цього не хотілося. Але ви мусите виконати свій обов’язок — очолити боротьбу нечисті.
— А ви?
— А я ще тільки вчуся бути людиною.
Сіра ворона тричі злобно крякнула. Мінливе весняне сонце знову вийшло з-за хмар. Вулична торгівка-польовичка злякано підстрибнула і насварилася пальцем. Зграя злиднів накинулася на кошик і розтягнула яблука — не встигла польовичка і спам’ятатися. Але й вона не припиняла усміхатися.
— Все ніяк не звикну до вашого нового вигляду,— плюхнулася поруч розпашіла Василина. У руках тримала свіжу газету.— Ви тепер назавжди такий? Перетц вважає це дивом. Він думав, що ви...
— Що я помру?
Василина кивнула й опустила очі.
— Що взагалі кажуть лікарі?
— Що тепер я більше людина, ніж людиноподібний,— Тюрин подивився на білі, зовсім звичайні руки.— Навіть швів майже не видно.