Аби не марнувати часу та бути напохваті, Данько молотить на точку жито, привезене вночі з–під Чупринок. Його ціп стугонливий на світанку всіх будить, а надвечір приколихує. Не вмовкає навіть у полудень, коли все живе ховається від задухи, хіба що цап Фабіян в поті лиця чимчикує на обід до Явтуха Голого. Час від часу молотник скроплює точок, аби не пилив, зволожує капиці і знову б'є безугавно зав'яленим ціпом, всередині якого неначе стогне якась змучена, запрацьована жива істота. «Зовсім очманів наш Данько», — каже про нього мати, якій зараз над усе хотілося б тиші.
Менший мовчить, він, прецінь, знає, звідки в Данькові таке завзяття. На одного працюють бджоли, на іншого міхи ковальські, третьому Бог дитину колише — вітер оберта вітряки, а в цім подвір'ї щось більше за ціпа вигадати не можуть. Лук'ян вкинувся було в голуби, та скоро збагнув: то майже те саме, що розводити горобців, — сьогодні вони ніби й твої, а назавтра знялися на крила і вже обрали собі іншого хазяїна. Недарма Фабіян жартує з цього приводу, напевне, маючи на увазі свого цапа: все, що здатне літати, не може належати комусь одному. А проте Лук'ян не зводить голубів, має їх безліч та кілька рідкісних пар викохує для душі. На ньому лежать усі інші турботи по господарству: корівка, котру він сам доїть; кури, що все норовлять нестись у Явтухових бур'янах; качки–цесарки, яких щовечора не може докликатись із ставу; замочування й тіпання конопель; виплекування турецьких тютюнів для Данька; баштан, який був справжнім нещастям для Явтухових дітисьок; уся городина від розсади до шаткування капусти на зиму — то все також його клопіт відтоді, як занедужала мати.
Поле ж тримається на Данькові, він пропадає там від снігу до снігу, певен, що воно саме здатне поставити їх міцніше на ноги. Поле виснажує, особливо в осінню негоду, тому на меншого брата падає ще один обов'язок: приносити для Данька гарячі обіди. Той робить це з великим занепокоєнням, аби ті обіди не схолонули в дорозі. Данько завше дивується, як це Лук'янові вдається, і після кожного такого обіду шанує брата ще більше. А все діло в рушничках: ними Лук'яньо кутає горнята, коли несе їх за тридев'ять земель, під голодні Чупринки, в яких споконвіку плодилося жебрацтво. «Звідки ви, діду?» — «З Чупринок». Вавилонський жебрак ліпше дасть собі вирвати язика, аніж признається, звідки він.
Зараз Лук'яньо не відходить од матері, сидить на ослінчику й вишиває червоним хрестиком для себе сорочку, скроєну напередодні у глинського кравця, що в нього обшиваються всі більш–менш заможні вавилоняни й ті, котрі тягнуться до них з останніх жил, бо найбільша ганьба для вавилонянина — вийти на люди в нікудишній сорочці. Те зовсім не означає, що штани тут малось ні за що, та сорочка була своєрідною візиткою для тутешнього шляхетства, вже й так залишиться, напевне, довіку: в якій ти сорочці?
Лук'ян має великий хист до того, пів–Вавилона в його вишиванках, і навіть їхній сусід Явтух, якому він з великим натхненням оздобив сорочку ще до чвар. Тоді Пріся іще не починала сипати хлопчиків для Явтушка, то він хизується сорочкою й досі. На котромусь фатальному хрестику Лук'ян, а з ним і Данько мають посиротіти…
Червоний клубочок на долівці перекидався дедалі нервовіше, непомітно меншав, а коли Лук'ян знімав окуляри, щоб протерти їх, то клубочок перепочивав, ніби щось живе. Лук'ян завів окуляри знедавна, рятується ними від короткозорості, на те напоумив його Фабіян, довівши особистим прикладом великі переваги цього, як він гадав, найгуманнішого людського винаходу. Мати ж ніяк не може до того звикнути.
— І звідки воно до тебе вчепилося?
— Що, мамо? — підводить Лук'ян свої окуляри до неї.
— Оте каліцтво твоє. Сліпота…
— А мені байдуже. Я звик.
— То чи не від того, що тобі пупа втиналось до книжки? Хтось підсунув повитусі молитовничка. А букви маленькі–маленькі…
— Це того, якого Данько скурив?
— Спалив, негідник, таку пам'ятку…
Данькові ж — про це Лук'ян щойно довідався — втиналось пупа до ложки, від того невситимість до їжі, а отже, й до роботи. Хіба знаєш, якого тебе загадують, коли з'являєшся на світ.
— А звідки ж у Данька конокрадство? — поцікавився Лук'ян.
— Соколюки тут ні при чім. То я винна. В моєму роду була колись ця хвороба. Діда мого чумаки вбили. Волів крав на чумацькій дорозі…
— Волів? — здивувався Лук'ян, радий за брата, що віднині той не такий уже самотній, як уявлялося досі.
— Дід полював за лиманами[5]. На масті тронувся. А Данько ж на чому?..
— Йому масть нічого не важить. Йому інше.