Коли так, на другий уже день, в обідню добу, іде вона і два москалі її проводять.
Кинусь я до них:
— Голуби мої сизі! Що ви з нею робитимете?
— От баба здуріла! Певно, всі ви дурного роду! — каже мені сухенький, жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. — От і ся, — на Настю показує, - тут їй воля, тут би їй вибрикувати, а вона останній розум згубила.
— Яка воля? — питаю, не розуміючи.
— А вже ж вільна буде! От яка!.. Вже порішили. Який панич гарний за неї просив!
А другий москаль:
— Еге! За стару не попросять! Пропадай стара! І жартують такеньки межи себе. А Настя йде біла як хустка, ні журлива, ні весела, — от мов з каменю.
Вибігла Чайчиха. Кажу їй — віри не йме і слухати не хоче. А пані перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить, жалкується. А ми чекаємо — ждемо: чи смерть, чи воля бідолашним буде. Колотилось в нас такеньки аж тиждень. Зовсім уже порішили, що ми вільні, а все пані пускати нас не хотіла — та мусила вже.
От як зібрали нас в останній раз та об'явили, що ми всі вільні, у руку бумагу дали, вийшли ми за ворота панські, - як заридає тоді Чайчиха!.. Ридає, ридає так, господи! Та тільки приказує: «Ой, світе мій, світе мій милий, світе мій красний!»
Зійшлися сусіди, товплються на улиці, оступили, поздоровляють нас, самі з нами плачуть, а нас умовляють.
А Чайчиха їм на те:
— Сестриці! Брати! Родина! — так-то вже величає їх! — Не бороніть — нехай поплачу! Я двадцять років не плакала! І так вона вимовила, що всі знов дрібними сльозами вмилися.
Як я тоді на неї глянула, тоді я тільки й побачила, які в неї очі добрі, який усміх ласкавий, — наче то не Чайчиха передо мною мовчуща, понура… А далі як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурніла і осмутніла знов тяжко. А Настя стоїть, на всіх, на все дивиться та шепче:
— Я вже сьогодні випила, — шумить мені в голові…
А далі:
— Люди добрі! — простогнала. — Чи я вільна, чи я тільки п'яна?..
XV
Настина подруга давня, ота Кривошиенківна, прийняла нас до себе в хату.
Зібралось ще скільки добрих сусідочок туди до нас та радимось. Тільки Настя — як сіла в кутку, як схилила голову, — немов замерла так.
— Насте, — кличемо, — іди лишень до ради, порадимось.
— Голова болить! — одказала.
На другий день ще гірше вона занедужала; вже з того дня й не вставала. Танула вона як свічечка. Нікого не пізнає, дивиться страшно і все за голову себе хапає.
— Горить, горить! — каже.
На п'ятий день підвелась, хустки шукає, зривається ніби куди бігти.
— Насте, куди се?
— Горілки хочу!.. Піду! Піду!
Мати заплакала, — просить:
— Доню моя, схаменись!
— Пустіть мене, пустіть!
— Куди ж тебе пустити! Ти на ногах не встоїш… Ляж!
— То вбийте мене, вбийте! — крикне, ламлючи руки.
Положили її знов на ліжко. Почала, вона кидаться, почала стогнати, кричати:
— Я вільна, вільна!.. Ну, добре!.. І вільна, і п'яниця, і ледащо!.. Де ж мені прихилитись, де? Добрий хазяїн вижене: «П'яниця, ледащо, треба її з свого двору вигнати!» — скаже і вижене… і добре зробить.
К ночі вже з сили зовсім вибилася, — тільки стогнала стиха та просилась:
— Не женіть мене, не женіть, — нехай я хоч трохи одпочину! Матінко, я ж ваша дитина, — не женіть!
Усе їй привиджується, що її женуть. І дитину свою згадувала.
— Сховайте, сховайте мою дитину, — шепче, — вона вже давно вмерла!
Так опівночі піднялась на ліжку…
— Зима люта! — вимовила. — Куди ви мене женете? І впала…
Се вже її останнє слово було…