— Берил, — почула я його голос, але відповісти не змогла.
Коли я знову прокинулась, у кімнаті стояла темрява, його вже і слід простиг.
Джинджер заїхала по мене наступного тижня й повезла назад у Накуру, до мого тимчасового житла, отже, мені не довелося мучитись у потязі. Горло ще боліло, а від останньої зустрічі з Денісом саднило в серці. Одружиться він із Карен чи ні, та зв’язок між ними все одно був надто складний і міцний, щоб вони могли колись розлучитися. Так чи інакше, я мала побажати їм щастя. Вони обоє були не байдужі мені, хоч би як дивно це звучало.
— У тебе досі забитий ніс? — запитала Джинджер.
Я сиділа мовчки, дивилася вперед, на шлях, який то підіймався, то опускався. Інколи вибої були такі глибокі, що в мене клацали зуби.
— Я не маю втручатися, — делікатно продовжила вона, — але Деніс чудова людина, чи не так?
Я глянула на неї скоса, намагаючись вгадати, що вона може знати та з якого джерела.
— Ми добрі друзі.
— Він так силкується залишитися з Танні.
Вона стиснула кермо блідо-жовтими лайковими рукавичками.
— Але я не впевнена, що він колись зможе поставити когось у центр свого життя.
Відверто кажучи, Джинджер мене здивувала. Я чула від неї лише балаканину про дрібниці: мереживо, пояски, заручини й пудинги. А мені подобалися саме такі, справжні, розмови.
— Багато людей цього не можуть, — сказала я. — Чому кохання повинно мати такий вигляд, щоб його постійно враховували?
— Напевне, я ніколи не зможу ставитися до всього з таким розумінням, як ти.
— Невже? Ваші стосунки з Беном також не були схожі на звичайне залицяння.
Я ковтнула, відчула біль; мені дуже захотілося льоду чи морозива, щоб пилюка в горлі хоч якось осіла.
— Вибач. Я не хотіла. Я справді бажаю вам обом усього найкращого.
— Усе гаразд. Я довго на нього чекала й не знала, чи буде він колись вільним. Це дурість чи мужність?
— Не знаю, — відповіла я. — Можливо, і те, й інше.
46
о тому, як Джинджер із Беном одружилися й вона стала господинею їхньої ферми «Мґунґа», її, здалося, дуже зацікавили нові гості та відвідувачі Африки.
Вона полюбляла організовувати вечірки, на яких завжди поставала в ідеально пошитих шовкових сукнях та з низкою перлів, що майже сягала колін.
Я мала кілька речей, з яких можна було б здмухнути пилюку, щоб надягти для пристойної компанії, але зазвичай носила штани та плоєну чоловічу сорочку. Саме так і пішла на звану вечерю, яку Джинджер давала в червні. Дорогою я думала про те, як дивно їхати в Нджоро гостею.
Їхні володіння були десь за кілометр від «Ґрін Гіллз», і, коли я їхала в своєму новому автомобілі знайомою дорогою, мене опанували спогади. Мало що змінилося звідтоді й водночас усе стало іншим.
Сер Чарльз та Менсфілд Маркгеми були братами. Вони приїхали до Кенії в пошуках будинку на зиму для своєї добре забезпеченої матері, яка більше не могла зносити крижаної вогкості Лондона. І знайшли пристойну віллу поряд із долиною Ронґаї, де Джинджер на них і натрапила. По належному святкуванні вони збиралися з Бліксом вирушити у сафарі на слона.
Двадцятидворічний Менсфілд був елегантним і добре виголеним. Шкіра в нього була гладенька, мов вершкове масло, вражали також його молочно-білі доглянуті руки.
Під час вечері я помітила, що він спостерігає за мною, тимчасом як його брат, здавалося, був цілком зосереджений на тарілці, повній м’яса газелі. Мені забракло сміливості сказати Чарльзові, що їжа тут не надто різноманітна й що йому, певно, доведеться саме це їсти ще багато місяців поспіль.
— Мої предки походять із Ноттінгемширу, — сказав мені Менсфілд, постукуючи своїми підстриженими нігтями по важкому дну склянки з водою. — Як Робін Гуд.
— З вигляду ви не надто войовничі.
— Хіба ні? А я так старався.
Він усміхнувся, показав гарні зуби.
— Джинджер казала, що ви тренуєте коней. Це так незвично.
— Це ввічливе нежіночно?
— Е-е... ні.
Він почервонів.
Пізніше я знову опинилася поряд із ним за бренді в тихій просторій вітальні, де він почав мені пояснювати те, що сказав раніше.
— Щиро кажучи, я сам не дуже мужній. Був хворобливою дитиною і проводив дуже багато часу з садівником за вивченням латинських назв рослин. Замість спорту працював у саду. На Різдво мати дарувала мені білі носовики, а Чарльз отримував рушниці.