— Справді?
Він усміхнувся.
За рожевою терасою була тиха, прохолодна й темна веранда. Її обліпили світлячки, які виказували свою пристрасть сумним миготінням.
— Я так люблю це місце. Воно — одне з моїх улюблених. Винаймаю тут кімнату, — сказав він, дивлячись не на мене, а на кінчик своєї сигарети. — Це найчарівніше, що я колись бачив. Окреме маленьке бунгало з чиїмись гарними книгами скрізь та зі столом, зробленим із бивнів. Не хочете зайти випити по чарочці на ніч?
Ішлося про будинок Деніса. Він там більше не бував, але від думки, що це місце може належати ще комусь, навіть на одну ніч, у мене стислося горло.
— Це дуже мило з вашого боку, але, побоююсь, що мушу відмовитися. Принаймні зараз.
— Я знову поводжуся самовпевнено, так?
— Можливо, — сказала я. — На добраніч.
Наступного дня Маркгем попросив мене поїхати з ним у Нджоро на його автомобілі.
— Дороги жахливі, — попередила я. — Це займе весь день.
— Отже, це навіть краще.
Він не втратив свого веселого настрою, навіть коли в дорозі одна шина лопнула з гучним звуком, схожим на постріл. Він, вочевидь, ніколи не міняв шин самостійно, тож це зробила я, а він тим часом спостерігав із таким подивом, ніби я дістала запасну шину зі своєї кишені, а не з багажника.
— Ви дивовижна жінка, — сказав він.
— Насправді, це досить легко.
Я озирнулася навколо, шукаючи, об що витерти брудні руки, й нарешті витерла їх об власні штани.
— Чесно, Берил. Я ніколи не зустрічав нікого схожого на вас. І тому мені хочеться зробити щось божевільне.
— Наприклад, навчитися міняти шини, — я хотіла його трішки подражнити.
— Наприклад, купити вам ферму.
— Що? Ви, певно, жартуєте.
— Зовсім ні. Ми всі маємо по можливості повертати втрачене колись. І до того ж, це буде не лише для вас. Я сам хотів би так жити.
— Ми щойно познайомилися.
— Я ж казав, що хочу вчинити щось нерозсудливе, — сказав він. — Але також хочу попередити, що це цілком серйозно. Я не з тих хлопців, які ходять околяса й самі не знають, чого хочуть.
Ми повернулися в авто й кілька кілометрів їхали мовчки. Я не знала, що відповісти на його недавні слова, й незабаром він це зрозумів.
— Тепер вам незручно, — озвався він за деякий час.
— Будь ласка, не зрозумійте це неправильно. Я справді вражена.
— І все-таки? — він усміхнувся. — Відчуваю, зараз почнуться застереження. Я маю на таке особливий нюх.
— Я просто дуже горда людина. І, хоч би як сильно мені хотілося мати ферму, подібну до «Ґрін Гіллз», я не зможу прийняти такого подарунка від вас чи від будь-кого іншого.
— Я теж гордий, — сказав він. — А ще впертий. Але мені здається, що ми обоє хочемо одного. Ми можемо стати партнерами на великому підприємстві. Однаково незалежними й однаково впертими партнерами.
Я мала б на це усміхнутися, але більше нічого не сказала, поки ми не приїхали до станції «Кампі я Мото» та не почали підійматися високим схилом.
Крім нині покинутих господарських будівель та огорожі пасовиська, від нашої ферми нічого не лишилося, та краєвид, який розгортався з нашого пагорба, був тим самим.
— Тут так чудово, — сказав він, зупиняючи машину та вимикаючи двигун. — І все це було вашим?
Тут, у свіжій блідій синяві неба розгорталися мої Абердере. Поряд виднілися зубчасті краї кратера Мененґаї в темній облямівці лісу Мау, який завжди повниться життям. Коли я це побачила, мене не засмутили навіть руїни старого батьківського будинку.
— Так.
— О, я мало не забув, — раптом сказав Менсфілд.
Він потягнувся назад та дістав відро для льоду й поставив його на задньому сидінні. Зараз там була лише тепла вода й уже давно не холодна пляшка шампанського.
— Мабуть, зараз воно огидне, — сказав він, відкорковуючи пляшку.
— Це не має значення, — відповіла я. — Один дорогий мені друг колись сказав, що шампанське в Кенії просто обов’язкове. Отже, це, певно, ваше місце.
— От бачите!
Він налив нам у прості келихи, які мав із собою.
— За що вип’ємо?
Повз його плече я дивилася за шибку, на краєвид, який відкривався згори; все це завжди було в моєму серці.
— Знаєте, я ніколи не забуду цього місця, навіть якщо колись воно забуде мене. Я рада, що ви хочете сюди переїхати.
— «Ґрін Гіллз» — чудова назва для ферми. А як ми назвемо нашу?
— Ви не відступитеся, поки я не здамся, так?
— Атож, це мій план.
Я подивилася на нього, такого подібного до Берклі оцими витонченими гладенькими руками й гарною зачіскою, — і відчула нестримне бажання його поцілувати. Губи в нього були м’які, мов пір’я. А язик — із присмаком шампанського.