Менсфілд завжди був близький зі своєю матір’ю. Я намагалася зрозуміти ці стосунки, але хіба я могла таке збагнути? Він захоплювався нею так само, як і мною, і вважав за необхідне, щоб ми з нею від початку порозумілися.
— Вона матиме певні упередження щодо того, якою ти маєш бути, — попередив він.
— Що це значить?
— Африка є Африка. Коли ми все тут закінчимо, то зможемо заховатись і робити що заманеться. Але мати і її друзі не вирізняються передовими поглядами.
Я гадала, що йдеться про політику, поки ми не під’їхали до салону краси Елізабет Арден. Менсфілд записав мене туди на цілий день і висадив перед червоними дверима, перш ніж я встигла розтулити рота. Сам подався до крамниць на Бонд-стрит, а потім у магазин «Гарродс», поки мною займалися в салоні. Мені повністю вищипали брови й намалювали сурмою інші. Верхню губу та ноги депілювали воском і пілінгували, а губи нафарбували таким яскравим червоним, якого я ніколи не бачила.
— Як цим можна догодити твоїй матері? — запитала я в Менсфілда.
З такою кількістю фарби на обличчі почувалася наче голою. Хотілося затулитися руками.
— Чудово. В тебе дуже вишуканий вигляд. Вона не зможе встояти перед тобою, хіба сама не бачиш?
— Я хвилююсь... не через те, що можу їй не сподобатися, а тому, що це має для тебе таке значення. Усі ці приготування...
— Усе буде добре, — запевнив він. — Ось побачиш.
Ми поїхали у «Свіфтсден» — маєток, де жила мати Менсфілда зі своїм другим чоловіком, полковником О’Геа. Він був на п’ятнадцять років молодшим за неї; жодному з хлопців Маркгемів не вистачило на нього терпіння. Він виявився мовчазним товстуном; місіс О’Геа також була не набагато тоншою і мала про все власну думку. Коли я спробувала потиснути їй руку, вона взяла мене лише за кінчики пальців.
— Enchantee[36], — пробурмотіла вона, хоча, здавалося, не отримувала жодного задоволення від знайомства, та влаштувалася в зручному кріслі, щоб тоном лектора розповідати мені про досягнення своїх гончих.
Під час першого чаю я мимоволі уявляла собі зустріч із цією леді, якби опинилася перед її дверима, як тоді перед дверима Кокі, — без пальта, з потрісканими та посинілими від холоду руками й закляклими ногами в мокрих черевиках.
У Парижі, а потім у Мілані Менсфілд водив мене до найкращих кутюр’є, тож зараз на мені був відповідний одяг: шовкові панчохи, хутряний палантин і діамантовий браслет, який ковзав рукою вгору-вниз, як колись давно кара в Бішона Сінґха.
Менсфілд був такий щедрий. Я думала, він купував ці гарні речі тому, що вони йому на мені подобалися, але зараз, коли пройшла крізь випробування салону Елізабет Арден і опинилася в розкішній вітальні його матері, не могла не запитати в себе, чи не для неї він робив подарунки.
— Навряд вона подумає, що світське товариство — моя стихія, — сказала я, коли ми залишилися самі в нашій кімнаті.
Менсфілд сидів на краю ліжка, застеленого лискучим шовковим простирадлом, а я біля довгого туалетного столика щосили роздирала своє коротке волосся щіткою зі срібною ручкою.
— Навіщо вся ця метушня? Мої бідолашні брови більше ніколи не виростуть.
— Не гнівайся, люба. Це ненадовго, а потім ми знову надягнемо наші старі речі та заживемо новим чудовим життям.
— Я почуваюся самозванкою.
— Але це не так, хіба не бачиш? Ти не змінилася від усього цього. До того ж маєш елегантний вигляд у будь-якому вбранні.
— А якщо я знову надягну мої штани? І почну поводитись, як зазвичай? Вона викине мене звідси?
— Будь ласка, Берил, потерпи. Мати не така сучасна, як ти.
Я не хотіла сваритись і пообіцяла Менсфілду, що спробую. Але врешті-решт наше перебування в «Свіфтсдені» почало нагадувати тактику «розділяй та володарюй». Менсфілд доглядав матір, а мною займався шофер. Мене відвозили в Лондон на тривалі екскурсії. Я побувала в усіх туристичних місцях: на Лондонському мосту, в Вестмінстерському абатстві та біля Біґ-Бена. Я бачила зміну королівської варти: вдягнені у червоні мундири гвардійці переходять з одного місця на інше, ніби всередині в них крутяться ґвинтики й коліщатка. Після цього я була в кіно, дивилася фільм «Битва на Соммі» — проектор, який створював ілюзію життя, чи не найбільше приголомшив мене в Лондоні. Тут усе було електричне — освітлення, чайники, музика, що линула з гучномовця всією Оксфорд-стрит. Але війна у фільмі була жахливою. Чоловіки в окопах корчилися від болю й жаху. Це змусило мене згадати арапа Маїну. Невже він загинув так само? Я сумувала за Рутою і хотіла, щоб він був тут, поряд зі мною, в темному залі, хоча, напевне, його б усе це вразило набагато більше.