На веранді Карен висіли два засвічені маяки — корабельні ліхтарі, колись привезені нею з Данії для Берклі й повернуті їй по його смерті. Деніс стояв під одним із них та віддаля спостерігав за нґома, спираючись на одну ногу й прихиляючись плечем до синього кам’яного стовпа. Менсфілд був поряд з іншим ліхтарем — вони стали обабіч входу так симетрично, мовби мали відчиняти двері у два різні світи. Мене мучила думка, що доля могла скласти все інакше. За якихось інших обставин Деніс міг стати моїм чоловіком, і ця дитина була б його. Тоді б я все сприймала теж інакше — була б щаслива та з радістю дивилася в майбутнє замість того, щоб його боятися й жити з цим гнітючим відчуттям. Але все сталось як сталось. Боже мій, навіть якби я досі чекала на любов Деніса й на те, що він піде від Карен заради мене, що б це змінило? Це в будь-якому разі неможливо.
Я відвернула погляд від своїх чоловіків до вогню, туди, де грали й переливалися, злітаючи в небо, мідні, золоті, сині й білі язики полум’я; іскри поринали в пітьму й дощем обсипалися вниз, мов зоряний попіл.
Кілька днів по тому, після роботи, я постукала в двері хатини Рути й Кімару. На їхній кухні пахло спеціями та тушкованим м’ясом. Азісу зараз було чотири роки, і він успадкував велику батьківську квадратну потилицю й незрушну впевненість у собі. Йому подобалося підстрибувати на земляній долівці біля столу якомога вище, й це так нагадувало Кібії, що в мене завмирало серце.
— Він буде чудовим мораном, хіба ні? — запитала Кімару.
— Неперевершеним, — погодилась я і потім зрештою зізналася Руті, що скоро в мене теж буде дитина.
— Так, Беру, — легко мовив він.
Звичайно ж, він уже знав. Було смішно думати, що ніхто не здогадується.
— І наші діти гратимуться разом, як ми, правда?
— Так, — погодилась я. — Можливо, навіть полюватимуть. Як ми тоді... Пам’ятаєш?
— Моран не забуває, — відповів він.
— Ви — моя сім’я, Руто. Ти, Азіс і Кімару. Сподіваюся, ти це знаєш.
Він кивнув, його очі, глибокі й чорні, дивилися з розумінням. Мені здалося, що слід лише трохи в них вгледітись, і я побачу там усі роки нашого дитинства, які промайнуть одним чудовим днем. І цієї миті я відчула слабкі паростки надії щодо своєї дитини. Легко не буде, але якщо Рута залишатиметься поряд і нагадуватиме, ким я є, все буде гаразд. Я зможу пережити Англію і матір Менсфілда, коли він поїде, — адже прийде літо й ми з дитиною повернемося. «Мелела» стане для мого сина тим, чим була для мене «Ґрін Гіллз». Коли я думала про це, майбутнє вже не здавалося таким темним.
— Що сказав твій батько? — запитав Рута.
— Він ще не знає.
— А-а, — протягнув він, а потім повторив приказку на суахілі, яку колись я вже чула від нього: «Нове — це добре, хоч і буде боляче».
— Ти вже мені це казав, — відповіла я і пішла, щоб не заважати родині вечеряти.
53
еволя — одне з тих кумедних старомодних слів, яке означає більше, ніж ми в нього вкладаємо. Саме це я спізнала в «Свіфтсдені» з матір’ю Менсфілда, яка, з одного боку, нібито старалася полегшити мені життя, а з іншого — перетворила його на справжнє пекло. Я спала в гарній кімнаті й мала покоївку, не ворушила навіть пальцем, щоб налити собі чаю. Було очевидно, що вона хотіла оточити цю дитину всім належним родині Маркгемів. Втім, сама я не була справжньою Маркгем, і вона мені на це чітко вказала, хоча не зронила й слова.
Я відплила від порту Момбаса сама, а коней залишила на Руту й батька. Менсфілд приєднався до мене в січні й залишався до народження дитини, яке сталося 25 лютого 1929 року. Того дня був такий пронизливий холод, що в лікарні на Ітон-сквер тріскотіли труби, мовби мали от-от лопнути. Вікна вкрилися памороззю, затулили мені рештки світу, й під час пологів я не зводила погляду з цієї непроникної пелени. Мені дали газу для підбадьорення та якийсь заспокійливий засіб, а я все одно тремтіла й думала: ще трохи — й розпадуся на шматки. Задушливий біль періодично стискав мені нутрощі, і я ніяк не могла його контролювати. Коліна тремтіли. Руки чіплялися за вологі простирадла.
За кілька годин, з останнім нудотним поштовхом із мене вийшов Ґерваз. Я потягнулася, щоб побачити його, але встигла лише кинути погляд на зморщене личко й крихітні слизькі від крові груди, а далі його забрав лікар. Голова в мене ще пливла від ліків, і я не мала жодного уявлення про те, що трапилося; просто лежала, бо медсестри просили мене не рухатися.