Того дня тото брали участь у грі-тренуванні з луком і стрілами. Стояли навколішки на покресленій рисками землі та намагалися влучити в мішень, зв’язану з листя. Кібії стояв у середині ланцюжка, й хоча його чорні очі зацікавлено на мене глянули, хлопець грав далі, а я сіла поряд. Більшість тото були гарними стрільцями по нерухомій мішені. Стріли вони робили з обструганих гілок із гострими вістрями, які відразу застрягали, варто лишень було влучити. Я спостерігала за хлопчиками і вже не вперше мріяла бути однією з кіпів. Звісно ж, не дівчиною з нескінченними кухонними обов’язками, важкою поклажею в кошиках, водою в глеках, приготуванням їжі та догляданням немовлят. Їхні жінки переносили на собі всі речі, розпушували землю, ткали й орали. А ще вони доглядали тварин, поки воїни полювали або готувалися до полювання. Жінки змащували чоловікам ноги топленим салом, вищипували їм волосся на грудях пінцетами, дістаючи їх із торбинок на шиї. А тото, які зараз стріляють, стоячи навколішки, одного дня цілитимуться не в гарбуза, а в чагарникову свиню, антилопу чи лева. Що може бути більш захопливим?
Коли кожен достатньо натренувався, один зі старших тото узяв іншу, трохи меншу мішень, також зроблену з листя, але скручену в круглу форму, схожу на гарбуза, та підкинув її в повітря подалі від себе. Хлопці вистрелили — деякі стріли впали, але більшість увіткнулась у мішень. З тих, які схибили, з реготом кепкували, але ніхто не здався. Гарбуз підкидали знову й знову, аж поки всі тото влучили. Лише тоді гра скінчилася.
Коли Кібії нарешті підбіг до мене та сів поряд, я розповіла йому про те, що сталося з лошам. Він і досі тримав свій вигнутий лук і кілька тонких стріл.
— Сіафу — це лихо, — сказав він і встромив стрілу в тверду землю.
— Навіщо вони потрібні? Який бог створив таке?
— Нам цього не можна знати, — хлопець знизав плечима.
— Однак можна хоча б запитувати.
Я глянула на нього й проковтнула грудку в горлі. Не збиралася плакати — не перед Кібії. Слабкість і безпорадність не для цього місця. Сльози лише спустошують душу. Я встала, розправила плечі й попросила Кібії дати мені свого лука ненадовго, лише спробувати.
Батько казав, що місіс О буде нашою економкою, але ще з першого дня вона поводилася так, наче була кимось іншим: батьковою дружиною або моєю мамою. На все мала власну думку й особливо наголошувала на моїй упертості. Кілька місяців вона силкувалася бути мені за гувернантку, аж поки батько не почав шукати когось іншого з міста.
— Емма не повинна битися з тобою, щоб утримати за столом, Берил, — сказав він. — Так негоже.
Я відчула, що в мене раптом спалахнули вуха.
— Мені не потрібна гувернантка, я сама вчитимуся.
— Усе вже влаштовано. Ось побачиш, це буде на краще.
Для мене знайшли тепер іншу, теж просто жахливу леді на ім’я міс Льо Мей, а потім ще одну, по тому, як у ліжку міс Льо Мей якимось дивом опинилася мертва чорна мамба. Загалом невдачі спіткали трьох гувернанток і кількох вихователів. Здавалося, батько вже збирався облишити ці марні спроби. Вчителі більше не приїздили, тож я почала думати, що перемогла. Приємно почуватися таким гарним бійцем.
Наприкінці жовтня мені виповнилося дванадцять. Невдовзі по тому батько влаштував подорож на кілька днів, лише для нас двох. І хоча вона була діловою і стосувалася лише батькових справ, я все одно раділа, що не залишилася вдома з місіс О.
Ми потягом дісталися до Найробі, де батько владнав дещо в банку. Коли все було скінчено, ми сіли на коней та рушили на північ, до Кабете, щоб відвідати батькового друга Джима Елкінґтона. Він мешкав на своєму ранчо, на краю заповідника «Кікуйю». Дорогою я наспівувала пісеньки мовами суахілі та банту. «Twendi, twendi, ku piganu» («їдьмо, їдьмо воювати») — була однією з моїх улюблених бойових пісень. Нарешті стомилася від власного голосу й попросила батька щось розповісти. Зазвичай він мовчав, беріг слова, неначе боявся, що їх украдуть, але в дорозі він був не проти побалакати.
Інколи батько розповідав мені давньогрецькі міфи, які пам’ятав із часів свого навчання в Ітоні: про титанів, героїв і різних богів, а ще змальовував захопливі картини пекла. Іншого разу він оповідав про війни між племенами масаї та кікуйю: про запеклі бої, підступні нічні напади й перемоги. Навчав полювати й виживати. Щоб зупинити розлюченого слона, потрібно поцілити йому поміж очей: якщо не влучиш у мозок — не житимеш і вдруге вже не вистрілиш. А зустрінеш гадюку — починай якомога тихіше задкувати, відступай потрошку та гляди, щоб тебе не опанував страх. Від смертоносної чорної мамби треба відразу втікати: людина здатна її обігнати, але не виживе після її укусу.