— І вона прогнала левів геть? Це дуже сміливо.
— Так. Вона хоробріша, ніж ти могла б собі уявити.
Останнім часом ми намагалися не згадувати про Карен, про те, що вона продала ферму і, певно, невдовзі поїде.
— Ти маєш багато причин, щоб кохати її, — наважилась сказати я.
— І щоб захоплюватися, — додав він.
— Це навіть краще.
— Але я все одно не став би їй справжнім чоловіком. В глибині душі вона мала це знати.
— Дивно боротися за щось, знаючи, що не зможеш вибороти. А їй вдалося врятувати волів?
— Так, лише одного. Другого леви з’їли на обід, поки Блікс повернувся з порожніми руками.
— Отже, все склалося досить добре.
— Думаю, так.
Здаля почулося джеркотіння гієн, високими нотами подібне до мавпячого. Дехто каже, що воно нагадує сміх, але мені цей звук завжди здавався жалібним. Дим почав здійматися хвилями, ніби він також намагався щось вигукнути — можливо, прагнув перемовитися з ледь освітленим обрієм чи зі справді красномовними зірками.
— Знаєш, не так уже й погано було б стати левом, — сказав Деніс. — Уся Африка твоя. Береш, що хочеш та коли хочеш, без жодних зусиль.
— Лев також має дружину, хіба ні?
Але це було не запитання.
— Лише на певний час, — пояснив він.
Вогнище почало диміти, дедалі розгораючись, дісталося вже мало не до наших ніг. Я відсунулася та попросила Деніса почитати Волта Вітмена. Він декламував, звертаючись не до мене, а мовби до зірок, а я сиділа нерухомо й думала про те, як багато років щосили боролася й тягнулася до чогось, так само, як і Карен, а те, до чого діставалася, ставало моєю згубою. Може, це неминуче для всіх у світі? Мандрівники й заблукані часто між собою схожі — так одного разу сказав мені Деніс. Можливо, всі ми врешті-решт приходимо в те саме місце, незалежно від обраного нами шляху чи тих випадків, коли падали на коліна й по тому ставали мудрішими.
Ледь я поворухнулася, як Деніс узяв мене за руку. Повільно й щемливо провів кісточками й вигинами руки, пройшов загартованою роками шкірою. Я згадала про Карен із батогом. Під своїми хустками, пудрою, келихами, кришталем і ситцем вона була неймовірно сильною і хороброю. Ми втрьох виконали болісний танок і зазнали багатьох втрат, завдали муки одне одному й самим собі. Але сталося також і дивовижне. І цього я ніколи не забуду.
Гадаю, ми сиділи так кілька годин. Увесь цей час я відчувала, як поступово зливаюся з крейдяним пилом. Його створила вічність — з розкришених гір, які пережили безліч перетворень. Природа знала набагато більше за нас і жила набагато правильніше. Терновим деревам не було сумно чи лячно. Сузір’я й напівпрозорий гачок місяця не боролися й не вагалися. Усе було миттєвим і нескінченним водночас. Цей час із Денісом мине і все-таки для мене триватиме вічно.
— Про що ти думаєш? — запитав він.
— Про те, як сильно ти змінив мене.
Я відчула на своїй шиї його губи й подих.
— Ось для чого у світі поезія, — промовила я так тихо, що не була впевнена, чи він почув. — Для таких днів, як ці.
60
добре знала, чого очікувати, і все-таки коліна затремтіли, коли я побачила гарні меблі Карен на газоні, а її книжки — в ящиках. Вона роздала чи продала майже все — і на мене ринули спогади: саме так, частинами, розходився «Ґрін Гіллз», а я безпорадно за цим спостерігала. Тепер, коли земля Карен переходила до інших рук, вона намагалася знайти якусь ділянку під охороною для кікуйю, які до того жили в неї. Хотіла впевнитися, що вони матимуть землю, якої в них згодом не заберуть. Я застала її з цим клопотом. Вона курила та ходила навколо своїх речей.
— Ось і ти прийшла, — сказала вона. — Так багато відвідин і прощань, що мені вже бракує сліз.
Її біла сукня вільними складками спадала з грудей до ніг, а солом’яний капелюшок лежав на стільці. Раптом вона здалася мені дуже молодою.
— Я плакатиму за вас, — мовила я. — Це буде не складно.
— Ти чула, що на мою честь збираються провести нґома? — вона махнула рукою, відганяючи синій дим. — Це має бути чимось особливим, чи не так? Але такого обіду, як тоді, коли приїздили принци, не буде. Усі мої речі вже спаковано.
— Я впевнена, що буде так само чудово. Вони хочуть звеличити вас. Ви справили на них враження, і вони довго вас пам’ятатимуть.
— Останнім часом я бачу вві сні Данію, а ще — ніби стою на носі великого неповороткого корабля та спостерігаю за тим, як Африка дедалі меншає і меншає.